— Відповісти на це поки що важко.
— І все-таки, яким чином вам вдалося проникнути у глиб минулого таким екстравагантним способом?
— Причина, як мені здається, — мовив Ткачук, зосереджено поправляючи на переніссі окуляри, — полягає в тому, що у людському мозку відбуваються процеси, до певної міри аналогічні тим, про які я говорив. Кожна клітина-нейрон оточена великою множиною молекул води, ядра якої працюють як тригери: змінюється орієнтація спіна[63] протона — маємо одне положення живого тригера, не змінюється — інше. Будь-яка інформація потрапляє в мозок по нервових волокнах у вигляді своєрідного телеграфного коду, який розшифровує конкретна молекула, що чекає на це повідомлення, перебуваючи в сінапсі — проміжку між двома нервовими закінченнями. Таким чином, нейрон можна вважати мікроскопічним комп’ютером з практично необмеженими можливостями. А тепер у вас виникає законне питання: «Як міг порозумітися людський мозок із скарабеєм?» Спробуємо зрозуміти, яким чином одна людина розуміє іншу. Відповідь, зрештою, досить проста: коли більшість елементів повідомлення одного співрозмовника уже знаходиться в пам’яті іншого. Маємо своєрідний інформаційний резонанс. Приміром, для того, щоб зрозуміти іншомовного інформатора, в пам’яті потрібно тримати певний запас слів його мови. Повідомлення розшифровується значно швидше і простіше, якщо воно передається у вигляді зображення, а надто у вигляді психо-інтелектуальної інформації. До речі, відомо, що спостережуваний людиною просторово-часовий світ повністю фіксується мозком, як при об’ємному фільмуванні, — у вигляді власної голограми…
— Однак людина — це насамперед жива істота, біологічне створіння, — не втримався Бандура. — А кристал, навіть такий, що все пам’ятає, річ непорівнянна з вінцем природи.
— Що стосується вінця природи, то людство далеко не завжди виглядає скромним, — не без сарказму зауважив Сашко. — Проте спробуємо розібратися. Ще в 1924 році академік Опарін писав, що особливість, специфіка живих організмів полягає лише в тому, що в них сплелися, поєднались у надзвичайно складну комбінацію численні властивості та ознаки, які окремо притаманні різним неживим неорганічним тілам, і життя характеризується не якимись окремими властивостями, а особливою, специфічною комбінацією цих властивостей. Іншими словами, процеси, які відбуваються в живій природі, не є чимось абсолютно специфічним, і практично завжди можна зустріти аналоги й в неживій природі. Людський мозок, окрім того, що він є логічною системою, котра оптимгзує структуру зв’язків нейтронних сіток, одночасно є й генератором електричних коливань. Припустивши, що кристал генерує своє власне інформаційне поле, приходимо до єдиного висновку: обидва поля — людське і реліктового кристала — почали взаємодіяти в процесі опромінення скарабея асиметричним електромагнітним полем. Між жуком-кристалом і нами виник своєрідний інформаційний резонанс.
Ткачук зручніше вмостився у фотелі, уважно спостерігаючи за нашою реакцією.
— Гаразд. Припустимо, все, про що тут мовилося, справді мало місце. Але чому скарабей? Чому для зберігання інформації обрана саме така форма? Не куб чи, скажімо, куля, а саме жук-гнояк.
Сашко стенув плечима.
— А що скажете ви, Сергію?
Я знову нагадав про генетичний код. У хромосомах живих істот записана програма розвитку організму. Чому б не припустити, що подібна програма існує і в неживій природі?
— Ви хочете сказати, що в скарабеї міститься якась наперед задана програма? — не втримався професор.
— Дуже радий, що ви мене зрозуміли. Питання лише в тому, де записана ця програма? Ймовірно, у внутрішній структурі елементарних частинок або ж якихось фундаментальніших, ще не відкритих наукою.[64]
— Якщо мене не зраджує інтуїція, — втрутився Ткачук, — ти маєш на увазі створення самоорганізуючих систем?
— Так. Сучасна мікроелектроніка, як відомо, впевнено просувається до ангстремних деталей схеми, більше того — до молекулярних структур, які багато в чому нагадують біологічні. Сьогодні наука починає виходити на рівень молекулярної структури й далі. І саме тут вчені зіткнулися з проблемою систем або структур, які самоорганізуються.[65] Зрозуміло, що такою ж мірою це стосується і комп’ютерів наступних поколінь. Вся біда в тому, що ми надто довго тупцюємо на порозі світу елементарних частинок і самоорганізуючих систем. Сьогодні процеси поділу клітини зрозумілі науці не більше, ніж неандертальцю затемнення Сонця. Що з того, що біологи мають довжелезні кінограми поділу клітин. Адже жодна особливість цього процесу не була передбачена. Не створена і не знати, коли буде створена, теорія самоорганізації, а стосовно світу електронних структур і схем — теорія самомініатюризації…
— Таким чином, ви твердите, — обізвався професор Бандура, — що скарабей є вмістилищем мислячих атомів, які пам’ятають давні часи і які, самоорганізувавшись і самомініатюризувавшись на мікрорівнях кристала, надали релікту форми скарабея?
