…Становище загрозливе. Вчора був сильний приступ малярії у Михайла. Корчі зводили руки, його страшенно нудило, на губах виступила зелена слизь. Знову дощ. Клятий мусон! Треба вертати назад…
Хінін, прийнятий на ніч, не дає результатів. Уранці починає бити пропасниця. Щербак марить. З його грудей виривається важкий стогін».
На цьому щоденник Аркадія Олександровича обривається.
Про трагедію, яка розігралась у джунглях Малнаду, ми довідуємося з кількох записів, зроблених рукою Шведова. По них вдалося відтворити картину драматичного повернення експедиції Сошенка.
Минуло одинадцять днів з того часу, як був ліквідований табір у Долині Крилатого Коня. На той час в експедиції лише п’ятеро людей могли обходитись без сторонньої допомоги: Роман Твердохліб, провідник Пандаб, Крішан Прасад і двоє носильників. Але й вони були виснажені. Кристалічний додекаедр продовжував кликати в невідомість, однак сил бракувало. Ніхто не знав, скільки ще доведеться йти: день, два чи тиждень. Та й чи порятує людей від загибелі прибуття у Храм Неба? А «компас» уже палав криваво-червоним вогнем, немовби провіщаючи близьку зустріч з храмом і його в’язнем — Чінтамані.
Склалася критична ситуація. Аркадій Олександрович практично не повертався до свідомості, марив. Останні дні Роман і Крішан несли його на ношах, сплетених з ліан. Лятошинський робив усе можливе, щоб полегшити його страждання. Але й сам він, як і Щербак та Шведов, ледь тримався на ногах.
…Було вирішено повертатись. З усього експедиційного майна залишили тільки три гвинтівки. Довелося розпрощатись навіть з колекцією мінералів і зразків руд.
Можна лише уявити, якою неймовірно важкою була зворотна дорога. На підході до Долини Крилатого Коня помирає Аркадій Олександрович. Експедиція осиротіла. Втрата керівника робила неможливою її продовження.
Професора Сошенка поховали в долині, неподалік від місця, де він знайшов алмази. На могилу поклали базальтову плиту, на якій Роман Твердохліб, використавши знайдені алмази як різець, залишив коротенький напис:
АРКАДІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ СОШЕНКО
ВЧЕНИЙ З РОСІЇ
1857–1914
Експедиція виявилась останньою і для Михайла Щербака. Він помер уже в селі, в тому самому «Рест-хаузі»т звідки вирушали на пошуки Храму Неба.
Тут, у Джумні, дослідникам стало відомо про війну, що розгорілася в світі. Твердохліб, Шведов і Лятошинський вирішили негайно повертатись на батьківщину. Сяк-так поправивши свої сили, вони через десять днів уже були в Бомбеї, звідки найближчим рейсом відплили в Александрію, захопивши з собою частину щоденників Аркадія Олександровича, що зберігалися в домі Крішана.
Було домовлено, що доктор Прасад, розшукавши записи козака Почекайбрата, принагідно вишле їх у Російську Академію наук.
…Але наші пошуки виявились безрезультатними. Нічим не змогли допомогти нам і в Москві, в Академії наук. Відомостей про надходження листів чи бандеролей від Крішана Прасада в архіві не було.
Невдалими виявились і спроби дізнатися про долю Шведова, Лятошинського й Твердохліба. Нам лише відомо, що саме Роман Твердохліб передав у березні 1919 року щойно організованій Академії наук України матеріали експедиції професора Сошенка. На жаль, сліди цих мужніх людей загубилися на грані епох: перша світова війна, революція, бурі громадянської війни…
Так, я міг поглинати одну за одною палаючі галактики і перетворювати їх у холодні кристалічні елементи власної мислячої персони… і після того, як мине неймовірна, але піддатна обчисленню множина років, стати мозком — Всесвітом…
Знайомство із щоденниками Сошенка стало новим етапом у пошуках розгадки таємниці скарабея. Археофізичний загін, як називали в інституті наше тріо у складі професора Бандури, мене і Ткачука, чудово усвідомлював цінність здобутої інформації, пов’язаної з життям Аркадія Олександровича, зокрема його останньою експедицією.
Без сумніву, існував зв’язок, поки що нами не встановлений, між знахідкою у скіфському кургані, таємничим кристалом-додекаедром і чашею-кристалом. Інтуїція підказувала, що це були саме ті Зоряні Реліквії — уламки каменя Чінтамані, про які мовилося в щоденниках професора Сошенка. Однак ми дедалі більше схилялися до того, що вичерпну відповідь можна отримати, лише відшукавши ці реліквії. Але де причаївся додекаедр? Де ховається чаша і де знаходиться таємничий Чінтамані?
Ми. прекрасно усвідомлювали, що його величність випадок (чи все-таки нерозгадана закономірність?) дав нам у руки нитку, проте не вказав методу розплутування клубка загадок, який докотився до нас із глибини часу. Поки що накопичена інформація перебувала в стані пасиву.
Після того нічного експерименту скарабей замовк. Навіть невичерпний оптимізм Сашка Ткачука помітно підупав. Принаймні Сашко вже не генерував у такій кількості, як колись, архіфантастичних теорій та гіпотез. Що стосується зроблених нами знімків, то вони не могли служити доказом подорожі у Скіфію, зустрічі з Демократом. Хто повірить у їх реальність, у пережите нами? Єдиний свідок — сам скарабей. Але відколи Кузьмич вимкнув високу напругу, химерний жук більше не реагував ні на які подразники. Чого лише не придумував Ткачук, щоб вивести скарабея із стану заціпеніння! Але той ніби навмисне заблокувався якимсь надскладним кодом.
Тим часом осінь стукала у вікно. Слід було вже думати рро річний звіт, а в нас, окрім таблиць, графіків спектрів випромінювань, записів емпіричного характеру, нічого не було. Жодних фундаментальних результатів. Теорія, котра пояснювала б фізичні властивості кристала, буксувала. Поки що Сашкові умовиводи про скарабея-комп’ютера залишались гіпотезою. Цікавою, оригінальною, але тільки гіпотезою. Не розповідати ж ученій раді про знайомство з Демокрітом чи легендарним Атеем, яке відбулося завдяки скарабею. Лишались щоденники Аркадія Олександровича. Але вони — лише натяк на якусь таємницю, не більше. Принаймні поки що.
У цей період Сашко став особливо схильним до чорного гумору. «У нас немає нічого постійнішого, ніж тимчасові труднощі», — похмуро жартував він, чаклуючи над установкою, котра допомогла нам зазирнути у невідоме. На жаль, це була лише мить. Неповторна мить зустрічі з далеким минулим.
Микола Олексійович був настроєний на пошук реліктів, про які згадували Сошенко і Прасад, та ретельніший аналіз щоденників професора. Отож, поки ми аналізували причини цейтноту, наш старший товариш поринув з головою в архівні глибини.
Минали дні, збігали місяці напруженої роботи, а ми все тупцювали на місці. В інституті поповзли чутки, що вчена рада археофізичну тему закриє, якщо лабораторія не представить вагомих і перспективних результатів. Учений секретар, в якого я спробував було щось випитати з цього приводу, нічого певного не сказав. Повідомив лише, що дійсно є думка заслухати звіт лабораторії на розширеному засіданні вченої ради і порадив мені поговорити з директором. Отож якогось дня в кабінеті Деркача між нашим тріо й академіком відбулася така розмова.
Вислухавши короткий виклад змісту добутих в архівах Академії матеріалів, пов’язаних з експедицією професора Сошенка в Індію і познайомившись з тими несподіванками, якими продовжував дивувати експериментаторів кристал-скарабей, директор сказав:
— Напрям пошуків видається мені правильним. Але не забувайте, що незабаром почнеться монтаж суперкомп’ютера на ракетодромі в Тхумбі, тож доведеться докласти всіх зусиль, щоб перша радянсько-індійська міжзоряна ракета отримала бездефектний електронний астронавігатор.
— Може, все-таки спробуємо використати модернізовані скарабеєм НВІСи? — запропонував схильний до авантюр Ткачук. — Як-не-як, швидкодія суперкомп’ютера на їх основі значно перевищує розрахунки.
— Ми не можемо дозволити собі подібного кроку. Надто великий риск. Тим паче, що причини цих метаморфоз не встановлені.
— А якщо порадитися з нашим колегою доктором Рамешем Ахбаром Сінгхом? — не здавався Сашко.
— Не думаю, що він погодиться на подібні фантазії, — похитав головою академік.
— До речі, коли він прилітає? — запитав я.
— Десь наприкінці грудня або на початку січня. Гадаю, він допоможе встановити необхідні контакти з індійською стороною, щоб довідатись про подробиці перебування Сошенка в Індії та про його друга Крішана Прасада, — академік на хвильку замислився, відтак повів далі: — Здається мені, що, захопившись особою Аркадія Олександровича, ви дещо випустили з поля зору, хоч це дещо лежало зовсім поруч, на поверхні. На мою думку, саме воно може послужити тією сакраментальною сполучною ланкою, якої так бракує для пояснення дивовижного комплексу незрозумілостей і загадок.
— Ви мене заінтригували, — не витерпів Сашко.
— Не лише тебе, — докинув я. — Нам з Миколою Олексійовичем також цікаво довідатись, що мається на увазі.
— Я маю на увазі ось що. Сучасником професора Сошенка був відомий російський вчений-мінералог Євграф Степанович Федоров, член Російської Академії наук. Аркадій Олександрович не міг не знати його робіт. Так ось. Ще в 1891 році у монографії «Симетрія правильних систем фігур» Федоров уперше показав, що існує 230 різних типів кристалічної ґратки, хоча речовин, які можуть кристалізуватись, величезна кількість. Іншими словами, стали відомі всі стійкі кристалічні форми організації матерії: 230 — не більше і не менше. Дослідження вченого однозначно встановили: утворення різноманітних організаційних форм, — а структура кристалічної ґратки, як ви прекрасно знаєте, є одним із фрагментів організації матерії взагалі, — підкоряється певним загальним законам, які керують світом і порушити які ніхто не спроможний.
— Матерії завжди притаманна організація, — зауважив професор Бандура.
— Безумовно. Для будь-якого рівня матерії характерна певна організаційна форма: існує організація живої тканини, кристалів, тваринного світу, суспільства. В цьому й проявляється єдність світу, що нас оточує. Не секрет, що одні й ті ж форми організації матерії, її фрагментарну архітектуру ми зустрічаємо в об’єктах найрізноманітнішої природи.
— А конкретніше? — озвався Ткачук.
— Будь ласка. Виявляється, галактики розташовані не абияк, а утворюють чарункову структуру. Вони розміщуються наче на гранях і вершинах багатогранників, чимось нагадуючи клітковину в рослинних тканинах. Щоправда, розміри такої клітини — двісті мільйонів світлових років. Далі. В 1981 році естонські астрономи під керівництвом професора Ейнасто прийшли до висновку, що будова Всесвіту нагадує конструкцію, схожу на бджолині стільники з комірками, «зліпленими» з галактик. А тепер погляньте сюди, — Деркач поклав перед нами номер журналу «Англія» за 1978 рік; розгорнувши його там, де була закладка, обвів олівцем знімок якоїсь ділянки галактики. — Перед вами Тріфідова туманність діаметром 30 світлових років. Цілком задовільно проглядається система сферичного ікосаедра з окремими елементами сферододекаедра.
— А це не жарт? — недовірливо запитав Сашко. — Ці джентльмени іноді люблять з незворушною міною викинути сенсаційне колінце. Зрештою, як говорить одна східна приказка, малювати дракона набагато легше, ніж горобця, бо ніхто не спіймає на брехні.
— Не помічав раніше за вами скептицизму, шановний колего, — усміхнувся академік. — І все ж тут можете не сумніватись. Я оперую достовірними фактами. Хоч ваші сумніви мені зрозумілі: сьогодні поняття «Всесвіт» трактується настільки широко й багатозначно, що часто годі розібратися навіть спеціалісту. «Астрономічний Всесвіт», «фізичний Всесвіт», «геометродинамічний Всесвіт», «статичний Всесвіт Ейнштейна», «порожній Всесвіт де Сіттера», «симетричний Всесвіт Маркова»… Мені ж імпонує найпростіша і найбільш підтверджена теорія «Великого об’єднання», автори якої Шелдон Глешоу та Говард Джорджі твердять, що коли Всесвіт був гарячий, то він показував усі свої симетрії. З часом він охолов, інакше кажучи, «кристалізувався», в результаті чого помітити його симетрію надзвичайно важко. Повторюється ситуація з розплавленою сіллю: при охолодженні вона кристалізується, набираючи найрізноманітніших форм кубів, октаедрів тощо. Тому нині астрономи у свої надпотужні телескопи не випадково спостерігають далекі галактики, подібні до геометричних фігур. До речі, в одному з номерів «Сайєнс ньюс» я читав, що у Всесвіті відкрита гігантська надсистема галактик…
Я нарешті уловив, до чого веде академік:
— Ви хочете сказати, що Всесвіт — це гігантський безмежний Зоряний Кристал, у вузлах якого розміщені зорі, планети?…
— Маємо наочний приклад філіації ідей, — розсміявся Деркач.
Микола Олексійович, який досі мовчав, вирішив зробити доповнення:
— Більшість древніх філософів порівнювали космос з живою істотою, яка народжується, живе, дихає.. Вони не сумнівались у космічній єдності розуму й життя. Людина уявлялась мікродвійником Всесвіту, своєрідним згортком, який містить опис усієї природи. І дуже добре, що сучасна наука про Всесвіт знову починає усвідомлювати глибоку єдність людини і Космосу. Згадайте Федорова, Ціолковського, Вернадського, Чижевського… Зв’язки, очевидно, простягаються далі, ніж уявлялось до останнього часу. Мене особисто не дивує варіант концепції людини як мікрокосму в дещо метафоричному, але точному висловлюванні англійського вченого Джона Уїлера: «Порядок міркувань може бути не таким: ось Всесвіт, — якою ж повинна бути людина? А таким: ось людина — яким же повинен бути Всесвіт?» Отож гіпотеза Всесвіту як Зоряного Кристала має право на існування. У зв’язку з цим хочу зауважити, що найпильнішої уваги заслуговує Сошенкова гіпотеза енергетично-кристалічної будови Всесвіту. Його думка про міцний зв’язок людини як елемента біосфери з космосом при допомозі багатогранного енергетичного каркаса і про те, що наша планета є енергетичним вузлом у ньому, видається мені дуже перспективною. Переконаний, що форма кристала-додекаедра далеко не випадкова. А сама його поява в Індії може послужити ключем до розгадки однієї з таємниць світобудови, як, зрештою, і наш загадковий скарабей.
— Ви маєте рацію, Миколо Олексійовичу, — промовив Деркач, — Слід повести стратегічний наступ на всіх фронтах: експериментальному, теоретичному й історичному. Більше того — космічному. Незаперечним доказом того, що пошук слід вести і в глобальних масштабах, на мою думку, є такий факт: свого часу наші космонавти з навколоземної орбіти вперше визначили розташування Уральської складчастої країни та гігантського розлому Марокко — Пакистан. Після уточнення виявилося, що ці утворення збігаються з ребрами ікосаедра…