— Ні, не вигадка, — усміхнувся індієць. — Втім, довідався я про це зовсім недавно. А до того досліджував кристал-феномен, так би мовити, заочно.
— Цікаво, — напівжартома зауважив Микола Олексійович.
— Більш ніж цікаво, — провів рукою по бороді доктор Сінгх. — Можете уявити моє здивування й обурення, коли я несподівано побачив реліквію древніх у лабораторії Гордона Маккензі, до якого приїхав на дворічне стажування. Додекаедр, викрадений у Крішана Присада восени 1920 року, опиняється за тисячі миль від Індії. Звісна річ, я ні словом не прохопився, що мені відома історія цього кристала. І цілком слушно, бо невдовзі довідався, що лабораторія професора Маккензі лише формально належить Кембріджському університету. Справжнім її господарем є корпорація «Джейсон-електронік»…
— Чи не має вона якогось відношення до тієї фірми «Джейсон-електрік»? — поцікавився Ткачук.
— Найбезпосередніше. Так би мовити, дитя науково-технічного прогресу. Власником корпорації, яка спеціалізується на виготовленні найсучасніших комп’ютерів, оптичних та електронних систем зв’язку, є Роберт Джейсон-молодший. Дідуганові близько сімдесяти років, але ще жвавий. З військовими у нього особливо близькі стосунки.
— А не могла ця корпорація, тоді ще фірма, бути причетною до викрадення додекаедра? — висловив припущення Микола Олексійович.
— Достеменно мені відомо лише те, що Джейсон-старший свого часу доклав чимало зусиль, аби звільнити з-під арешту Стівена Меррея. Думаю, вони були зв’язані досить міцно, якщо шпигунові, незважаючи на оголошення війни, вдалося залишитися живим.
— Можна припустити, що й надалі їхні зв’язки не обірвались, — додав Ткачук. — Більш ніж очевидно, що злодієм був Меррей або хтось із його підручних. На слід додекаедра, як я розумію, міг навести лише цей негідник.
— Усе це не викликає сумнівів, проте минуло надто багато часу, і прямих доказів причетності нинішньої корпорації до крадіжки, на жаль, немає, — скрушно похитав головою доктор Сінгх.
— Наскільки я зрозумів, інтенсивні експерименти над кристалом-додекаедром почалися не так давно?
— Якщо бути точним, то півтора року тому у зв’язку з появою в пресі повідомлень про досліди радянських вчених над скіфською знахідкою. У двадцяті й тридцяті роки корпорація, тоді ще фірма, також вела роботи в цьому напрямі, проте недосконалість тогочасної апаратури не дозволила здійснити широкий фронт експериментів. І ось тепер, зацікавивши військових використанням структур, аналогічних кристалу-додекаедру, в комп’ютерній техніці та отримавши відповідні субсидії, корпорація, а точніше лабораторія оптичних інтегральних схем під керівництвом професора Гордона Маккензі розпочала всебічне і найретельїппте вивчення древньої реліквії.
Ми якийсь час мовчки обдумували інформацію Рамеша, відтак почали у подробицях знайомити його з результатами наших досліджень, не згаданих у пресі. Виклали коротко свої позиції щодо можливості існування кристала-комп’ютера, здатного до самоорганізації. Були, звичайно, наведені міркування-гіпотези про «подорож» у Скіфію, швидкоплинний «контакт» з Демокрітом.
Доктор Сінгх був просто-таки приголомшений нашими повідомленнями.
Ткачук знову почав міряти кроками кімнату, заклавши руки за спину.
— Як бачите, шановний доктор Сінгх, — дещо менторським тоном забубонів він, не відриваючи погляду від своїх новеньких мокасинів, — фізика немовби намагається перехитрити саму себе. Причини й наслідки помінялися місцями. Результати експериментів ідуть врозріз не лише із загальноприйнятими поняттями фізики твердого тіла чи нелінійної оптики, але й з елементарною логікою. Підкреслюю: елементарною логікою.
— У нас в Індії кажуть: діло діла вчить. Думаю, нема підстав відступати, — Рамеш обвів нас запитальним поглядом, ніби шукаючи підтримки.
— Ніхто не каже про відступ, — рвучко підвів голову Ткачук. — Але як повести наступ? Якими повинні бути стратегія і тактика? Боїв місцевого значення проведено чимало, а наступу по всьому фронту немає й досі.
— Причина передує наслідку. Один з основних законів природи. Можливо, ця аналогія не зовсім відповідає конкретній ситуації, проте, мені здається, запорука успіху в тому, щоб розшукати третю реліквію і звести їх воєдино з Чінтамані, як сказано в легенді. Така моя позиція, — сказав Рамеш.
— Ніби логічно, — зітхнув Сашко. — Ми й самі прийшли до такого висновку. Але де шукати цю третю реліквію — чашу? Голку в сіні — і то легше.
Він підійшов до вікна і, притулившись чолом до шиби, задивився на вулицю.
— Як на мене, то в даній ситуації слід зіставити результати експериментів містера Маккензі з нашими, — перервав я мовчанку, що затягувалась. — Відтак спробувати провести спільні досліди.
— Аякже! — не обертаючи голови від вікна, іронічно озвався Сашко. — Маккензі тільки про це й мріє! Тим паче, що військові теж не проти побавитися з додекаедром.
Доктор Сінгх розважливо мовив:
— Мені здається, що ваш песимізм дещо передчасний. Гордон Маккензі не раз запрошував мене до себе. Поки що я відмовлявся через ряд особистих причин. Натомість порекомендував свого учня Бхабані Сагара. Маккензі не відмовив, очевидно, маючи на увазі, що я згодом таки пристану на його пропозицію. І ось тепер, можливо, саме час про це подумати,
— Думка слушна, — Бандура був на диво спокійний. — Наскільки мені відомо, остаточний монтаж суперкомп’ютера можна здійснити і без участі містера Сінгха, а тим часом він і справді зможе допомогти у розгадці всіх цих метаморфоз. Справа надто затягнеться, коли вдатися до офіційних каналів, та й хтозна, якими будуть ці переговори з англійськими вченими.
Їй-богу, набридло вже розказувати! Бо що ви думаєте? Справді нудно: кажи та й кажи, і не відв’язуються. Ну, добре, я розкажу, тільки єй-єй, це буде востаннє.
За вікнами готелю поступово затихав вуличний шум, місто вкладалося спати, а у нашому номері, здавалося, геть забули про житейську прозу.
Рамеш підійшов до столу, де лежав його аташе-кейс, і дістав з нього циліндричний целулоїдний футляр, крізь прозорі стінки якого проглядався тугий згорток пожовклого паперу. Не поспішаючи відгвинтив пластмасовий ковпачок, відтак обережно витрусив з нього згорток і жестом володаря Гранпрі всесвітнього конкурсу ілюзіоністів, магів і чародіїв зробив кілька помахів перед нашими здивованими фізіономіями.
Тримаючи самими кінчиками пальців краї згортка, який трохи розкрутився, Рамеш узявся пояснювати:
— Як ви, можливо, чули, ще в 1971 році уряд Індії скасував привілеї всіх магарадж, яких на той час налічувалось кілька тисяч. Позбавлені колишньої влади, князі змушені були використовувати для прожиття награбовані предками багатства. З родових палаців, які уряд залишив нащадкам колись всесильних володарів, на аукціони попливли антикварні речі — вироби із слонової кістки, золота і срібла, дорогоцінні камені, старовинні рукописи. Цей рукопис я цілком випадково купив на одному з таких аукціонів у Хайдарабаді. П’ять тисяч рупій, які я заплатив за нього, не так уже й багато, якщо взяти до уваги його зміст, — Рамеш подав згорток Миколі Олексійовичу. — Це по вашій лінії, містер Бандура, — всміхнувся індієць.
Заінтриговані, ми з Сашком примостилися поруч з професором, нетерпляче позираючи на пожовклий рукопис, на якому рівними рядками стелилися намережені чорним чорнилом слова, що чекали зустрічі з вами, напевне, не одне століття.
— А літери слов’янської абетки, — дещо розгублено мовив Сашко, мружачи очі.
— Олександр Пилипович має рацію, — спроквола мовив Бандура, і з його тону можна було зрозуміти, що зараз ми почуємо щось незвичайне. — Текст написаний староукраїнською мовою з усіма притаманними сімнадцятому століттю орфографічними особливостями.
Раз у раз роблячи невеличкі паузи, наче вживаючись в атмосферу старовини, Микола Олексійович почав читати своєрідний щоденник нашого земляка, котрого вірність військовому обов’язку й побратимству три століття тому закинула далеко від рідної домівки:
«Року 1645, зараз на Покрову, з польського города Гданська рушили у неблизьку путь судна морскіє, взявши з собой в дві і півтисячі козаков, жеби запорожці дали помочи французам Дюнкерк осадити, под которим немалий час стоят ониє, не можучи гішпанців узяти у той фортеці.
Серед охочих випробувати долю та воєнне щастя у далекій Франції под началом достойних командирів запорозьких Івана Сірка та полковника Солтенка зголосився і я, драгоман козацький Андрій Почекайбрат, сімнадцяти год от роду, син Остапа Почекайбрата з Хвастова.
Мемуари сії начав писать я ще у Варшаві і тішу себе надією, що когда-то стануть вони, можливо, при помочи комусь, хто обладатиме правом розгадать дивовижну таїну, посвяченим у котору я неожиданно вказався…»
Прискіпливо вивчивши текст, написаний запорізьким товмачем, прийшовши до згоди після довгих суперечок щодо малозрозумілих місць, опустивши другорядні деталі, ми могли б викласти історію козака Андрія Почекайбрата приблизно так.
…Рівно через п’ять років після того, як у середині квітня 1640 року Шарль дю Бас де Фезензак сьєр де Кастельморо, більш відомий читачам під іменем шевальє д’Артаньяна, вирушив з невеличкого гасконського села Люпіак на пошуки слави і щастя до Парижа, у столицю королівства Польського і Литовського прибув юнак років двадцяти. Він був одягнений, як звичайно вдягались французькі дворяни, що служили у війську: сині панталони, зелений камзол з високою талією і рукавами з поздовжніми розрізами, батистову сорочку з широким відкладним коміром, чоботи з халявами-розтрубами і високими підборами, короткий малиновий плащ. На голові — ширококрисий капелюх з м’якого фетру, прикрашений павиним пером і срібною пряжкою. При боці на шитій сріблом перев’язі висіла шпага. Довге, трохи закручене на кінцях смолянисте волосся, невеличка борідка клинцем і тонкі вуса пасували до смаглявого довгастого обличчя, що видавало уродженця півдня. Звали гостя Варшави віконтом Арманом ла Пейрі. На відміну від шевальє д’Артаньяна його молодший земляк не мав при собі навіть рекомендаційного листа.
Весна 1645 року була запізнілою. Над столицею королівства Польського і Литовського суцільною стіною висів туман, безперервно сіявся дрібний дощ. Пополудні трохи розвиднялось, але на зміну туманові приходили важкі хмари. Людей на вулицях майже не було. Зрідка проїжджали карети, розбризкуючи грязюку, інколи щодуху мчав озброєний вершник.
Віконт кинув мокрого плаща служникові заїжджого двору і наказав подбати про коня. Дзвякнув під поривом вітру бляшаний півень, з якого майже облупилась червона фарба, і тепер витвір чиєїсь невибагливої фантазії раз у раз теліпався на двох коротких іржавих ланцюгах. Заскрипіли важкі, оббиті кованим залізом дубові двері, пропускаючи запізнілого гостя у далеко не вишукане пристановище мандрівників.
Зсередини війнуло важким повітрям. Застільний гамір, здавалося, заповнив найдальші закутки величезної, з високим склепінням кімнати, яку тьмяно освітлювали причеплені до стін олійні каганці. За почорнілими від часу грубими столами гомінке товариство грало в кості, правило теревені, обмінювалося новинами або ж мовчки цмулило пиво і медовуху. Чулись польська, німецька, українська, французька, шведська мови, якими розмовляли жовніри, реєстровці, рейтари, заморські торговці.
Шукаючи вільного місця, віконт угледів четвірку картярів, які з запалом різалися в басет. Одному з гравців явно не щастило. Після кожного невдалого ходу він голосно згадував імена святих найчистішою французькою мовою, чим викликав вибухи сміху у своїх партнерів — німецьких рейтарів, які перебували на службі у короля Владислава.
Проте гравець, який сипав французькими словечками, намагаючись приховати свою досаду, не був схожий на земляка віконта. Зовнішність видавала у ньому запорозького козака. Одягнений у синій сукняний жупан, підперезаний малиновим поясом, з кривою турецькою шаблею при боці, в червоних шароварах, у смушевій високій шапці, з-під якої визирав довгий воронячий чуб, закладений за ліве вухо, вельми посмутнілий через невдачу, козак із зітханнями випорожнював свій шкіряний капшук. Німці жадібно стежили за гіркою талерів, що виростала посеред столу.
Біля запорожця стояв вільний стілець. Француз підійшов ближче, попросив дозволу підсісти. Козак кивнув на знак згоди: він саме рахував програні гроші, які рейтари, підсміюючись, почали хутенько ділити між собою. Коли вони вже вставали, в одного з них, давно неголеного баварця. який насмішкувато поплескав запорожця по спині, бажаючи щастя у наступній грі, несподівано вислизнула з рукава карта і впала під стіл. Окрім віконта цього ніхто не помітив. Зрозумівши, що перед ним нечисті на руку гравці, француз, звертаючись до німця, голосно сказав:
— Ви загубили карту, месьє!
— Доннерветтер! — вилаявся череватий рейтар, відтак, криво всміхаючись і недвозначно поклавши долоню на руків’я шаблі, з притиском кинув:
— Це не моя карта. Ви помилились.
— Це правда? — обернувшись до француза, запитав козак.