— До речі, — кинув англієць, коли під’їхали до готелю, — в березні 1911 року тут проживав ваш знаменитий Уточкін. Саме тут він виступав з демонстраційними польотами перед двадцятип’ятитисячним натовпом.
Мені пригадався той час. Виконуючи завдання Геологічного комітету, я перебував тоді в Одесі і читав захоплюючі репортажі кореспондента «Одеського листка».
— Що ж, — відказав я Меррею, — три роки тому в Єгипті Росію представляв, і, видно, непогано, Уточкін. Гадаю, що й про Сошенка та К° у скорому часі заговорять.
Він зрозумів мій натяк на умови контракту».
1914 року, березня 5. Александрія.
«Підготовка експедиції в розпалі. Працюємо допізна й часто залишаємось ночувати на судні. Незважаючи на всі запевнення Меррея, команда майже не укомплектована. Четверо з дев’яти завербованих ним матросів не вселяють довіри. Щербак, тільки-но побачивши їх, з досадою кинув:
— Та це ж закінчені пройди! Якщо вони у відкритому морі зчинять бунт і викинуть на щоглі Чорного Джека, я не здивуюся.
Михайло, напевно, має рацію. Я почав вимагати від Меррея негайно розрахувати підозрілих суб’єктів з судна. Англієць спершу протестував, але врешті-решт таки був змушений відступити.
— Воля ваша. Це не я набирав їх, а власник корабля. З ним і вирішуйте.
Берт Смолвуд — капітан «Глорії», досить-таки пошарпаного двощоглового вантажного пароплава, не випускаючи з рота погаслої люльки, убивчим поглядом вшпинився у мене. По його бронзовому обличчі ковзнуло роздратування.
— Можливо, ці молодці й скидаються на шахраїв чи піратів, але це ще нічого не означає. Вони справді непогано розуміються на поножовщині та жінках, але й на морі — також чудово.
— І все-таки я волів би замінити цих чотирьох.
— Як хочете. Але навряд чи ви знайдете щось краще. Окрім всього, вам доведеться заплатити їм неустойку за розірваний контракт.
— Це краще, ніж висіти на реї серед океану.
Берт Смолвуд, вийнявши з рота люльку, зареготав.
— Це все від того, що в дитинстві ви, шановний професоре, начиталися зайвини про піратів. Слово честі, ви мене потішили.
Позбувшись чотирьох матросів, ми змушені були самі разом з двома англійцями, китайцем, індійцем та малайцем вантажити судно. Ця ситуація мала і позитивний бік — своєрідне гартування перед далеким рейсом. Та й команда пройнялася симпатією до нас, адже ми працювали нарівні з усіма. Смолвуд насмішкувато споглядав, як ми носимо спорядження, й очікував, коли ми наберемо матросів до вподоби.
Проблема розв’язалася несподіваним чином. На п’ятий день нашого перебування в Александрії до трапу «Глорії» підійшов міцний плечистий молодик років тридцяти п’яти. Одягнений на європейський кшталт — у світло-сірий поношений, але акуратний костюм. Ми саме курили і тому запримітили незнайомця, котрий, видно було з усього, мав намір піднятися на корабель.
— Піднімайтесь! — по-англійськи крикнув я.
Він, здавалося, тільки цього чекав і миттю вибіг до нас на палубу.
— Твердохліб Роман Миколайович, — українською мовою представився незнайомець.
— Ти диви, — здивовано протягнув Михайло, — земляк. Звідки?
— З Вінниччини.
— Дивина та й годі!
З першого ж погляду він нам сподобався. Смаглявошкіре обличчя з трохи насмішкуватими, розумними карими очима. Довгі козацькі вуса підкреслювали його добродушність і аж ніяк не пасували до європейського костюма.
Виявилося, що Твердохліб був у числі, інтернованих в румунській Констанці матросів «Потьомкіна». Не чекаючи, поки королівські власті видадуть його Росії, він утік. Доля закинула Романа спершу до Франції, затим у Німеччину. Звідти він виїхав на Близький Схід, на будівництво Багдадської залізниці. Коли дорога була добудована до Басри, почалися тертя між Німеччиною і Англією щодо дальшого будівництва. Англія категорично заперечувала проти продовження дороги за Басру, вимагаючи, щоб до складу правління Багдадської залізниці увійшли й англійські представники.
Словом, Роман Твердохліб залишився без роботи. До Александрії він прибув майже одночасно з нами. Фортуна поки що не всміхалася йому. Тому, довідавшись про нашу експедицію, вирішив запропонувати свої послуги. Тим більше, що йому давно хотілося побувати в Індії.
Кандидатура Твердохліба нас влаштовувала. Смолвуд лише багатозначно попихкував люлькою: він таки умів цінувати людей. Роман виявився чудовим механіком, був майстром на всі руки і став своєрідним «господарем» експедиції. Варто було подивитися, як він торгується з арабами на базарі, вкладаючи у цей процес всю свою красномовність. Роман закочував очі, енергійно жестикулював, у потрібний момент бив себе в груди, розсипався довжелезними тирадами, прикликав у свідки аллаха. Ефект був феноменальний. Провізія прибувала найкращої якості і за найдешевшими цінами. Останнє розчулило Смолвуда найбільше, і він призначив Романа боцманом. Той же Роман підшукав ще трьох матросів, які справно взялися за роботу.
Меррей кудись зник, нікого не попередивши. Капітан висловив здогад, що його викликав Джейсон у свою резиденцію в Каїрі. Як виявилося через день. Смолвуд мав рацію. Портьє готелю «Сан Стефано» прислав у порт хлопчика-боя, котрий повідомив, що з Каїра дзвонив Стівен Меррей і просив негайно передати, щоб професор Сошенко прибув у столицю для розмови з сером Робертом Джейсоном.
