Ось як аргументував свою гіпотезу Олександр Ткачук:
«Необхідною і достатньою умовою отримання лазерного ефекту є активна лазерна речовина, достатня система накачки і резонатор. Виходимо з того, що лазерне тіло є, це чаша-кристал, яка завдяки своїй параболічній формі може фокусувати генероване когерентне світло. Тепер щодо накачки. Відомо, що безперервна оптична накачка може здійснюватись у сонячній печі. Остання являє собою дзеркальну оптичну систему, яка концентрує сонячне випромінювання на лазерному матеріалі — в даному випадку на чаші. Плоске дзеркало відбиває сонячні промені на параболічне, а воно фокусує їх на активному лазерному матеріалі — чаші. Зрозуміло, що світловий потік, який потрапляє на чашу, залежить від коефіцієнтів відбивання обох дзеркал і діаметра параболічного дзеркала, а також, безумовно, від сонячної постійної. Для того, щоб отримати лазерний пучок необхідної товщини, слід мати зовнішню оптичну систему. Втім, чаша-парабола могла самостійно фокусувати генероване нею світло. Що стосується резонатора, роль його полягає у створенні в лазерному матеріалі таких умов, при яких індуковане випромінювання багатократно проходить крізь активне середовище, тим самим щоразу підсилюючись. Судячи з того, що лазерний ефект спостерігався в кристалі-скарабеї, функції резонатора з наступним виводом корисного випромінювання назовні виконували його численні грані, оброблені особливим чином. Очевидно, сітчаста огранка чаші виконувала автентичні функції».
За деякими непрямими доказами, як побачимо далі, гіпотеза Ткачука мала під собою певний грунт.
Якщо ми будемо шукати цю Яму, то напевно не знайдемо її, і тоді ми, можливо, знайдемо те, чого не шукаємо, а воно якраз і є те, що ми насправді шукаємо.
Вночі мені приснився скарабей. Він виріс до розмірів сусідського добермана-пінчера, у якого, я підозрюю, не все гаразд із родовідною. Жук злісно витріщився на одного із своїх мучителів-експериментаторів і навіть заклацав щелепами. Священному гнояку, очевидно, здалося, що керівник відділу інформаційних систем хоче відібрати у нього зшитий з білих п’ятикутних латок футбольний м’яч, який скарабей штовхав перед собою. Приглянувшись уважніше, я з подивом впізнав у шкіряній кулі кристал-додекаедр. Мигаючи гранями-латками, він котився у тартар.
Але коли я намірився було припинити це неподобство, з-під землі у клубах диму несподівано виріс в іпостасі східного джина злий геній експедиції професора Сошенка Стівен Меррей. Він почав несамовито реготати з мене як з примітивного конкурента, потім нахилився над нещасним скарабеєм і, незважаючи на його відчайдушний опір, поклав собі в кишеню. Відтак вкинув кристал-додекаедр до чаші й заходився калатати ним, як це роблять гравці, в кості. Калатання переросло у нестерпне гудіння, пронизливе дзеленчання…
Я прокинувся. Дзеленчання тривало: електричний дзвінок аж захлинався. Увімкнувши світло, я зиркнув на годинник: за сім хвилин п’ята. Кого це принесло о такій порі? Підійшов до дверей.
— Хто там?
— Телеграма, — почувся за дверима хрипкуватий голос. Сон виявився віщим. Доктор Рамеш Абхар Сінгх сповіщав про свій приліт.
Об одинадцятій ми з Сашком зустрічали в Борисполі лайнер індійської авіакомпанії «Ейр-Індіа», який прибув з Делі. По трапу літака, на фюзеляжі якого красувався вписаний у коло стилізований кентавр з луком, ступав наш індійський друг. Приліт доктора Сінгха став тією сполучною ланкою в наших пошуках, якої досі так бракувало. Втім, тоді в аеропорту ми цього ще не знали.
Тепер саме час розповісти про Рамеша Сінгха — нашого партнера по створенню суперкомп’ютера для радянсько-індійської міжзоряної ракети.
Ткачук знав Рамеша лише заочно, переважно з моїх розповідей. Я ж познайомився з ним у Софії на одному з симпозіумів по космічній техніці в рамках міжнародного співробітництва за програмою «Інтеркосмос». Уже тоді сорокарічний доктор Сінгх був визнаним спеціалістом в галузі мініатюризації електричних та електронних схем, і з його авторитетом рахувалися фахівці найвідоміших фірм. Відтоді ми бачилися ще чотири рази на міжнародних конференціях, якщо не рахувати заочних зустрічей на сторінках наукових часописів.
І ось на початку минулого року доктор Сінгх був призначений одним з відповідальних виконавців третьої спільної радянсько-індійської космічної програми. Паралельно з нашим інститутом він займався розробкою комп’ютера-навігатора для першого космічного корабля, який улітку наступного року мав стартувати з міжнародного ракетодрому в Тхумбі.
Про Рамеша я знав не так уже й багато. Мені було відомо, що він належить до авторитетної в Індії общини сікхів. Його батьки були родом з Лахора — древньої столиці Пенджабу, який покинули після драматичних подій 1947 року, коли спалахнула війна між Індією й Пакистаном і частина території Пенджабу разом з Лахором відійшла до Пакистану. Родина Сінгхів подалася на південь — у Бомбей. Рамеш Сінгх навчався в Кембріджі у професора Гордона Маккензі. Закінчив аспірантуру в Московському університеті, де и захистив докторську дисертацію. Готуючись до майбутньої поїздки в Індію, я перечитав чимало історичної, географічної та економічної літератури, щоб скласти собі уявлення про місце майбутньої роботи. За останні два роки лише вирізок з газет і журналів назбиралося кілька Папок. В особі Сашка я мав вдячного слухача, який охоче засвоював від мене інформацію про цю екзотичну країну.
Поки Рамеш проходив митний контроль, Сашко не зводив очей з його густої смолянистої бороди, порівняно з якою його власна шкіперка виглядала надто непоказною. Не приховуючи заздрості, Ткачук запитав, навіщо доктор Сінгх так по-чудернацькому зачісує бороду догори по щоках. Я пояснив, що віровчення забороняє сікхам стригтися й голитися.
Та ось від натовпу прибулих відділяється висока постать доктора Сінгха. Він, посміхаючись, прямує до нас. Світло-сірий костюм у ледь помітну смужку, білосніжна сорочка, строгий темно-синій галстук, на голові яскраво-червоний тюрбан, під яким сікхи ховають своє довге волосся.
Зупинившись за два кроки перед нами, Рамеш, за давньою індійською традицією, склав долоні човником і злегка вклонився. Затим ми міцно тиснемо один одному руки вже по-європейськи. Привітавши дорогого гостя з прибуттям на українську землю, я представив йому свого заступника і одного з майбутніх консультантів проекту «Індра» кандидата фізико-математичних наук Олександра Ткачука. Відчуваючи всю важливість міжнародного контакту, Сашко поводився скромно й здебільшого згідливо кивав сократівською головою на мої репліки.
Розмова з індійським гостем затяглася до пізнього вечора. Ми з Ткачуком, професор Бандура і доктор Рамеш Абхар Сінгх сиділи в одному з номерів на шостому поверсі готелю «Україна». Після офіційного прийому в академіка Деркача вирішили продовжити обмін думками у невимушеній обстановці. А новин у нас, зацікавлених в успішному завершенні робіт, не бракувало.
Рамеш із щирим захопленням розповідав про успіхи своїх товаришів з індійського наукового центру в Тривандарамі та в Центрі супутників у Бангалорі, де у розпалі монтаж суперкомп’ютера і куди незабаром повинні прибути ми, радянські спеціалісти, для консультації та конкретної допомоги при монтажі й наладці НВІСів, виготовлених нашим інститутом.
Співпраця з індійськими вченими та інженерами приносила обопільну користь. Ще наприкінці сімдесятих років колишня англійська колонія стала однією з небагатьох країн, яка власними силами створила електронно-обчислювальні машини четвертого покоління. Знаменитий Дослідницький центр телекомунікації у Нью-Делі та Корпорація по розвитку торгівлі і технології в галузі електроніки стали своєрідними візитними картками країни. Хіба могла уявити екс-метрополія, що її колишня колонія спроможеться запустити власний супутник? Проте це сталося. В 1975 році з радянського ракетодрому стартував «Арьябхата» — перший індійський супутник, названий на честь древнього астронома і математика. За роки, що минули відтоді, Індія нагромадила чималий досвід виготовлення космічної техніки, створила інфраструктуру для виробництва космічних систем та апаратів. А тепер наша міжзоряна ракета на ядерному паливі з найсучаснішим електронним астронавігатором — суперкомп’ютером «Індра».
— Черчілль, напевне, в труні перевертається, — кинув репліку Сашко, порушуючи правила світської бесіди.
— Не інакше, — засміявся Рамеш. — А свого часу, напередодні проголошення незалежності Індії, він мав необачність висловитися: «Солом’яні чучела — ось кому ми віддаємо Індію».
— Словом, тут якнайкраще справдилася наша приказка: не кажи гоп, поки не перескочиш, — докинув я.
— Що стосується випадку з НВІСами для суперкомп’ютера «Індра», то ніхто не знає, коли можна буде сказати це сакраментальне «гоп». Чи не так? — мовив Сашко, іронічно глянувши на мене.
Ці слова заінтригували гостя, і Ткачукові довелося детально інформувати його про історію зі скарабеєм та метаморфози з НВІСами.
Дещо доктору Сінгху було відомо: західні журнали писали про дивну знахідку у скіфському кургані. Проте відомостей про досліди над скарабеєм вони, звичайно, не могли навести.
