Виникли непередбачені труднощі і з водолазним спорядженням. Без підводних робіт дослідити шельфову зону в районі Бомбея, де, як припускав Сошенко,[74] мусили бути поклади нафти, також було неможливо. До того ж військові власті заперечували проти таких робіт: мовляв, стратегічна зона, потрібен особливий дозвіл морського міністерства. Крішан висловив припущення, що з появою Меррея, повноважного представника фірми «Джейсон-електрік», справи підуть краще.
…На пропозицію Аркадія Олександровича до готелю вирішили добиратись пішки. Прасад обіцяв по дорозі розповісти про місто.
Правда, Меррея прогулянка чомусь не зацікавила, і він зупинив відкриту коляску, в яку був упряжений рикша — юнак із запалим животом, голий, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах.
Завжди стриманий Шведов цього разу не витерпів:
— Містер Меррей! Не ганьбіть нас і себе. Це принизливо. Невже ви не розумієте!
Меррей хотів було відповісти щось дошкульне, але, помітивши осудливі погляди, стримався. Вмощуючись у колясці, сказав примирливо:
— Мені просто нетерпеливиться побачити свого давнього приятеля Семюеля Річардса, з яким учився в Ітоні. Ймовірно, що я у нього і заночую. До зустрічі.
Дружньою компанією рушили у мандрівку по вулицях Бомбея.
Щербак і Лятошинський сприймали колорит міста по-юнацьки емоційно, викликаючи усмішки перехожих. З подивом поглядали вони на європейців, що розмовляли мовою, відмінною від англійської.
— Знаєте, чому на нас звертають увагу? — пояснив бувалець-матрос. — Їм просто незвично, що таке добірне товариство подорожує пішки.
Лише тепер гості завважили, що й справді крім них на тротуарах не видно європейців.
Запитання сипались на Крішана без упину. Доктор Прасад ледве встигав відповідати. Але з його усміхненого обличчя було видно, що роль гіда йому вельми до вподоби і що він радий нагоді поділитися з уважними слухачами своїм невичерпним запасом знань про місто, про навколишні території, про героїчний опір місцевого населення британським завойовникам.
Так, англійці доклали чимало зусиль, щоб європеїзувати місто. Однак усе, що можна було бачити навколо, зроблено руками індійців. Про традиції тутешніх будівничих свідчили незрівнянної краси храми і палаци. Послідовники індуїзму, джаїністи, мусульмани, буддисти, зороастрійці-вогнепоклонники парси, вихідці з Ірану — всі вони представлені тут культовими спорудами. В одному з мальовничих районів міста, на горі Малабар Гілле, мандрівники звернули увагу на круглі кам’яні вежі, що проглядалися крізь стовбури пальм. Звідти долинала сумна мелодія. Крішан пояснив, що це так звані вежі мовчання, де парси залишають тіла померлих єдиновірців. Хижим птицям відводиться роль могильників. Сусідство двох різних епох — одна з найхарактерніших прикмет Індії.
Коли вже підходили до готелю, Аркадій Олександрович заклопотано спитав Прасада, чому так погано йдуть справи із закупівлею спорядження. Той і сам не розумів, у чім річ. У нього було таке враження, ніби хтось навмисне перешкоджав філіалу фірми. У кращому разі пропонувалося приладдя з прихованими дефектами. Часто посередники відмовлялися продати потрібні речі, твердячи, що їх немає на складах, хоча Крішану і його підлеглим було достеменно відомо, що це неправда.
Аркадій Олександрович спохмурнів. Може, це наслідки його відмови від пропозиції німецького консула в Александрії?
Помітивши стурбованість професора, доктор Прасад вирішив повернути розмову в інше русло.
— Облиште невеселі думки! Вас чекає приємний сюрприз. Пригадуєте нашу розмову в Дубліні, коли ви виклали мені основні принципи своєї гіпотези про кристалічну будову Землі?
В очах Сошенка засвітився цогник цікавості.
— Пам’ятається, ви згадували про родинну реліквію, що формою нагадує запропоновану мною модель Землі-геокристала.
— Саме так, шановний професоре, саме так. Незабаром у вас буде нагода переконатись, що мої слова мають під собою міцне підґрунтя.
Готель «Брістоль», білокамінна чотириповерхова споруда у вікторіанському стилі, з численними колонами й балконами, стояв у глибині великого саду, обнесеного високою металевою огорожею, пофарбованою в чорний колір. До входу вела доріжка, викладена плитами з червоного мармуру й обсаджена стрункими пальмами, у широколистому верхів’ї яких висіли гірлянди кокосових горіхів. Справа і зліва зеленіли газони, оточені акуратно підстриженим живоплотом, уквітчані кущами бугенвілій. На бамбукових розтяжках були напнуті білосніжні парусинові тенти, схожі на велетенські гриби.
Аркадій Олександрович і його супутники з’явились тут у час задушливої спеки, коли переважна більшість мешканців готелю відсиджувалась за товстими стінами. Довкола було безлюдно, якщо не рахувати двох індусів у самих дхоті і без тюрбанів. Поливаючи зелень, вони час од часу обдавали себе струменями води.
