— Можливо…
Сашко простягнув мені фото, на якому застигло страшне бойовисько: закривавлені мечі, перекошені обличчя скіфів і персів, вкрита трупами земля.
— Остання битва дев’яностолітнього Атея, — коротко мовив Ткачук.
Наступний знімок зафіксував похорон вождя. Атей сидів на коні, прив’язаний до сідла, за конем ступали вірні джури, готові супроводжувати свого володаря в царство мертвих.
— На твою думку, все це можна якось пояснити? — я запитально подивився на свого заступника.
— Спробуємо, — ухильно відповів він.
— Цікаво.
— Все трапилося, можна сказати, випадково, — почав здалеку Сашко. — Жук засвітився одразу, тільки-но я увімкнув генератор…
— А перед тим сказав усім, що випадково знайшов несправність у якомусь блоці й сам берешся її усунути, — насмішкувато перебив я.
Він винувато розвів руками.
— Ти колись погано скінчиш, друже.
— Та мене б на сміх підняли з цією ідеєю фотографування думок. А коли я вже було зважився ознайомити тебе з деякими деталями, то ти послався на свою зайнятість. Теж мені керівник…
— Гаразд, — примирливо кинув я. — Давай далі.
— Увімкнувши генератор, став спостерігати за свіченням кристала. В якийсь момент, коли я нахилився над ним, щоб краще розгледіти, чи не відбувається чогось усередині скарабея, його світлова аура потрапила на моє обличчя. Тієї ж миті я несподівано відчув, що моя особа немовби роздвоїлась у часі…
— І довго це тривало?
— До ранку…
— Діла… Нічого не скажеш…
Ткачук навіщось зняв окуляри, витяг з кишені хусточку й заходився протирати скельця. Відтак знову одягнув їх, але тепер у його руках опинився шматок мідного дроту, який він крутив і так і сяк. Не пригадую, щоб я колись бачив Сашка таким схвильованим.
— Думка про фотографування прийшла несподівано, коли ти сказав, що розмову відкладемо до понеділка.
— Отже, немає такого поганого, щоб на добре не вийшло. Принаймні для себе ти вже пробував шукати пояснення?
— Не знаю, з чого і почати. Міркування надто фантастичні.
— У таких випадках кажуть: починай з головного.
— Припустимо, що нічого подібного ще ніде не траплялось.
— Це правда. І все-таки…
— І все-таки мені здається, що буде краще, коли ти спершу сам переконаєшся в достовірності експерименту. В усякому разі, тоді ставитимешся до моїх пояснень без упередження.
— Що ж, згода.
Кристал пам’ятає все… Чи можливо це? І ось уже я беру безпосередню участь в експерименті у ролі піддослідного.
Сашко вмикає джерело поляризованого світла. Вічний прибій життя виносить на берег-мозок уривки споминів. Чиїх? Мені важко розібратися в хаосі дивовижних картин, які тче хтось невидимий…
Поступово все ставало на свої місця. Застиглий у химерному кристалі світ, який, здавалося, вже давно канув у Лету, тепер бачився не чимось застиглим, а навпаки — живим, квітнучим.
Досі я був переконаний, що машина часу проходить лише по відомству фантастики. Але тепер одне моє «я» жило в сьогоденні, а друге перенеслося в далеке минуле й активно діяло в ньому. Моє єство вже не розрізняло межі, яку звів між сьогоденням і минулим невблаганний Час.
Сталося щось непередбачене. В моїй свідомості, мов на екрані, застрибали, замиготіли образи-кадри дивовижного фільму про Демокріта. Так буває в кіно, коли раптом у найцікавішому місці стрічка починає прокручуватись у шаленому темпі, доки не обірветься. Але цього не трапилось. Поступово ритм стабілізувався. Спливали все нові й нові картини далекого і водночас неймовірно близького світу, в якому, мов наяву, жило і діяло моє єство. Уява і і реальність зливалися воєдино. Мудрець з Абдер, що спочивав на ложі у тіні старезного платана, і лабораторія експериментальної кристалооптики — «лабораторія Демокріта».
