90620.fb2
Європейці, можна сказати, з дитинства зростають в атмосфері грецької й римської цивілізацій. І досить їм приїхати у Рим чи Афіни, як рій споминів вривається у їхню свідомість. Ми готові сприйняти найнеймовірніші античні міфи, Гомера з його легендарними героями. Красоти Акрополя і Парфенона здавна володіють нашою уявою й оживають у слушний час. Індійська ж культура дивує, іноді просто приголомшує. Недарма сюди приходили за знаннями і Піфагор, і Демокріт… Вішну і Шіва, багато другорядних божеств та герої індуських епопей Рама і Крішна не такі близькі нам, як Зевс і Геракл. Необізнаність з місцевими легендами та віруваннями, несхожість їх з нашим духовним світом сковують живу роботу уяви.
Як розповідає доктор Прасад, Майсурське князівство, або президентство, поряд з Хайдарабадським, належить до найбільших у країні. Тут править високоосвічена династія, що здавна сприяла розвитку науки і культури. В раду правителя — диван — входять представники нової місцевої інтелігенції: адвокати, лікарі, інженери, що здобули освіту в Оксфорді, Ітоні й Харроу.
Дивовижна людина цей доктор Крішан. Розумний, з широким прогресивним кругозором, він добре розуміє проблеми свого народу. Має глибокі знання з фізики, геології, математики, історії. Неабиякі лінгвістичні здібності дозволили йому швидко вивчити російську мову. Після навчання в Англії молодий інженер повернувся на батьківщину. Щаслива доля звела його з видатним ученим і просвітителем доктором Вішвешварайя, який мав значний вплив у князівстві. Після того, як Прасад у 1902 році разом зі своїм учителем взяв участь у спорудженні першої в країні електростанції, на здібного інженера звернула увагу фірма «Джейсон-електрік» і запропонувала йому очолити філіал у Бомбеї. Ось уже майже десять років він керує трьома невеликими заводами електроапаратури.
Ситуація у країні, за словами Крішана, вкрай складна. Англійська адміністрація не популярна серед місцевого населення. І в той же час у селах протестують, коли за відповідними угодами їх відділяють від британської території і приєднують до володінь тубільного князя! Партія Соціальної Реформи і Національна партія в основному об’єднують теоретиків, кабінетних учених, далеких від насущних потреб широких мас. Переважно це великі землевласники, професори і студенти, юристи і лікарі. Під час кожної сесії конгресу програма Національної партії зустрічає найгарячіший відгук індійської преси. Але хай тільки Англія спробує зробити їй поступку, наприклад, погодиться на необмежену заміну англійських чиновників індійськими, на введення представницьких установ, — у привілейованій частині освіченого мусульманства здіймається буря протесту: ця суспільна верства переконана, що британське управління необхідне для економічного розвитку і політичного виховання Індії.
Найбільш вагомий аргумент реформаторів полягає в тому, що Англія експлуатує країну. Був час, коли вони відважувалися скаржитись на фінансові витрати, викликані громадськими роботами, які «не цікавлять індійців». Але факти примусили їх замовкнути: без залізниць індієць не міг би обійтись, іригаційні споруди також рятують його. Тепер докази черпаються з інших джерел. Уряд картають за витрати на військову організацію, на будівництво стратегічних ліній, на експедиції за межі Індії, які служать виключно інтересам Англії, на високі оклади і пенсії чиновників. Англія на це відповідає, що вона одна гарантує безпеку країни; правда, на суші Індія вносить свою частку, але на морі весь тягар захисту лягає на плечі метрополії.
Вся справа в тому, що між сторонами лежить глибока прірва. Реформатори не люблять ні Англії, ні англійців: вони бояться їх, тому й поважають. Деякі хотіли б вигнати чужинців з країни, однак вони ж із дивною непослідовністю прагнуть, щоб Англія любила їх. Вони скаржаться, що англо-індійський уряд розоряє нижчі класи населення. Англійці ж звинувачують реформаторів у тому, що ті ніколи не проймалися бідами простолюдинів.
Найцікавіше, що обидві сторони мають рацію. Така полеміка безплідна. Прагнення Англії залишається незмінним: вона хоче зберегти Індію для себе. Проти метрополії вороже настроєна індуська інтелігенція, однак Англія переконана у співчутті мусульман, буддистів, парсів і широких мас індуського населення. Вона надасть Національній партії якомога більше почестей і місць, але ніколи не піде на корінні поступки. Вона залишиться деспотичною, наскільки це можливо у наш час.
Ось такий дійсний стан речей, і ніякі проекти реформ його не змінять.
Індія залишається країною неймовірних злиднів, лихварської експлуатації й ненависті. Навіть значна частина Британської Індії знаходиться в такому становищі. Будь-який англійський чиновник не терпить, щоб місцеві жителі високо піднімались. Коли вони засвоюють його мову, сприймають його ідеї, піднімаються до його інтелектуального рівня, — це викликає в нього не почуття поваги, а неприязнь. Індійці сподівалися, що англійські чиновники будуть ставитись до них як до незалежних людей, але ті чекають низькопоклонства й догідливості, роздають свої милості лицемірам і лакеям.
…Відвідини фортеці в Ахмадабаді послужили своєрідним каталізатором для розмірковувань про поки що незбагненну подібність кристала-додекаедра до Землі як геокристала.
У столиці Гуджарату відчувається сильний вплив мусульманської культури. Як пояснив Крішан, Ахмадабад заснував у XV столітті мусульманський володар Ахмад Шах на місці індуського міста Ашавала. Ми не могли не звернути уваги на явно європейські ренесансні форми старовинної фортеці. І тут Крішан Прасад подивував нас удруге. Виявляється, фортецю збудував великий візир Гуджарату — український козак Яша Малік. Зумівши втекти з турецького полону, він потрапив до Індії і після численних пригод став правою рукою правителя Гуджарату.
— До речі, — мовив індієць, — ще один ваш земляк, і теж козак, виявився причетним до історії з кристалом…
Наші спроби довідатися про це більш детально ні до чого не привели. Крішан заявив, що вибере для цієї розмови іншу нагоду.
Коли я залишаюся на самоті, мене часто навідує бентежна думка: для чого існує матерія, для чого існує людина і все живе на світі? Для чого цей світ, в якому існує наш мозок, який мучить себе таким питанням? Іноді воно просто жахає.
Я добре усвідомлюю, що подібне питання й до мене задавали собі сотні філософів. А питання залишається відкритим. Від нього не втекти, не заховатися.
У природі все напрочуд збалансоване. Наша свідомість — також її продукт. І те, що виникає подібна думка, теж не випадковість… Поява людського мозку серед зоряного безмежжя — це необхідність, незбагненним чином здійснена необхідність.
Я переконаний, що людство — лише маленька ланка гігантського Космічного Організму. І наше пізнаний, наші злети й падіння є елементарними актами еволюції Всесвіту. Ми включаємося в різні етапи вселенського творення, втілюємось у незчисленні многовиди єдиного життя і разом з ними рухаємось назустріч майбутньому. Чому б не припустити, що й електрон можна розглядати як планету, що обертається навколо протона?
Я зробив спробу розвинути уявлення таких учених, як Лаллеман і Лапперен, де Бомон і Фай, про те, що земне ядро має форму кристала, який росте, в результаті чого на поверхні Землі проектуються ребра і вершини вписаних у земну кору ікосаедра і додекаедра. Далеко не випадковий збіг в історико-геологічному аспекті вузлових точок цих багатогранників — вершин, середин сторін і середин площин з центрами древніх цивілізацій: Греції, Єгипту, Русі, ІОкатана й інших. Співпадають з цими вузловими точками і місця залягання усіх значних родовищ корисних копалин, а деякі, так би мовити, порожні місця на ікосаедро-додекаедричній сітці нагадують пропущені клітинки в періодичній системі Менделєєва.
Ця закономірність підтверджує раніше сказане: наша Земля, все живе й неживе на ній є проявом діяльності гігантського Космічного Організму, який, мені здається, також повинен мати своєрідну кристалічну будову. І ось на його гранях, у його вузлах і вершинах виникають незчисленні сонця, галактики, планети, подібні до нашої, на деяких з них — життя. Причому в різних місцях планети, тобто в різних вузлах, воно зав’язується по-різному. Десь на мікрорівні також повторюється ця ієрархічна залежність, яка обов’язково повинна з’єднатися з витоком. І такий організм пульсує щодень, щогодини, щомиті: зароджуються зорі, вмирають планети, народжуються і відходять у небуття люди. А оскільки це єдиний Космічний Організм, то ніщо в ньому не може зникнути безслідно».
Звістка про вбивство яаслідника австрійського престолу Франца-Фердінанда у боснійському містечку Сараєво, куди він прибув на маневри, застала Аркадія Олександровича і його друзів у Калькутті.
— Це війна, — коротко відзначив Шведов, першим прочитавши повідомлення в «Амріта базар патріка».
Порадившись, вирішили негайно вертатися залізницею в Бомбей, щоб дістати нові інструкції.
На пероні у Бомбеї серед зустрічаючих швидке око Лятошинського одразу помітило Стівена Меррея, і Вітольд помахав йому рукою. Твердохліба не було. Що б це могло означати? Вигляд у Меррея був стурбований, від колишньої самовпевненості не лишилося й сліду.
— Що трапилось? — замість вітання промовив Аркадій Олександрович.
— Вбито містера Щербака, — скрушно повідомив Меррей.
Звістка приголомшила всіх. Якусь мить стояли розгублені.
— А де містер Твердохліб? — запитав Меррей.
— Затримався в Хайдарабаді, — швидко відказав Вітольд.
Сошенко промовчав.
— Вам слід негайно їхати в російське консульство, — мовив Меррей. — Представники поліції сказали мені, що тіло Щербака доставлено туди. Я й досі не можу повірити в те, що сталося. Ще вчора ми разом читали телеграму про ваше прибуття. Він розказував, як просувається робота з ехолотом…
Секретар консульства, стримано привітавшись, провів прибулих у кімнату для гостей.
— Зачекайте тут. Сідайте, будь ласка.
Запрошенням скористався лише Меррей, примостившись у м’якому кріслі біля невеличкого фонтана з рибками.
Хвилини через три двері, за якими зник секретар, відчинились, і на порозі з’явився Роман Твердохліб, потім двоє рішучого вигляду молодих чоловіків у темних костюмах, а за ними… усміхнений Михайло Щербак. Голова його, правда, була перев’язана, а права рука безпомічно звисала.
Випещене обличчя Меррея зблідло. Він зірвався на ноги, права рука шаснула в кишеню. Але вихопити зброю йому не дав Лятошинський, мертвою хваткою затиснувши руку англійця. До Меррея кинувся і Роман.
— Я тобі покажу кузьчину тещу! — лайнувся матрос. — Джентльмен бісів!
Вирвавши нікельований браунінг, він кинув його одному з молодиків, той спритно упіймав на льоту. Незнайомі наблизились до затриманого.
— Іменем його величності Стівен Меррей, він же Густав фон Бломберг, агент кайзерівської ІІІ Б[76] арештований. Руки! — владно наказав старший.
Меррей слухняно підкорився. Металево клацнули наручники.
Старший підійшов до Сошенка і без жодних емоцій заявив:
— Британська контррозвідка висловлює вдячність російській експедиції за сприяння у знешкодженні німецького шпигуна. Містер Твердохліб виправдовує своє прізвище.
Це було сказано дещо пишномовно і бажаного ефекту не викликало. Надто приголомшливими виявилися «воскресіння» Щербака і арешт Меррея. Втім, Аркадій Олександрович, прийнявши несподівані поздоровлення, таки знайшовся:
— У Шилінга є цікавий вірш. Починається він словами: «Що нам за діло до душ і тіл…» Це «Марш шпигунів». Ніби про вас, Меррей.
— Браво, професоре! — пожвавішав старший контррозвідник. — Дуже доречно. Тепер він матиме змогу вивчити всі вірші Кіплінга.
— Хто б міг подумати… — зреагував нарешті на те, що відбувалося, вражений Антон Володимирович.
— Це лише розминка перед справжнім ділом, — подав голос Щербак.
Його репліка одразу розрядила обстановку. Всі кинулись обнімати воскреслого із мертвих. Тим часом представники Сікрет Інтелідженс Сервіс вивели шпигуна.
З’явився секретар консульства.
— У моїй практиці такого ще не траплялося — арешт агента на території консульства. Бачите, вони не хотіли заарештовувати білу людину на очах у місцевого населення. Які ваші дальші плани? Очевидно, цей малоприємний інцидент внесе певні зміни у вашу роботу.