— Ви дуже добре зробили, що не дали поживи західним газетярам. Це могло б лише зашкодити, — задумливо мовив Рамеш. — Як мені тепер видається, містер Ткачук має цілковиту рацію: в даній ситуації справді рано говорити «гоп», — індієць усміхнувся, вимовляючи незвичне для нього слово. — І ось що я хочу сказати. Мій приїзд до Радянського Союзу пов’язаний не лише з роботами по суперкомп’ютеру. За планом робіт і консультацій в Інституті проблем передачі інформації я мав приїхати пізніше. Передчасний візит викликав… скарабей. Так, так. Саме ваш скіфський скарабей. Втім, не лише він. Навіть з тієї інформації, яку опублікувала преса, я прийшов до виснозку, що ключ до розгадки таємниці скарабея криється у староіндійській легенді про камінь Чінтамані.
— Чінтамані? — в один голос перепитали ми.
Такого повороту подій ніхто з нас не чекав.
— Так, саме Чінтамані.
Рамеш витлумачив нашу активну реакцію просто як бажання уточнити незвичну для європейського вуха назву «Чінтамані». Тому не помітив, якими багатозначними поглядами обмінялись ми, і продовжував:
— Індійський письменник Нарайана любив повторювати, що дев’яносто відсотків міфів знають, розуміють і цінують усі жителі Індії незалежно від того, вміють вони читати і писати чи ні. Хоча реактивні літаки вже давно прокреслили інверсійні смуги над Індостаном, хоча індійські ракети і супутники з космосу розглядають свою древню країну, всякий житель Індії, замислюючись над загадкою життя, знову і знову звертатиметься до найдревніших легенд і переказів.
— Хіба сучасна теорія великого вибуху не є такою ж невизначеною, як давньоіндійські міфи? — запитання само зірвалося з моїх уст, і я навіть пожалкував, що висловив його, бо Рамеш якось осудливо глянув на мене і коротко кинув:
— Саме цю невизначеність ми й покликані розкрити.
Він стрімко наблизився до журнального столика, на якому лежав його брунатний аташе-кейс. Дістав нотатник у червоній обкладинці і, вмостившись на дивані навпроти нас, зі співучою інтонацією почав читати:
Рамеш закінчив читати. Ми мовчали. Та й що тут було говорити. Легенда лише підтверджувала те, про що ми здогадувались. Вона була непрямим доказом того, що ми маємо справу із своєрідними кібернетичними розвідниками, котрі тисячоліття тому дісталися Землі, Сонячної системи. Ніхто з нас не прохопився, що про існування Чінтамані нам уже дещо відомо із щоденників професора Сошенка. Цікаво, що скаже доктор Сінгх далі? Рамеш не забарився продовжити:
— І це ще далеко не все. Я наведу вам кільки фактів, які, на мою думку, почасти підтверджують прибуття якогось космічного апарата у сиву давнину на територію сучасної Південної Індії. Ваша співвітчизниця, відома дослідниця Індії Шапошникова розповідала радянським людям у своїх книгах і статтях про існування в Південній Індії храму Шіви-Натараджі в місті Чідамбарані. Він належить общині дікшітарів, які зовні різко відрізняються від населення Індії. Вони зберігають не лише легенди про те, що їх предки буцімто зійшли на Землю «з неба», а й якісь древні космічні знання і поклоняються «вищій космічній енергії». До цього часу ніхто по-справжньому не дослідив цієї общини.
— Справді, щось подібне я читав у книзі цієї авторки «Роки і дні Мадраса», — обізвався Микола Олексійович, який з великою увагою слухав Рамеша, не вимовивши досі жодного слова.
— Цього разу, коли ви будете на моїй батьківщині, нам усім доведеться працювати і в Тхумбі. Це основний ракетний полігон Індії на самісінькому краєчку Індостану. Так ось. Тут же, неподалік столиці штату Керала, знаходиться ще один «космічний храм».
— Якщо це так, то починає вимальовуватись якась система, — скубнув себе за борідку Сашко.
— Про систему тут, напевне, говорити ще рано, але все-таки у цьому щось є. Давні перекази говорять, нібито багато тисячоліть тому в цих місцях, географічне положення яких давно визнане спеціалістами особливо сприятливим для запуску космічних кораблів, з’явилися люди — світлошкірі, голубоокі. З далеких зірок принесли вони таємницю вогню і поділились нею з місцевими жителями. Згодом прилетів сам Шіва і виконав космічний танець…
— Гадати тут нічого, — дещо скептично сказав Ткачук. — Слід шукати Храм Неба. Ось вам моя рада.
Гість здивовано запитав:
— Вам відомо про існування цього храму?
Тільки-но я почав розповідати про щоденники професора Сошенка, як Рамеш, вибачившись, перебив мене:
— В такому разі ім’я доктора Крішана Прасада вам також мусить бути знайоме. Я не помилився?
— Безумовно.
Коли ж індійський гість сказав, що був учнем доктора Прасада, котрий помер дев’ять років тому, Ткачука немовби підкинуло катапультою. Він заходився виписувати немислимі віражі по кімнаті, механічним рухом поправляючи уже давненько відсутнього чуба над лобом.
Нарешті він зупинився навпроти Сінгха й, одчайдушно жестикулюючи, поставив, що називається, питання руба: