Македонці вигадали, нібито Атея іржання бойового коня тішить більше, аніж майстерна гра на флейті… Ніхто не відав, що вождь скіфів і досі там, в Елладі, біля свого вчителя. Шиття примусило учня Демокріта стати войовничим, часом навіть жорстоким. Повинен же був хтось об’єднати скіфів супроти нападників. І доля вибрала його.
Коли Атей повернувся з Еллади, він ще довго носив грецький одяг і потай поклонявся Зевсу, Афродіті та іншим еллінським богам. Скіфські мужі спочатку розцінювали це як бунт молодості. Проте коли АтеЙ надумав ширити поміж одноплемінників грецькі звичаї й культуру, переповідати те, про що довідався від Демокріта, йому нагадали сумну долю скіфського царя Скіла, котрий необачно вибудував в Ольвії палац і, час од часу залишаючи своїх підданих, жив у ньому, носив грецький одяг і поклонявся чужинським богам. Скінчив він тим, що рідний брат встромив йому в серце меч-акінак.
Ольвія по-грецькому означає «щаслива». Та не стала вона щасливою для Атея. Як і невдаха Скіл, Атей любив це місто, засноване вихідцями з далекого Мілету, які справно платили данину скіфським царям за право жити тут. Чарівний куточок Еллади, куди немов магнітом тягло юнака. Майбутній вождь не слухав своїх наставників, не зважав на своїх ворогів. Він, як і Скіл, переодягтись у гіматій, накинувши хламіс і взувши сандалії, проникав у місто. Блукаючи вимощеними черепицею вуличками, заходячи в маленькі дворики, Атей заводив розмову з прийшлим людом — торговцями, мандрівниками, купцями, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Агора точнісінько така, як і в Абдерах: тісниться торговий люд, напівголі раби несуть кошики з виноградом, амфори з вином. Ольвіополіти мирно торгують зі скіфами. Життя тече розмірено, спокійно. В якісь моменти Атей відчував бажання залишитись у цьому полісі назавжди, розчинитися серед люду, стати його часткою.
І все-таки він перш за все скіф, мусить поклонятися не лише оленю — богу сонця, але й Арею — богу війни. Так сталося, що згуртувати скіфські племена в єдину державу випало саме на його долю. Можливо, через те, що був найрозважливіший з-поміж інших вождів.
Атей задумливо подивився на талісман Демокріта. Чи гадав еллінський філософ, що учень не виправдає його надій? Доля розпорядилася по-своєму: замість того, щоб нести світло знань іншим, він змушений був побрататися з Ареєм.
Завтра вирішальна битва з Філіпом. Чи вціліє? Він і досі не передав, не заповів священного жука достойному з достойних. Яким же був сам, хай розсудить історія.
…Вишикуване військо скіфське. Довговолосі, бородаті, гордовиті сини степу в коротких шкіряних кафтанах, перехоплених тонкими ременями, у довгих вільних штанах, стягнутих на щиколотках, у м’яких чоботях. Дехто в накидці з баранячої шкіри. Кожен тримає напоготові сагайдак зі стрілами й короткий меч-акінак.
Під Атеєм баский кінь. Майстерно прикрашене сідло, біля губ вороного на ремені висять круглі бляхи-фалери, щелепи прикрашають квадратні бляхи з зображенням крилатих грифонів.
Поглянув Атей на своє військо, і стислося серце вождя: не побачив він в очах скіфів бойового завзяття. Та вороття назад не було. Підвівшись на стременах, змахнув мечем. Повів військо назустріч поразці, назустріч смерті.
Мов лев, кидався скіфський вождь у самісіньке пекло битви, забувши про свої дев’яносто літ. Бився за сімох, але не здобув перемоги. Видно, талісман Демокріта був проти нього, хоч і довелося помандрувати зі своїм володарем у царство мертвих…
Знову щось трапилося. Картини далекого минулого почали тьмяніти і меркнути, аж поки не зникли зовсім. Моє друге «я» знову злилося з першим і остаточно перенеслося в сьогодення, в лабораторію експериментальної кристалооптики. Якийсь час у голові цілковитий розгардіяш. Але ось виринув знайомий голос. Голос Ткачука…
Все зрозуміло: приходив Кузьмич і сказав, що більше не має права залишати нас у приміщенні інституту. Він, як виявилось, і вимкнув високу напругу, незважаючи на Сашкові наполягання. Таким-от агресивним чином був перерваний експеримент.
Я коротко розповів Сашкові про свої видіння.
— Маємо розкид експериментальних даних, — уголос міркував Ткачук. — Напевно, частота коливань електричного поля твого мозку відмінна від моєї, це, очевидно, й призвело до того, що тобі бачилися інші картини.
Із гучномовця полилась мелодія «Київського вальсу». Шоста година ранку. Я розчинив навстіж вікна лабораторії. До приміщення увірвався духмяний подих розквітлих каштанів. Мільйони білих ліхтариків у молочно-голубому мареві ранкового туману. З висоти п’ятнадцятого поверху, де розмістилась наша обплутана кабелями лабораторія, мені в якусь мить здалося, що піді мною велетенський космічний корабель, який готується до старту, а цвіт каштанів — це індикаторні лампочки комп’ютера незвичайного зорельота.
— Так, — наполягав Мішель. — Мені хочеться пояснити те, чого досі ви, вчені, не розгадали!
Хоч сивина давно посріблила скроні цієї людини, однак її цілком правомірно й далі можна відносити до молодих запальних науковців, одержимих романтикою пошуку. В той же час професор Бандура відзначався холодною розсудливістю, вмінням блискавично аналізувати факти й будувати на їх основі чітку логічну картину. Співрозмовникам особливо імпонувала незалежність суджень ученого.
Будучи напрочуд комунікабельним, товариським, він любив повторювати, що дев’яносто дев’ять відсотків нових ідей народжуються в результаті контактів з іншими людьми.
Словом, у ситуації, яка склалася того суботнього ранку, нам бракувало саме професора Бандури: потрібна була людина, яка б узяла на себе роль каталізатора ідей.
Я набрав номер телефону квартири Миколи Олексійовича (на щастя, він уже два дні тому повернувся з відрядження). На запитання, чи може висока наука у вихідний день прийняти ранкову делегацію фізиків у складі двох чоловік, негайно була отримана позитивна відповідь.
І тут я згадав про заплановану поїздку на Дніпро. Довелося терміново передзвонювати колегам по роботі, щоб нас із Ткачуком не чекали. У причини такої несподіваної відмови я, звісна річ, не вдавався.
Господар насамперед посадовив нас за стіл. Протести з нашого боку були досить мляві. Професор добродушно кепкував з мучеників-експериментаторів. І так уже сталося, що, не встигнувши до ладу з’ясувати причину несподіваного візиту, ініціативу в майбутній дискусії перехопив гостинний хазяїн.
Після сніданку Бандура запросив нас до кабінету. Поки ми з Ткачуком роззиралися, захоплюючись домашнім археологічним музеєм, Микола Олексійович несподівано поцікавився, який зміст вкладають фізики у поняття «реальний кристал». Дещо здивований таким початком розмови, я відчув, що господар хоче підвести нас до якоїсь цікавої думки.
Я пояснив, що кристали — це речовини, у яких атоми, іони, молекули, будучи розміщені в строгому порядку, утворюють геометрично закономірну структуру, або так звану кристалічну гратку. В ній атоми постійно взаємодіють між собою, коливаючись одні на догоду іншим. Скоряючись законам термодинаміки, вони блукають у просторовій гратці, неспроможні вирватися з цієї наднадійної в’язниці. Тому фізикам вдається встановити далеко не все, що діється на мїкрорівні. Слово «кристал» переважно асоціюється з такими епітетами, як «досконалий», «чистий», хоч насправді ч реальні кристали здебільшого заселені величезною кількістю домішок-дефектів різноманітного походження. Саме завдяки їм, очевидно, кристал пам’ятає події, свідком яких був. Правильніше було б сказати, пам’ятає про те, що послужило причиною появи в ньому дефектів, які порушили ідеальну правильність ґратки.
Микола Олексійович замріяно дививсь у відчинене вікно і, здавалося, був десь далеко-далеко… Однак я помилився. Бандура швидко повернувся спиною до вікна і тепер, хитрувато примружившись, переводив погляд то на мене, то на Сашка.
— А чому б не припустити, що в структурі електронів кристала чи цих злощасних домішок у вигляді якихось нашарувань може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишити у мікросвіті певний слід? Уявляєте, що було б, якби людство навчилося видобувати цю інформацію на-гора?..
— Неймовірно… — прошепотів Ткачук.
— Що саме неймовірно? — розсміявся Микола Олексійович. — Вам не до вподоби моя гадка, вона викликає заперечення?
— Зовсім ні, — замахав руками Сашко, — Річ у тому, що подібна ідея вже давно переслідує мене. Власне про неї я мав намір розповісти Дяченку після того, як він особисто переконається у дивовижних наслідках експерименту з асиметричним електромагнітним полем.
— Як я розумію, це одна з причин сьогоднішнього вашого візиту. Чи не так? — запитав Микола Олексійович.
Ми закивали головами.
— В такому разі, слово за вами, вельмишановні товариші фізики.
Ткачук почав з опису метаморфоз із надвеликими інтегральними схемами. В популярній формі пояснив атомарну упаковку елементів, граничну надійність надмініатюрних кристалосхем. Упевнившись, що Бандура його розуміє, перейшов до експерименту з асиметричним електромагнітним полем, котре так несподівано сприяло подорожі в царство Хроноса.
Професор довго мовчав. Нарешті притишено мовив:
— У це важко повірити… Проте я припускаю щось подібне. Відколи я вперше побачив скарабея у скіфському могильнику, з голови не виходила загадка появи єгипетського релікта на території Скіфії. Але щоб така несподіванка? Ні, ви просто молодці!
Не приховуючи радісного збудження, Микола Олексійович енергійно ходив по кімнаті і вголос розмірковував:
— Людей майбутнє цікавило навіть у більшій мірі, ніж минуле. І чи не тому ми переважно спрямовуємо свій погляд у прийдешнє, хоча в анналах історії приховано чимало такого, що могло б стати поштовхом до відкрить і в наш час. Своїм існуванням сьогодення зобов’язане минулому.
В ньому ми шукаємо спадкоємності поколінь і епох, а усвідомивши їх, починаємо думати про прийдешнє. Але банально було б розглядати історію як своєрідний довідник, у який можна зазирнути при найменшій потребі і відшукати там відповіді на проблеми, що постають перед сучасністю. Історія — це насамперед процес розвитку. Будь-який вчений, котрий займається проблемами суспільства чи природи, повинен водночас бути й істориком. Фізик чи хімік, біолог чи соціолог, не кажучи вже про астрономів: ті взагалі мають справу з минулим, бо космічні процеси надтривалі порівняно з земними, — усі вони повинні відчувати рух оточуючого світу в часі, від минулого через сьогодення до майбутнього…
Микола Олексійович помовчав, щось пригадуючи, процитував:
— «Якби через якусь світову катастрофу всі накопичені наукові знання були знищені і до майбутніх поколінь живих істот дійшло б тільки одне речення, то яке твердження, складене з найменшої кількості слів, містило б в собі найбільшу інформацію? Я вважаю, що це атомна гіпотеза: усі тіла складаються з атомів — малих тілець, які перебувають у безперервному русі, притягуються на невеличкі відстані, але відштовхуються, коли одне з них щільніше притиснути до іншого. В одному цьому реченні закладена неймовірна кількість інформації про світ, варто тільки докласти до неї небагато уяви і трохи тями». Слова ці належать лауреату Нобелівської премії фізикові Річарду Фейнману. І справді, геніальний здогад Демокріта, цього «емпіричного природознавця і першого енциклопедичного ума серед греків» про будову матерії, який був експериментально підтверджений і доведений лише через два з лишком тисячоліття, не може не вражати. Я маю, зокрема, на увазі той факт, що його ідея неподільних атомів сьогодні більш ніж чудово узгоджується з ідеєю кварків — цих вічних і неподільних частинок, з яких складаються протони, нейтрони тощо. Саме Демокріт уперше поставив проблему простору-часу. На жаль, повністю реконструювати постановку цієї проблеми в натурфілософії знаменитого грека дуже важко, оскільки оригінальні твори відсутні. На сьогодні відомі лише тенденційно підібрані Демокрітовими противниками уривки. До нас дійшло надто мало достовірних фактів про життя славетного елліна. Відомо, наприклад, що Демокріт висловив гіпотезу про безконечність і вічність Всесвіту, про існування незчисленних світів. Був і Демокріт-атеїст, який з цілком матеріалістичних позицій пояснював виникнення віри в численних богів як результат нездатності пояснити явища природи — затемнення сонця, грім, блискавку. У нього природа виходить сама з себе, не залучаючи на допомогу потойбічні сили. Філософ з Абдер одним з перших почав розробляти питання стереометрії, впритул підійшов до проблеми нескінченно малих величин, уперше висловив ідею систематизації математики… Уславлений грек багато подорожував. В Єгипті він вивчав математику і геометрію. Побував в Ефіопії, Фінікії, Персії, Халдеї. В Мідії проявив великий інтерес до вчення жерців-магів. Відвідав Індію. У прикрашених вигадками розповідях про його життя чимало зерен істини. З легенд і переказів вимальовується образ людини, яка своєю поведінкою і висловлюваннями мужньо боролася проти усталених поглядів і авичаїв, підважувала традиційні устої суспільства, кидала виклик панівним верствам…
— А знаєте, Миколо Олексійовичу, — зауважив Сашко, — свого часу Шредінгер саме Демокріта назвав основоположником квантової механіки. Мені здається, що цей факт у контексті сказаного вами і того, що нам довелося побачити під час експерименту, виглядає доволі симптоматично.