— Я не наважуюся стверджувати це. Але на даному етапі не бачу, як можна інакше пояснити, що монокристал н є розлетівся при обробці, коли з нього почали вирізувати жука-гнояка.
— Виходить, самооргапізуюча кристалічна система цілком, так би мовити, свідомо прибрала форму химерної істоти?
— В умовах Стародавнього Єгипту священного жука шанували і возвеличували, мов бога. Для самоорганізуючої системи це й справді була наднадійна захисна оболонка. Можливо, виникла така ситуація, що форма скарабея виявилася найоптимальнішою структурою. Монокристал самоорганізувався в скарабея.
— Отже, ми маємо справу із своєрідною реакцією самозбереження кристалічної структури?.. А знаєте, у цьому є певний резон, — Микола Олексійович запустив п’ятірню у свого буйного чуба.
— А як ти пояснюєш зміну внутрішньої структури надвеликих інтегральних схем-НВІСів? — у голосі Ткачука мені вчулися іронічні нотки.
— Думаю, це була захисна реакція скарабея на жорстке рентгенівське випромінювання, яким ти почастував бідолашну істоту.
— І що ж далі? — нетерпляче мовив наш генератор ідей.
— Жук-кристал, імовірно, у відповідь почав генерувати поле невідомої структури. Воно і змінило внутрішню забудову НВІСів. Якась самоорганізуюча і самомініатюризуюча система, якщо така справді функціонує в монокристалі, порушена рентгенівським збудженням, над усе прагнула повернутися в стан рівноваги, захиститися. Діючи своїм полем, вона намагалася збалансуватися з навколишнім середовищем. Випадково натрапившії на подібну до себе, нехай і в грубому наближенні, структуру щойно виготовленої партії НВІСів, вона видозмінила її, підігнавши до своїх потреб.
— А чому ж скарабей не набув іншої форми? — не здавався Сашко.
— Чому? Мабуть, боявся створити собі стресову ситуацію. Уявляєш: замість скарабея на штативі несподівано з’являється маленький кристалічний Ткачук! Хотів би я побачити тебе в ту мить.
— Хлопці, не сваріться, — розсміявся Микола Олексійович. — Давайте-но краще підіб’ємо підсумки. Ви не заперечуватимете, якщо я, за правом господаря, почну першим?
Ми, звісно, не заперечували.
— Отже, всі міркування так чи інакше зводилися до того, що ми маємо справу з дивовижним збирачем інформації.
— А якщо це своєрідний крок на шляху до контакту між далекими світами? — висловив я припущення.
— Цілком можливо, — незворушно погодився професор. — Потреба в інформації про оточуючий світ — це інстинкт. Великий інстинкт, генетично запрограмований самою природою.
— Навіть підсвідомо відчувається, що поява нової інформації, зокрема зародження життя, не веде до знищення старої, — висловлюючи цю гадку, Ткачук аж підвівся. — Скоріше всього, що записана у Всесвіті інформація нікуди не зникає, а лише переходить в іншу комірку гігантського комп’ютера, яким є Безмір. У всякому разі, тепер цілком інакше сприймається інформація про Реліквії Зоряних Світів, згадані далеким Сехемхетом, — обіпершись на широке м’яке бильце фотеля, він продовжував: — У якомусь науково-фантастичному оповіданні мені довелося читати, що коли до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то його можна сформулювати таким чином: у будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідної. Таким чином, усе, що нинішня наука має на виході з історичних джерел, колись було на вході.
— Похвально, молодий чоловіче, похвально, — в голосі Бандури забриніли нотки вдоволеності. — Дуже радий, що представники точних наук віддають належне музі Кліо. Нам, археологам, відомо, приміром, що біологічна інформація разом із своїми носіями може зберігатися протягом тисячоліть. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло і дало плоди в наш час. А те, що ми називаємо людською індивідуальністю, цим безцінним скарбом природи, зникає назавжди, проіснувавши щонайбільше століття з гачком. Кричуща несправедливість! Постає питання: як зберегти особистість? Мова не йде про біологічне безсмертя, це в принципі неможливо. Ми сьогодні називаємо виявом індивідуальності картини, книги. Але ж судити про людину лише по її творах навряд чи буде правомірно.
— А чому б не припустити, — обізвався я, — що існує якась колективна Пам’ять Людства? І завдяки цій системі, завдяки збирачам інформації на зразок скарабея ніщо з інформації не пропадає. Досвід тих, хто пішов з життя, залишається нащадкам.
— Ну, друже, — почулась багатозначна репліка Ткачука, — здається, ти перебрав міру…
— Не кажи, — запротестував я. — Саме пам’ять світу, пам’ять природи зберігає в собі найрізноманітніші електромагнітні коливання. А це означає, що їх можна зафіксувати з допомогою певних земних пристроїв і відтак розшифрувати. Це непросто. Але проблема навіть не в цьому. Потрібна якась особлива мова, котра могла б передати величезну кількість інформації від однієї цивілізації до іншої. Передати і не розгубити під час передачі. Не втратити найменших відтінків психіки землян чи інших носіїв інтелекту, їх емоцій, їх думок. Словом, постає проблема створення єдиної теорії розумів. Потреба у відкритті братів по розуму вже назріла. Це потрібно насамперед для того, щоб повірити у прийдешнє без воєн і страхітливих екокатаклізмів, щоб краще розуміти горизонти майбуття. Поки що найдієвіший наш інструмент — це земний розум, і скористатися ним слід якомога краще. Колись з цього приводу академік Густав Наан сказав, що, звернувшись до пошуків інопланетян, ми були змушені глянути на себе ніби зі сторони і глибше задуматись над питаннями: «Хто ми? Що таке життя? Чи воно обов’язково виникає на однакових планетах? Що таке цивілізація і які у неї шанси на розвиток і виживання?» Передача культури від покоління до покоління — це грандіозний механізм, у якому саме слово як носій суспільної свідомості виступає, так би мовити, пам’яттю культури. Ще Геракліт прийшов до висновку, що слово є вмістилищем знання. Закладена в слові інформація засвоюється або безпосередньо, або шляхом інтерпретації, тлумачення, перекладу. Для людей мова є насамперед засобом комунікації, який змінюється в залежності від середовища, від того, між ким відбувається спілкування. У різний час, за різних обставин з’являються все нові й нові системи спілкування. Еволюція засобів комунікації привела до того, що інформацію доставляють не тамтами, диліжанси і гемеродроми — давньогрецькі гінці… Сьогодні електроніка створила принципово нові засоби зв’язку, обміну інформацією. Винахід письма, а затим книгодрукування стали поворотними етапами в історії людства. Думки дістали змогу фіксуватися й поширюватись у часі і просторі. Однак виникла нова проблема: як уникнути зайвих повідомлень, непотрібних посередників? Хіба можна назвати ефективною співпрацю людини й електронно-обчислювальної машини, якщо біологічний носій інформації вступає у контакт з комп’ютером через складну мережу проміжкового кодування? Найоптимальнішим може бути лише безпосередній контакт між ними. Навіть людям, які розмовляють однією мовою, буває нелегко порозумітися, не кажучи про спілкування різними мовами. А що вже говорити про розумних істот з іншої планетної системи! Отож слід проникнути на такий універсальний рівень спілкування, який би дозволяв розуміти один одного. Контакт повинен бути полісемантично-психоінтелектуальним! Комп’ютер (може, й справді кристал-комп’ютер?) як проміжна ланка всотує, сприймає чисто людський земний світ, уловлює найтонші нюанси людської психіки, настрій; в його блоках пам’яті записаний весь комплекс думок та емоцій жителів планети, зафіксовані почуття щастя, гніву тощо; розшифровані й закодовані поняття совісті, честі. Словом, зафіксована людина з її внутрішнім світом, з усіма земними поняттями й уявленнями про оточуючий світ. Все це, сконцентроване й закодоване, може адресуватися істотам з іншим способом мислення, які оперують іншою системою поглядів на Безмір.
— Спробую доповнити вашу думку, Сергію, — озвався Микола Олексійович. — Уявімо, що позаземний розум сприймає об’єктивну реальність цілком інакше, ніж ми. Хіба ж можна встановити з ним контакт на рівні якогось алфавіту символів? Безглуздо. Одна складна система може увійти в комунікаційний контакт з іншого лише за умови, що вони побудують для себе новий перехідний код, яким зручно і, можливо, навіть приємно користуватись. Цей код — також ціла система, причому її складність повинна бути такого ж порядку, як і складність вихідних систем. Ви розумієте, до чого я веду?.. — професор зробив невеличку паузу і запитально подивився на нас. Ми мовчки стенули плечима. — В такому разі почну, як мовиться, «аб ово» — від яйця, — Бандура хитрувато примружився. — Мову людина отримує від суспільства. Факт. Ми знаємо, що для реалізації немовлям своєї здатності сприймати мову довкола нього повинні знаходитись дорослі, які розмовляють. Малюк лише слухає. Якихось мудрованих пристроїв, з допомогою яких мовні знання, мовна інформація вводилась би у мозок маленької людини, не потрібно. З часом вона, наслідуючи, намагається говорити сама і врешті-решт досягає успіхів. — Заклавши руки за спину, Микола Олексійович пройшовся по кабінету, зупинився біля письмового столу і, спершись на нього руками й дивлячись на дисплей свого персонального комп’ютера, продовжував: — Якщо ж люди розмовляють різними мовами, то, щоб порозумітися, вони повинні користуватись реально існуючими системами перекладу. Останні можна вивчити, оскільки мови — це системи одного порядку складності, близькі своїми механізмами кодування; та й сприймання людьми навколишньості, побудоване на властивостях різноманітних рецепторів, у принципі однакове. А отже, і поняття, які у людей виробляються про ті чи інші об’єкти реального світу та відношення між ними, також близькі.
