— Нічого. Переживе, — озвався Лятошинський.
— Що ж, земляки, якщо виникатимуть якісь проблеми, прошу звертатись, — мовив секретар посольства. — І дозвольте попрощатися з вами. Справи. Самі розумієте, сараєвське вбивство — це детонатор. А коли станеться вибух…
У конторі філіалу на Прасада й Сошенка чекала телеграма від Джейсона. Глава фірми, як виявилося, був у Лондоні й уже все знав, тому запропонував провести негайні телеграфні переговори. До вказаного в телеграмі часу залишалось близько півгодини, і Сошенко з друзями подався на центральний Бомбейський телеграф. Літеродрукувальний апарат Бодо запрацював у точно призначений час.
На запитання що діяти далі Роберт Джейсон видав чітку Інструкцію: якнайшвидше провести розвідку і встановити промислові запаси марганцю, сірки, золота. Всі витрати фірма бере на себе… Гроші будуть негайно перераховані в банк у Бомбеї. Всі проблеми вирішувати власними силами. Відповідальність за виконання контракту покладалася і на доктора Прасада. У відповідь на прохання Аркадія Олександровича допомогти з бурильним обладнанням, якого через Меррея не вдалося дістати, Джейсон послйвся на брак часу. Ще раз запевнив, що на ім’я Сошенка буде відкритий рахунок у всіх англо-індійських банках і Аркадій Олександрович може розпоряджатися цими фінансами, як вважатиме за потрібне. Мовляв, його цікавить лише позитивний результат перевірки методу.
— І чого він так розщедрився? — прочитавши текст, подивувався Твердохліб.
— Запахло війною. От і хоче нагріти руки на майбутніх поставках.
— Виходить, ми допомагатимемо йому? — ще більше здивувався матрос.
— Зараз виходитимемо з того, що Англія — союзниця Росії. По-друге, британська корона не вічно пануватиме на цьому півострові. А виявити поклади корисних копалин хоча б у кількох районах — це придасться нащадкам Крішана Прасада і тим підліткам, з якими ви, Романе, так щиро заприятелювали.
— Справді, — засміявся Твердохліб. — Дізналися, що ми незабаром вирушаємо в експедицію, і наввипередки пропонують послуги. Покластися на них можна.
— Коли ж ви розповісте нам про свої подвиги, Романе?
— Я гадаю, найкраще послухати розповідь на місці події, — озвався Михайло. — Пропоную взяти курс на «Брістоль».
У щоденникових записах Аркадія Олександровича збереглася історія викриття Меррея, розказана Романом Твердохлібом від першої особи:
«Коли я побачив Меррея в Александрії, мене наче обпекло: звідки я його знаю? На пам’ять свою не скаржусь, і якби не прізвище, одразу б згадав. Він працював інженером на будівництві Багдадської залізниці, яке фінансувала Німеччина.
Пам’ятаю, як я наймався на будівництво. Паспорт у мене був французький, і начальник контори заговорив зі мною французькою мовою, а я не став пояснювати, що знаю і німецьку. Він довго випитував, як росіянин опинився у Франції. Я вигадав правдоподібну історію, і мені дозволили заповнити папери. Тоді я й став свідком дивної розмови між моїм роботодавцем і якимсь чоловіком, котрий досі мовчав, обернувшись до «француза» спиною. Не звертаючи уваги на стороннього, він заговорив про залізницю. Як я зрозумів, англійці вимагали, щоб без їх згоди не продовжувати її за Басру. Йшлося про те, щоб перешкодити підписанню англо-німецької конвенції, за якою Німеччина погоджувалась визнати інтереси Англії, в навігації на Шат-ель-Арабі в обмін на будівництво Багдадської залізниці за Басру. Запам’яталось мені, що Дітрїх, як ного називав тоді конторник, гаряче доводив, начебто при такому повороті справ Англія диктуватиме свою волю в розподілі мосульської нафти. Балакали по-діловому, але не як бізнесмени. Це я помітив одразу. Тепер розумію, що випадково почув розмову двох німецьких агентів.
І раптом в Александрії побачив цього Дітріха-Бломберга на «Глорії». Зрештою, я міг помилитися. Зустрічаються ж у світі абсолютно подібні люди. На всяк випадок почав приглядатися до містера Меррея.
Підозра посилилась, коли він побував у німецькому консульстві в Александрії, після чого другий секретар консульства відвідав Аркадія Олександровича. А невдовзі мимохіть почув розмову в кают-компанії, коли Меррей відверто пропонував Аркадію Олександровичу відмовитись від роботи в Індії. Можна було не сумніватися, що Меррей не той, за кого себе видав. Залишалось простежити за його маршрутом. Я був переконаний, що тут, у Бомбеї, в нього немає ніяких друзів по навчанню, що він, очевидно, зустрічатиметься зі спільниками.