— Можливо, великий фізик-теоретик і має рацію… Близько двох тисячоліть тому вчений з Абдер підштовхнув незримий клубок істини, який, дедалі швидше розкручуючись з минулого через сьогодення в майбутнє, збагачує людство все новими знаннями про оточуючий світ.
— А може, й справді цей клубок докотився до лабораторії експериментальної кристалооптики? — кинув я. — Ми постійно відкриваємо невідомі процеси, нові явища, однак і досі неспроможні пояснити чудо, яким є людина — гігантське вмістилище трильйонів узгоджено працюючих клітин. Досі не можемо знайти відповіді на питання, чим керувалася природа, створюючи вершину досконалості — людський мозок.
— Але не забувайте, Сергію, — делікатно зупинив мене Бандура, — що гомо сапієнс робить лише перші кроки у великому пізнанні і при цьому щоразу переконується в тому, що все навколо, живе і неживе, — це ті наріжні камені, які утворюють всезагальну гармонію життя, підпорядковуються Єдиному Закону Природи. Тільки ми не знаємо, як діє цей закон.
— Сьогодні достеменно відомо, що у живій природі існує певна універсальна програма — генетичний код, — втрутився Ткачук. — У всіх організмах, від найпростішої плісняви до людини, впродовж мільярдів років використовується єдина абетка, єдина програма розвитку організму, записана в хромосомах. А чому б не припустити, що якась програма існує і в неживій природі? Скажімо, в кристалі. Можливо, справді інформація нікуди не зникає і здатна скільки завгодно зберігатися у своєрідних камерах схову на мікрорівнях кристалу. За сучасними уявленнями, життя може існувати за рахунок вилучення з навколишнього середовища енергії, речовини та інформації. Щодо останньої, то, як виявилося, вона може нагромаджуватися, зберігатися і реалізуватись при певних умовах.
«Ну, все, — подумав я, — Сашка понесло». Відтоді, коли трапилося непорозуміння з НВІСами, Ткачук, за його словами, взявся посилено вивчати проблему зменшення габаритів комірок пам’яті комп’ютерів. Зрештою, це входило в його штатні обов’язки. Найновіша наукова інформація стверджувала, що для суттєвого збільшення швидкодії комп’ютера, тобто для того, щоб виконувати мільйони, мільярди і трильйони операцій на секунду, необхідно працювати з надкороткими імпульсами — мільярдними частками секунди, або наносекундами. Отже, мікроелементом комп’ютера повинен бути атом, щонайбільше — молекула.
Далі Сашко вдався до невеличкого екскурсу. Як відомо, атом, поглинаючи порцію енергії, переходить у збуджений стан, а повертаючись у нормальний, — випромінює її. Перехід атома з основного стану у збуджений відповідає логічній схемі переходу: «ні» — «так». Маємо найпростіший тригер — електронний пристрій, котрий пропускає або не пропускає електричний струм. Щоб записати імпульс «так» на атомі, його слід перевести у збуджений стан. Це можна зробити за допомогою електромагнітної хвилі тієї ж частоти, яку випромінює атом при переході електронів з верхнього рівня на нижній. Інакше кажучи, атом слід опромінювати квантом світла. Щоб списати, тобто одержати інформацію, необхідно примусити атом випромінювати одержану порцію світла. Для такого переходу необхідно менше однієї наносекунди.
І ось що виявляється: коли для збереження інформації використати окремі молекули або атоми, то в кубічному сантиметрі можна законсервувати приблизно 1016 двійкових одиниць інформації — бітів. Проникнення на рівень внутріатомних частинок збільшує цей потенціал у десять разів![62]
Для створення атомно-молекулярної пам’яті особливий інтерес становить дефект іонних кристалів, який поглинає видиме світло. Власне, такий дефект і обумовлює забарвлення кристала; в нашому випадку скарабей мав ледь помітний зеленавий колір. Іншими словами, іон вузла ґратки захоплює зайвий електрон, змінити який можна тільки впливаючи на кристал електромагнітним випромінюванням. Щоб записати на ньому якийсь сигнал, досить освітити цей кристал. Світло вирве електрони, які підхоплюються дефектом кристалічної ґратки. Таким чином, кристал запам’ятає. Щоб розшифрувати запис, на кристал слід подіяти короткою електромагнітною хвилею, роль якої в нашому експерименті відіграло асиметричне електромагнітне поле!..