— Що вдієш, — мовив Клавдій, — війна не забавка для дітей.
— Облиш, Марцелле. Невже ти гадаєш, що я відкрию в тобі невизнаного філософа чи покровителя наук? Ти ж не для цього завітав до мене.
— Так, мене цікавить твій останній винахід. Казали, що з його допомогою можна заволодіти світом, — Марцелл уважно подивився на співбесідника.
Вчений голосно засміявся,
— Заволодіти світом? Мабуть, цю нісенітницю наплів тобі Люцій Антоній, мій колишній учень, який зрадив рідне місто. Запам’ятай, — голос Архімеда став суворим, — світом ще ніхто не володів і ніколи не володітиме. Це протиприродно. Що стосується моєї машини, то вона, можливо, допомогла б вистояти сіракузцям проти ворогів. Хтозна. Я наказав знищити сонячну колісницю.
— Мені вже доповіли про пе, — Клавдій помітно нервував. — Цікаво, з яких міркувань?
— Так треба.
— У Римі тобі було б спокійніше, — Марцелл хотів непомітно перейти до суті справи — умовити Архімеда працювати тільки на нього.
— У Римі вміють цінувати уми, — в словах ученого чулося відверте глузування.
— Я бачу, ти не хочеш стати на бік наймогутнішої держави світу! — спаленів Марцелл.
— Ти здивований? Я знаю, що йти проти Риму — означає смерть.
— Це стосується не всіх, — вкрадливо мовив полководець, трохи охоловши.
— Це не стосується тільки тих, хто дуже потрібен вам. Поки що мене оберігає мій винахід. Проте знай, що Архімед — і як учений, і як громадянин Сіракуз — не стане відкуплятися від смерті. Однак досить розмов. У мене є серйозніші справи.
І, немовби забувши про все на світі, Архімед схилився над колами, накресленими крейдою на підлозі. Сандалії легіонерів ще не встигли затоптати їх.
Не тямлячи себе від люті, Марцелл вибіг з будинку. Трохи оговтавшись, глянув на місто. Сіракузи горіли. Чорні клуби їдкого диму застеляли небо, звідусіль долинали крики і зойки.
До Клавдія прибіг центуріон Квінт Лукрецій — один з тих, хто полонив Архімеда. Запитав, що робити з ученим. Полководець промовчав.
Наступного дня йому повідомили, що Архімед загинув…
За найпоширенішою версією, винуватцем смерті видатного вченого був римський легіонер, який вдерся до його будинку. Історики твердять, що знаменитий грек встиг тільки крикнути: «Не чіпай мої кола!»
Геніальні винаходи майже завжди прості. Таким був і забутий винахід Архімеда. Нині важко судити, який саме сплав пощастило отримати вченому. Може, це була якась особлива різновидність фериту. У цих хімічних сполуках окису заліза з окислами інших металів поєднуються висока намагніченість і напівпровідникові властивості, завдяки чому вони широко застосовуються в радіотехніці, в електронно-обчислювальних машинах.
Отож, можливо, сонячна колісниця Архімеда будз колись винайдена вдруге».
Історія, викладена у Сашковому оповіданні, несподівано дістала продовження після інциденту з Антоніною Сікорською, нашою чарівною лаборанткою.
…Того дня прогноз погоди на диво відповідав дійсності: у Києві та в області стояла безхмарна погода, було сонячно, вітер південний. Одне слово, травень. Пройде небагато часу, і на північному небі з’явиться Канікула — древньоримська «собача зірка», почнеться кампанія відпусток.
втім, з усіх співробітників лабораторії експериментальної кристалооптики прогнози погоди та перспективи майбутньої відпустки, либонь, найменше займали нашу Тоню. Безхмарне небо далеко не гармоніювало з трепетним станом душі студентки-вечірниці напередодні іспиту, Сікорська мала складати спецкурс «Вирощування оптичних кристалів на орбітальних станціях в умовах невагомості». Екзамен повинен був приймати я, що не давало Сікорській особливих шансів на успіх. З деякого часу вона безнадійно закохалася в Ткачука і часто пропускала лекції. Я неодноразово попереджав Сашка, що він також несе моральну відповідальність за навчання підлеглої, та чув у відповідь не зовсім зрозумілі пояснення і запевнення, що буде вжито радикальних заходів. Не знаю, що саме мав на увазі Сашко тоді, але в грудні у його паспорті з’явиться стандартний штамп, на якому каліграфічним почерком буде вписана інформація про те, що Антоніна Василівна Сікорська є законною дружиною Олександра Пилиповича Ткачука.