Вирішив скористатися послугами носильників. Ми домовилися з хлопчаками зустрітись неподалік «Брістоля». Відомості, які принесли Анвар і Шоруп, зміцнили мої підозріння: Меррей, майже не криючись, попрямував у німецьке консульство. Стежити за будинком залишились Рані і Моте. Разом з хлопцями я хутенько подався туди. Справді, з-за дерев видно було, що Меррей на веранді розмовляє з високим опасистим чоловіком з вусами, закрученими догори, як у кайзера Вільгельма.
Безумовно, це не було ще доказом якоїсь афери. Проте я відчував, що невдачі з бурильним обладнанням в Александрії й тут не випадкові. Хтось намагався перешкодити експедиції провести промислову перевірку районів, багатих корисними копалинами, зокрема нафтою.
Поблизу консульства ми пробули майже до восьмої вечора, поки не вийшов Меррей. Сівши в карету, він кудись помчав. Було темно, почався дощ, і я, розпрощавшись з хлопцями, вернувся в готель.
Хотів було розповісти про свої підозри Аркадію Олександровичу, але коли в його номері побачив Меррея, вирішив зачекати. Подумалось, що Меррей недаремно вимагає собі в помічники Щербака. Чи не намірився переключитись на нього, щоб заволодіти секретом ехолота? Михайло знав не лише принцип дії апарата, але й шляхи його технічного вирішення: він неодноразово розмовляв з Аркадієм Олександровичем на цю тему.
Я вирішив непомітно залишитися в Бомбеї й простежити за Мерреєм, однак не сказав про це нікому, щоб не хвилювати вас. Лише Лятошинському натякнув, що довкола експедиції творяться сумнівні речі.
Отож я навмисне відстав від поїзда й вернувся у Бомбей. Тим часом мої помічники не дрімали. Рані підслухав розмову Меррея з членами банди якогось Бачу. Мова йшла про папери і молодого сагіба, що залишизся в готелі. Меррей обіцяв добре заплатити, якщо бандити зуміють викрасти і папери, і сагіба.
Я дав зрозуміти портьє, що не хочу бути в одному номері з містером Щербаком, але попросив дати сусідню кімнату, щоб мати можливість непомітно перевірити, як він виконує завдання шефа. Моя просьба, підкріплена десятьма фунтами, була виконана. Я легко міг зі свого балкона потрапити на балкон номера, в якому майже до ранку не гасло світло — Михайло щось читав, вираховував, писав. До обіду вони з Мерреєм ходили по різних конторах і фірмах, намагаючись роздобути бурильне устаткування. Це було легко встановити. Коли я цікавився причинами візиту джентльменів, мене приймали за приватного детектива і давали вичерпні пояснення, котрі я акуратно заохочував оплатою. Як мені вдалося встановити, нафтові фірми отримали щедру винагороду від якихось джентльменів за те, щоб не надавати в розпорядження експедиції від «Джейсон-електрік» бурильне устаткування.
Цього й слід було чекати. Меррей лише страхував себе, демонструючи Щербаку неспроможність виконати замовлення.
Так тривало тиждень, доки у Меррея з Михайлом не відбулася різка розмова, подібна до тієї, що була на «Глорії» з Аркадієм Олександровичем. Михайло відповів на пропозицію Меррея ляпасом і виставив його за двері, пообіцявши розповісти про все професору і Крішану Прасаду.
Три дні Михайло взагалі не виходив з номера. Немовби забув про неприємну розмову, поринувши в розрахунки. Справи, очевидно, просувались непогано, бо він насвистував веселу мелодію з якоїсь оперети, а за день до того, як йрийшла телеграма, дозволив собі невеличку прогулянку.
Мої хлопці, що йшли назирці за Щербаком, помітили, що не лише вони цікавляться ним. Як розповів потім Михайло, він також запримітив підозрілих типів і вирішив повернутися в готель. Рані впізнав у незнайомих переслідувачах людей Бачу і швидко повідомив мене.
Коли вранці наступного дня надійшла телеграма від вас, стало зрозуміло, що Меррей форсуватиме події. Я вирішив обміркувати з Михайлом наші спільні дії. Здивувавшись моїй появі, Щербак швидко зрозумів, що йому загрожує. Очевидно, бандити намагатимуться вчинити наліт на номер. З поліцією вирішили поки що не зв’язуватися.