Наближався світанок. Мало-помалу мерхли зорі-астри. Сіріло і поступово глибшало небо на сході. З моря потягло прохолодою. Збадьорюючий вітерець торкнув верхівку платана — зашепотіло, зажебоніло потривожене листя.
Еос, богиня ранкової зорі, красуня з рожевими крилами, виїжджала на золотій колісниці з Океану на небо, щоб відчинити браму Геліосу. Перші промінці червонястого свічада застрибали поміж сірим камінням.
Оживав ранковим різноголоссям поліс на фракійському узбережжі: прокидалося гомінке птаство, чулося валування собак.
Демокріт крізь легенький серпанок сну прислухався до знайомих звуків.
Внизу під скелею заторохтів візок водовоза. Це міг бути лише Архілох. Легкий усміх торкнувся Демокрітових уст. Він уявив собі цього маленького життєрадісного товстуна, завжди готового прийти людям на поміч.
— Демокріте, прокинься. Чуєш? — почувся притишений голос Атея.
Демокріт поволі розплющив очі. Угледівши наструнену постать скіфа, підвівся на ноги.
— Скільки ж це я спав? Здається, вічність. Дивний сон приснився. Наче знову пережив життя… Багато років тому, так само вранці, збудив мене біля цього платана твій земляк — мужній Агрот. «Ти переміг, — радісно мовив він. — Разом з усіма я слухав твою промову перед абдеритами і був щасливий з твого тріумфу. Я помітив, як ти залишив майдан-агору. Здогадався, що хочеш усамітнитись. Але під ранок не втерпів, і вирішив розшукати тебе. Щоб попрощатись…»
— І я теж розшукав тебе, щоб попрощатись…
Атей повернувся обличчям до моря, яке вигравало міріадами золотих промінчиків.
— Що ж, любий Атею, — повагом проказав Демокріт, — настав і твій день, коли слід задуматись, яку користь зможеш принести своєму народові.
— Твоя правда, — задумливо мовив Атей. — Кожен повинен вертати до рідного дому. Без батьківщини людина тліє, не спалахуючи полум’ям. Колись Агрот прислав мене до тебе по науку, і я вдячний долі за те, що подарувала скіфу такого вчителя.
— Ти був найздібнішим моїм учнем. Однак я не раз помічав, як у тобі нуртує войовнича кров предків. Я все розумію… Ти хочеш згуртувати свій народ. Що ж, це мужній і благородний задум. Хай він здійсниться. А на спомин про вчителя, щоб упам’ятку тобі був дивачний абдерит, прийми цей талісман.
Демокріт простягнув юнакові вирізьбленого з кристала скарабея.
— Нехай цей жук мандрує у далеку Скіфію, де живе сміливий і щирий народ. А коли трапиться щось непередбачене, то вчини так, щоб скарабей не потрапив до заздрісних і підлих, до нечесних і злих. Будь щасливий, Атею!
— Прощай, Демокріте!
Атей, верховний цар скіфів, напівлежав, обкладений подушками, й розглядав зеленкуватого жука-скарабея — дарунок вчителя-елліна. Талісман Демокріта нагадував дев’яностолітньому Атею про далекі дні юності.
«Все тече, все змінюється» — казав Геракліт. Таки й справді не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Час нестримний. Збігли роки. Чимало з того, чого хотів досягти Атей, зроблено. Попри всі чвари вождів скіфів вдалося об’єднати. Але немає спокою в рідному домі — у цьому безкрайньому степу. Заздрим і жадібним до багатства вождям скіфських племен тепер стало мало землі. Хочуть розширити кордони Скіфії, добути золота й рабів, нетерпляче позирають на простори Фракії. Зазіхають на чуже нащадки тих, хто у двобої з Дарієм-завойовником не піддався. Мужні і відважні скіфські вожді Іданфіс, Таксакіс і Скопасіс перемогли тоді персів. Перемогли, бо скіфи боронили свої степи, свою землю і свободу.