Того ж дня я поїздом відправився до Аль-Кахіри.[71]
Ще в Одесі придбавши книгу Кромера «Сучасний Єгипет», я. уривками читав її під час морської подорожі і тепер, по дорозі до Каїру, також намагався дещо почерпнути з неї, хоча усвідомлював, що книга написана тенденційно. Незважаючи на те, що Єгипет формально вважався незалежною частиною Османської імперії, країною фактично управляли англійці, і Кромер відверто виклав їхнє кредо: «Англієць прийшов у Єгипет з важливою місією… Він поглядає на Індію і каже сам собі з усією впевненістю представника імперської раси: я можу виконати це завдання, я виконував його і раніше…» Яку місію англійці мали на увазі, ми вже бачили в Александрії — незгасаючий конфлікт між ними та місцевим населенням.
Я розгорнув англійський тижневик «Сфінкс», що видавався у Каїрі. Відчувалося, що хоч англійці доволі міцно тримають у своїх руках політику, королівський турецько-єгипетський двір та банки, місцева політична опозиція вимагає зміни влади, нагадуючи англійцям, що вони ще в 1883 році обіцяли покинути Єгипет, як тільки «єгиптяни будуть спроможні управляти своєю країною». А вже настав рік 1914-й».
Уладнавши й уточнивши найменші деталі договору, вони приготувалися до виходу в море.
1914 року, березня 12. Каїр.
«На вокзалі майже повторилась александрійська ситуація. Ще з вікна поїзда я помітив на пероні Меррея, який нетерпляче поглядав на годинник. Обмінявшись короткими вітаннями, ми попрямували до розкішного «ролс-ройса» — особистого автомобіля сера Роберта Джейсона.
До центру Каїра, вірніше Каїра європейського, добиралися майже півгодини. Я намагався скласти власне враження про це місто — химерну суміш європейського та марокканського стилів.
Промайнули вілли англійських чиновників, приховані високими загорожами, пальмами й густими акаціями. Переважна більшість будинків, повз які ми проїжджали, викладена з жовтуватого каменю. Просторі балкони, пишні фасади. Місцями розбиті зелені бульвари. Однак близькість пустелі відчувалася повсякчас.
Водій зупинив машину напроти готелю «Континенталь-Савой». Тут, як пояснив Меррей, цілий поверх займав філіал фірми — каїрська резиденція Роберта Джейсона.
— Халас, — оголосив шофер-араб. — Все. Приїхали.
Незвична картина відкрилась моїм очам. Тут, у центрі європейського Каїра, при самісінькому вході у готель, нам пропонували придбати дорослого лева, що хижо позирав з кліткрі на ймовірних покупців, удава, який, скрутившись у велетенський клубок, здавалось, мирно спав. Замурзані хлопчиська-газетярі обліпили машину, навперебій пропонуючи «Дєйлі мейл», «Нью-Йорк трібюн», «Сфінкс», «Журналь д’Ежіпт». Тут же бродячий циркач демонстрував іноземцям номери свого мавпича — бабуїна-акробата.
— Ходімо. Ми вже запізнились, шеф буде невдоволений. Екзотики не бракуватиме і в Індії, — квапив мене Меррей.
Власник фірми прийняв нас у своєму кабінеті на п’ятому поверсі. Кабінет скоріше нагадував зал історичного музею. Аксесуари минулого, раритети типу стародавніх єгипетських статуеток, згортків папірусів мали, очевидно, засвідчувати мистецькі смаки господаря. На трьох стінах були розвішані речі з Індії: шкури тигрів, гепардів, левів, різноманітна зброя — списи, кинджали, рушниці, шаблі.
Четверту під самісіньку стелю займали стелажі з книгами, манускриптами. Виднілись шкіряні, тиснені золотом корінці англійського видання енциклопедії Брокгауза. Словом, у Каїрі Джейсон почував себе як удома. Шведов устиг навести довідки про цього «електричного» лиса. Виявляється, кар’єру свою він розпочав звичайним клерком дрібної компанії в Калькутті. Деякий час працював комівояжером якоїсь другорядної фірми. А потім — несподіваний злет у результаті спекуляції на срібних рудниках.
Високого зросту, худорлявий, у строгому чорному костюмі, підкреслено ввічливий — таким пам’ятався Джейсон ще з Лондона. Довгасте обличчя, прямий ніс, щіточка жорстких вусиків. Темно-русяве волосся з легкою сивиною зачесане на лівий бік. Типовий брит, причому, як я зрозумів з подальшої розмови, із диктаторськими замашками.
Коли ми з Мерреєм увійшли до кабінету, Джейсон, не встаючи з-за письмового столу, кивнув на оббитий шкірою диван біля декоративного каміна, на якому красувались мейсенські порцелянові статуетки.
— Як вам Єгипет? — недбало запитав мене глава фірми.
Не встиг я відповісти, що нам було не до тутешньої екзотики, як Джейсон продекламував знамениті Шилінгові рядки:
— Сподіваюсь, ви вже встигли зауважити, що Кіплінг якнайкраще відобразив ту прірву, яка існує між двома цивілізаціями? Зрештою, говорити про якусь цивілізацію на Сході сьогодні не випадає.
— Наскільки пригадую, в цій баладі є й такі рядки: «Але немає Сходу — й Заходу нема», — не втримався я, щоб не ущипнути ревного захисника британської корони.