Того дня Тоня сиділа біля вікна і вдавала, що уважно вивчає інструкцію до японського інтерферометра, який я нарешті вибив у нашого заступника директора з загальних питань. Її конспект, як здавалось Сікорській, був надійно замаскований між двома осцилографами, що стояли на підвіконні. Отож студентка-вечірниця зубрила конспект, раз у раз поглядаючи закоханими очима на Ткачука, який з аспірантом Костюком готував черговий експеримент. Ми з Борисенком і Сотником, нашими науковими співробітниками, у сусідній кімнаті прокладали на дошці крейдяні сліди мудрості. Робота йшла з перемінним успіхом. До обіду вдалося зібрати сякий-такий врожай у вигляді чотирьох малюнків, які, на нашу думку, якоюсь мірою моделювали внутрішню структуру скарабея. Ентузіазм хлопців підупав. Вони вже явно були настроєні на їдальню. Я спробував трохи розворушити їх:
— З якою швидкістю повинен бігти собака, щоб не стукати по бруківці сковорідкою, прив’язаною до його хвоста?
Петро Сотник, скорчивши благальну гримасу, потрусив головою. Мовляв, розв’язати цю проблему він зараз просто не в силі. Борисенко робив над собою надлюдські зусилля, але марно.
— Зрозуміло, — констатував я. — Швидкість бідолашної піддослідної тварини повинна дорівнювати нулю, тобто пес повинен сидіти якомога спокійніше. До речі, це задача академіка Капіци…
Фраза так і залишилась незакінченою. З лабораторії долинув пронизливий жіночий вереск. Так лементувати могла тільки Сікорська.
Ми всі троє ускочили в лабораторію.
— Що у вас тут робиться?
Мені ніхто не відповів. Сашко кинувся до вікна і, встромивши між осцилографи голову, став пильно придивлятися до чогось.
— Ну і ну! — почувся його здивований вигук.
Вимахуючи студентським фоліантом над головою, він захоплено констатував:
— Дірка не лише в конспекті! Скло також пропалене.
Сікорська, нарешті отямившись, обурено вихопила конспект із Сашкових рук.
— Злочинець! — вигукнула вона й демонстративно попрямувала до виходу.
Сашко ображено шморгнув носом і, дивлячись кудись поверх наших голів, парирував:
— Свого часу, шановна Антоніно, я розповідав вам історію про фокстер’єра…
— Ви самі схожі на того фокстер’єра, Олександре Пилиповичу, — зупинившись уже біля дверей, підкреслено ввічливо відказала лаборантка, після чого винесла вердикт: — Тепер можете носити свого скарабея замість ліхтаря, щоб потрапити на вулицю Рейтарську.
На цій вулиці, як мені було відомо, мешкала Тоня.
Сашко помітно змінився на обличчі: Сікорська при свідках давала йому одкоша. Треба було рятувати ситуацію. Я наказав пояснити усе до ладу. І ось що стало відомо.
Аспіранту Костюку три дні тому спало на думку дослідити можливості скарабея щодо лазерного випромінювання. Навіть Ткачук поставився до цього задуму скептично, проте врешті-решт згодився проконтролювати експеримент. Та оскільки він не сприйняв всерйоз Костюкової ідеї, мене не було поставлено до відома.
Чотири дні підряд аспірант безуспішно пропускав крізь кристал струм, опромінював його електронами, освітлював вольфрамовою лампою розжарення. Нарешті вчора Сашко на прохання свого підшефного вішисав на складі потужну ксенонову дугову лампу. І сталося диво: скарабей повівся як унікальний лазерний матеріал, що не потребує навіть резонатора!
Жук, наче огризнувшись, послав світловий імпульс такої потужності, що його вистачило, аби пропалити не лише конспект Сікорської, але й дві скляні шиби.
Ткачукові я тут же оголосив догану за недотримання вимог техніки безпеки. Костгок для профілактики отримав попередження, а Сікорській було суворо зауважено, щоб не займалася в робочий час сторонніми справами.
— А між іншим, ваш заступник полюбляє повторювати, що фізика — це те, чим займаються фізики у вільний від роботи час, — кинула шпильку жертва скарабея.
«Ну, якщо вона пом’янула Ткачука, то для нього ще не все втрачено», — подумав я і, щоб закріпити успіх, заявив:
— Ви маленький нахабний демагог, Антоніно. Але в силу обставин, що склалися, можете вважати, що екзамен я у вас прийняв. Заочно. Дякуйте єгипетському жукові, Костюку й Олександру Пилиповичу. А тепер за роботу! Продублюємо експеримент.
Дубль удався лише двічі. Всі наші старання втретє розізлити скарабея ртутною дуговою лампою ні до чого не привели.