— Здається, я вловив хід ваших думок, шановний професоре, — озвався Ткачук. — Ви хочете сказати, що у свідомості представників різних позаземних цивілізацій, якщо такі існують, властивості об’єктів та подій реального світу можуть суттєво відрізнятись, а це ускладнює проблему комунікації. Безперечно. Коли ж інформація зашифрована у вигляді такого собі психовідеозапису на зразок скарабеєвого, то приймач може до найменших деталей не лише побачити, а й відчути картини далеких світів. То чому б не уявити, що ця інформація в чистому вигляді десь накопичується і її при відповідному умінні можна використати?
— Ти вважаєш, що ця інформація повинна бути багатофункціональною, емоційно виразною, містити в собі конкретні відомості?
— Саме так, — обернувся до мене Сашко.
— А знаєте, дорогі мої друзі, — жваво втрутився Микола Олексійович, — було б непогано спробувати використати модернізований Олександром Пилиповичем його персональний комп’ютер для естетичного аналізу археологічних знахідок. З витворами прекрасного ми, історики та археологи, зустрічаємось досить часто. Можливо, комп’ютер, який використовує ірраціональну систему числення, спроможний через дослідження «золотого перерізу» відчути внутрішнє інформаційне поле, притаманне мистецьким пам’яткам.
— Гм… — задумався Сашко.
З усього було видно, що його сьогоднішній емоційний запал вичерпався.
…Про результати того експерименту ми, окрім Бандури, повідомили лише академіка Деркача, який, мовчки вислухавши нас, того ж дня написав наказ про включення археофізичної проблеми в тематику робіт відділу інформаційних систем та лабораторії експериментальної кристалооптики. Однак, поки не підтвердяться дивовижні результати досліду, було вирішено поки що не афішувати «феномен Демокріта».
Через день ми приступили до нової серії експериментів. Проте жука мов заціпило. Сашко у всьому звинувачував свавілля Кузьмича. Раптове вимкнення ним високої напруги, ймовірно, викликало появу в Ткачуковій установці екстраструмів, які вплинули на її параметри. І ось тут на допомогу прийшов наш добрий геній — професор Бандура.
Неймовірні подробиці, які я мушу тепер зробити надбанням гласності, взяті у хронологічній послідовності, складаються в першу гілку незвичайних збігів…
Свого часу відомий кібернетик Клод Шеннон запровадив у вжиток слово «сірендіпіті». Ним він позначав здатність знаходити не те, що шукаєш, а дещо набагато цікавіше. Щось подібне сталося зі мною і Ткачуком, коли ми, не підозрюючи, до чого може привести симбіоз фізики, історії, археології та геології, взялися докладно вивчати життя Арка дія Олександровича Сошенка.
Після того, як скарабей почав бойкотувати всі наші спроби продублювати експеримент-мандрівку в царство Хроноса, ми з Сашком мало не щовечора приходили до Миколи Олексійовича. Дружина професора Людмила Сергіївна вельми прихильно ставилася до нас і робила все, щоб наші вечорниці виглядали невимушеними, домашніми. Хочу відзначити, що це їй вдавалося якнайкраще.
Того липневого вечора професор саме завершував наукову розвідку для «Археологічного збірника» про розкопки могили Атея. Вибачившись, що йому потрібно ще хвилин п’ятнадцять, аби закінчити статтю, Микола Олексійович запропонував нам ознайомитися з уже надрукованими сторінками. З цікавістю заглибились ми в рукопис, де у перших же рядках згадувалося ім’я професора Сошенка — геолога, фізика, археолога, етнографа і поліглота. Саме він перший умоглядно зумів визначити координати легендарної столиці Скіфської держави Гелона.
Кілька років тому, розбираючи архіви «Записок Східного відділення Російського археологічного товариства» та «Записок Колегії сходознавців при Азіатському музеї Російської Академії наук», Микола Олексійович натрапив на неопубліковані рукописи статей Аркадія Олександровича Сошенка, в яких було науково обгрунтовано метод визначення місцезнаходження центрів стародавніх культур, зокрема Гелона.