Причаївшись у своїй кімнаті, я чекав умовного сигналу — двох коротких ударів у двері, що з’єднували вітальні наших номерів. Ключ від них я перед тим роздобув у коридорного служника, пояснивши, що хочу зробити сюрприз своєму товаришеві несподіваною появою.
За сім хвилин до восьмої почулися два коротких удари, і майже відразу долинув шум боротьби. Нападники не очікували такого опору. Їх було четверо. Ми досить швидко подолали бандитів, але один таки зумів двічі вистрелити й поранити Михайла. Правда, бандитові після цього довелося не солодко…
На постріли збіглася готельна охорона, з’явилась поліція. Про те, що сталося, негайно сповістили консульство. На щастя, секретар виявився кмітливою людиною і швидко зрозумів, чого від нього хочуть. А хотів я, щоб про мою появу в номері не згадували, а натомість пустили чутку, ща нападники загинули у перестрілці з поліцією, що серед убитих і містер Щербак, тіло якого доставлено в російське консульство. Все це було потрібно, аби не викликати підозри в Меррея й арештувати його на основі неспростовних доказів.
Ми зв’язалися зі співробітниками місцевої Сікрет Інтеллідженс Сервіс, вони з моєї розповіді зрозуміли все як належить. Поліції були дані відповідні вказівки. Бандити засвідчили, що діяли за вказівкою англійського джентльмена, котрий вимагав від них викрасти папери, з якими працював росіянин, а заодно прихопити і його самого. Цим англійським джентльменом, як ви вже здогадались, був старший компаньйон фірми «Джейсон-електрік».
Офіційно Меррей проживав у свого давнього приятеля. Насправді ж частенько ночував у німецькому консульстві. Коли б він відчув небезпеку, то міг би знайти там надійний захисток, йому напевно дали б дипломатичний паспорт. Отже, його слід було виманити з криївки. І це, як ви самі бачили, вдалося…»
Після всього, що трапилось, Роман Твердохліб запропонував матеріали, пов’язані з розробкою ехолота, залишити в консульстві. Щербак погодився, пояснивши, що хоче завершити деякі розрахунки і дуже сподівається на допомогу Аркадія Олександровича.
Твердохліб настояв, щоб експедиція закупила зброю: попереду джунглі, мало що може бути. Прасад підтримав матроса. Було закуплено три десятизарядні англійські гвинтівки «Лі-Енфільда» й одну п’ятизарядну системи Рігбі Маузер 275-го калібру проти хижих звірів.
На пропозицію Романа всі четверо його вивідувачів були включені до складу експедиції. Про двох носильників подбав Прасад. Він же порадив Аркадію Олександровичу залишити щоденникові записи, яких уже зібралося чимало, у нього вдома, щоб забрати при поверненні. Сошенко погодився. Як ми побачимо далі, це була вельми доречна порада, бо дальші перипетії відбилися й на долі записів професора, уціліли тільки окремі з них, частина розмита водою. У багатьох місцях не збереглося дат, і ми, йдучи за логікою подій, спробуємо їх відтворити. Записи, які збереглися найкраще, наводитимемо по можливості повністю.
Отож завтра ми вирушаємо в Невідоме.
Сошенко так і не дочекався обіцяного Джейсоном відкриття банківського рахунку, глава фірми «Джейсон-електрік» ще раз продемонстрував свої далеко не джентльменські риси. Слід було щось вирішувати: вимагати від фірми виконання всіх пунктів контракту чи вирушати на свій страх і риск у подорож. Підігрівало бажання переконатися в існуванні загадкового Храму Неба, осягнути пов’язану з ним таємницю. Пора для подорожі була не найкраща, однак чекати два-три місяці, поки скінчиться сезон дощів, ніхто не хотів. Отже, було вирішено: в путь.
Зіставляючи дати, ми прийшли до висновку, що експедиція у повному складі 25–27 липня виїхала поїздом у Хублі, а 30–31 вже заглибилась у джунглі Малнаду.[77] Це підтверджує той факт, що Аркадій Олександрович у своєму щоденнику не згадав ні про початок війни, оголошеної Німеччиною Росії 1 серпня, ні про те, що 4 серпня Англія надіслала в німецьке посольство у Лондоні підтвердження свого вступу у війну на боці Антанти. Відірвана від зовнішнього світу, експедиція цього не знала. Записи професора присвячені важким експедиційним будням. Вчений скаржиться, що за роботою і виснажливими переходами не вистачає сил викласти враження на папері. Деякі сторінки, писані чорнилом, сильно ушкоджені вологою, і на них майже нічого не можна прочитати. Далеко краще збереглися записи, зроблені прострім олівцем.
«У Хублі прибули пополудні. Небо в темних хмарах, що зловісно клубочаться над верхівками пальм, готові щомиті вилити на наші голови цілі водоспади. Нещодавно пройшов сильний дощ — довкіл утворились великі калюжі. Парко. Термометр показує тридцять п’ять за Цельсієм. Сорочка миттю прилипає до тіла.
Окрім нас та чергового по станції на вокзалі ні душі. Лише бездомна корова мирно стоїть у кінці дерев’яного перону, опустивши голову, та зграя напівздичавілих собак не зводить очей з прибулих. Пасажири нашого поїзда поприлипали до шибок, з цікавістю спостерігаючи, як білі сагіби разом з носильниками-індійцями вивантажують з вагона ящики, пофарбовані в яскраво-червоний колір, брезентові паки та інші предмети незрозумілого їм призначення. Нарешті майно експедиції винесено на перон. Машиніст дас гудок. Чхнувши білою парою, потяг заспішив далі. Ми нашвидку перекусили й вирушили до села, де на пас чекав найнятий Крішаном провідник. Йти двадцять кілометрів. Треба встигнути до настання ночі.
Наша строката команда нагадувала живу ілюстрацію до творів Жюля Берна. Ми були одягнені в англо-індійську уніформу, куплену на одному з бомбейських базарів під час розпродажу надлишків амуніції гуркхських формувань.[78] Щоправда, замість черевиків, за порадою Крішана, було придбано високі чоботи, призначені для полювання у джунглях. Отже, виглядали ми трохи картинно, і це давало поживу для дотепів Щербака й Лятошинського. Крилан також був одягнений у цю напіввійськову форму, лише його смоляниста борода і чорний тюрбан видавали в ньому індійця. Що стосується провідників, то їм були більше до вподоби звичні дхоті.
Несподівано сипонув дощ. Справжня тропічна злива. Довкола враз стало темно, навіть на відстані кількох кроків годі було щось розрізнити. Ховатися від потоків води, які чимраз дужчали, було марно. Суцільний водоспад, що ринув з небес, забивав дихання, створюючи повну ілюзію біблейського потопу. Довершували цю екзотику сліпучі спалахи блискавиць, що раз у раз роздирали небесну чорноту, та могутні перекати грому. І коли вже здавалося, що вода назавжди поглине експедицію, дощ несподівано вщух. Я мимоволі глянув на свого «Павла Буре», без якого не вирушав у жоден похід: цей годинник, здавалося, був заворожений від усяких напастей і несподіванок, у тому числі й атмосферних. Здивовано відзначив, що минуло неповних десять хвилин відтоді, як перші краплі дощу впали на землю.
Йти стало веселіше: хмари порідшали, визирнуло сонце. Проте Крішан говорить, що це ненадовго. Доведеться звикати.
Тутешні джунглі не належать до непрохідних. Відчуття таке, немовби рухаєшся у величезній зеленій залі. Тремтливо-прозоре світло здається матеріально відчутним. Золотою павутиною воно оповило це смарагдове склепіння, що спирається на зелені, червоні, білі, чорні стовбури. Доповнюють незвичне для нашого ока видовище незчисленні ліани, що, мов канати, провисли між кронами. Деякі стеляться по землі, чіпляються за стовбури, повзуть по них до самого вершечка і знову спадають униз. Крішан твердив, що це по суті не джунглі: немає характерного для східно-індійських лісів ротанга — різновиду пальм, які чіпляються за інші рослини або обвивають їх, немов ліани. Просуватися в таких умовах надзвичайно важко.
Ліс поступово рідшає. Все частіше трапляються кокосові пальми — ознака близькості людського житла. Стрілою здіймаються ці дерева на висоту до двадцяти, метрів і там розпускають пишні зелені султани, що приховують гірлянди кокосових горіхів. Подекуди видно мангові і хлібні дерева, арекові пальми. З арекових горіхів індійці виготовляють пан — речовину для жування.
Нарешті показалося село. Близько трьох десятків бамбукових хиж, критих пальмовим листям, притулилося край бананового гаю.
Зміїстою розгрузлою дорогою, яка місцями пірнає у вічнозелений колючий чагарник, виходимо на рівнинну місцину. Попереду, важко перевалюючись, повзе гарба, запряжена худим конем. Справа і зліва від дороги тягпуться клаптики наділів. Поля бідні. Видно, нелегко вести господарство на відвойованій у джунглів землі. Вже біля самого села мирно пасуться бики і вівці.
Сонце закочується за гору, ніби провалюється в підземелля, і враз спадає пітьма. В тутешніх краях вечора по суті немає. Ми вже не раз були свідками разючого переходу дня у ніч, проте ніяк не можемо звикнути до цього чаклунського явища природи.