Біля входу в готель стояв худорлявий індус, вбраний у вузькі малинові штани, такого ж кольору довгий сурдут з двома рядами блискучих ґудзиків, обвішаний галунами, в еполетах. Доповнювали опереткову уніформу білий тюрбан і загнуті догори чорні шкіряні пантофлі, взуті на босу ногу. На його незворушному обличчі відбилося легке замішання, коли він побачив доволі численну групу гостей, яка у розпалі дня підійшла до готелю. Вклонившись, завбачливо відчинив перед клієнтами масивні, ковані бронзою двері. Експедиція опинилась у стилізованому під середньовіччя залі: рицарські обладунки по кутках, на стінах мечі, алебарди. За спиною портьє — розкішний гобелен брюссельської мануфактури, на якому був зображений поєдинок рицаря з міфічним єдинорогом.
Для новоприбулих були приготовлені три двомісні номери на третьому поверсі. Розморені незвичною спекою, всі одразу кинулись до рятівної води, щоб хоч трохи освіжитись. Але це мало допомогло. Дехто за порадою Крішана Прасада вирішив спробувати заснути.
Аркадій Олександрович, незважаючи на втому, заінтригований словами індійського друга, з нетерпінням чекав демонстрації обіцяного чуда. Доктор Прасад, наче факір, розкрив саквояж і дістав звідти кулястий предмет завбільшки у два кулаки.
Розглядаючи його зблизька, Аркадій Олександрович здивовано відмітив, що це не куля. Зроблений з напівпрозорого матеріалу, подібного до кварцу, предмет мав дванадцять п’ятикутних відшліфованих граней. В цьому кристалі-додекаедрі, окрім білих вкраплень, схожих на малесенькі бульбашки повітря, чітко проглядались двадцять площин рівносторонніх трикутників і дванадцять п’ятикутних вершин ікосаедра.
Це справді був сюрприз! Нічого подібного побачити тут, у далекій країні, Аркадій Олександрович не сподівався. Він розгублено поглядав то на загадковий предмет, то на його володаря.
— У мене таке відчуття, немовби хтось прочитав мої думки або ж мислив так, як я, і для наочності виготовив модель Землі, виходячи з гіпотези кристалічності її будови.
Професор крутив химерний предмет у руках, намагався зазирнути у глиб напівпрозорого матеріалу, підносячи додекаедр до самісіньких очей, щось підраховував.
— Послухайте, а це не містифікація? — пожартував Аркадій Олександрович.
— Ні. Родинна реліквія. Принагідно ви довідаєтеся про історію легендарного каменя Чінтамані. Це лише уламок його.
— Уламок? Він надто філігранний. Більше того, він у подібному вигляді не мав би існувати взагалі. Ви це знаєте не гірше за мене.
— Теоретично так, але ж ви бачите: неможлива у принципі річ існує всупереч відомим законам кристалофізики і кристалографії.
— Цей феномен обов’язково слід показати нашим друзям, і негайно! — вигукнув Аркадій Олександрович, очі його молодечо виблискували. — Вони просилять усе на світі! Не знаю, як Лятошинський і Твердохліб, але Шведов і Михайло не пробачать мені цього відкриття. Будити! В ім’я науки!
Через п’ять хвилин зібралися в номері, який займали Антон Володимирович і Сошенко. Не вистачало лише Твердохліба. Почали без нього. Він з’явився майже через годину, коли дискусія сягнула апогею. Видно, прийшов з якимись новинами. Проте, помітивши ділову атмосферу, що панувала в кімнаті, вирішив почекати.
— Де вас носить, пане Романе? — вишукано звернувся до Твердохліба Лятошинський, який за браком фахової освіти обмежився роллю спостерігача, примостившись збоку. — Тут розв’язуються епохальні проблеми, а ви преспокійно гуляєте.
— Я також роблю відкриття. І схоже, не менш важливі, — не зовсім весело відказав Твердохліб.
— Щось трапилось?
— Поки що ні. Треба розібратись. А що у вас?
Лікар у кількох словах пошепки розповів про причину несподіваного зібрання.
— Дуже добре, що немає Меррея, — закінчив він.
— Справді, — погодився Роман. — Ось що, Вітольде, — шепнув Лятошинському на вухо Твердохліб, — я на деякий час зникну. Бачу, що без мене тут можна обійтись. Скажете професору, щоб не хвилювався.
— Гаразд. Але будь обережний.
Твердохліб згідливо кивнув і тихо вийшов з номера. Тим часом дискусія увійшла у спокійніше русло: обговорювалися висунуті припущення.
— Як можна було обробити кристал таким чином, що він не розлетівся? — дивувався експансивний Михайло.
Шведов частіше, ніж звичайно, пощипував свою дон-кіхотську борідку, що видавало його хвилювання. Він проказав замислено:
— Йдеться не стільки про зовнішню огранку, як про дивовижне співпадіння з кристалічною моделлю земної кулі, запропонованою Аркадієм Олександровичем.
Поки Сошенко демонстрував своїм супутникам дивний кристал-додекаедр, доктор Прасад зберігав мовчанку, чекаючи слушної нагоди втрутитися у розмову.
Коли всі аргументи, здавалось, були вичерпані, індієць з усмішкою сказав: