— Мерзенний наклеп! — перебиваючи один одного, заволали рейтари.
— А це що? — обурено запитав козак, тримаючи в руці карту, яку встиг підняти з-під своїх ніг. — Ану, гроші на стіл, бісові душі!
— Клятий жабенятник! — заревів товстий ландскнехт і кинувся на віконта, намагаючись вчепитися йому в горло.
Забувши у люті всі настанови військової тактики, німець перехилився через стіл, але його розчепірені пальці замість шиї віконта вхопили повітря: козак одним ривком підняв важенний стіл і перекинув на нападника.
Суперники оголили шаблі й шпаги, вичікуючи зручної миті для нападу. Першими почали рейтари, розпалені бургундським. Професійні вояки доволі хутко відчули, що мають справу не з новачками. Не спливло й трьох отченашів, як обидва рейтари попросили пощади. Третього, котрий намагався непомітно щезнути, козак упіймав уже на виході. Схопивши баварця за комір, він угрів його так, що той, ударившись потилицею об двері, витягнувся на кам’яній долівці.
Забравши у рейтарів програш, юнаки залишили заїжджий тій двір і подалися шукати більш гостинного пристановища.
Першим віконтовим запитанням до Андрія Почекайбрата (так звали козака) було: де він навчився французької мови. Запорожець відповів, що премудрості цієї його навчили у козацькій школі на Січі. А повправлятися у вимові можливостей в Короні[87] не бракує. Тепер він — товмач козацького посольства при королівському дворі. Побував і у Франції. Оце тільки повернувся звідти: допомагав козацьким старшинам порозумітися з французами на переговорах у Фонтенбло. Віконт довідався, що там був підписаний привілей про вступ козаків на службу до короля Людовика XIV.
У свою чергу Арман ла Пейрі розповів новому товаришеві, що прибув до Польщі в пошуках щастя, оскільки на батьківщині фортуна не дуже сприяла йому. Хотів би вступити на службу у французьке посольство, але не знає, як це зробити: у Варшаві немає нікого, хто б за нього поручився. Козак порадив звернутися до секретаря французького посольства П’єра Шевальє, який брав найактивнішу участь у підписанні договору між французьким урядом та запорожцями і справив на них добре враження. Почекайбрату достеменно було відомо, що Шевальє конче потребував помічника. Отож він міг поклопотатися перед послом графом де Брежі.
Невдовзі віконт Арман ла Пейрі вступив на службу до канцелярії французького посольства помічником секретаря.
Непомітно промайнуло літо. Підготовка козаків-реєстровців, узятих на французьку службу, добігала кінця. Граф де Брежі сповіщав кардинала Мазаріні, що на початку жовтня козацький корпус морем вирушить з Данціга в Кале і одразу ж розпочне дії проти неприятеля.
Французький посольський двір нагадував о тій порі розтривожений вулик. Сюди щодня прибували козацькі старшини — миготіли їх сірі кунтуші, накинуті наопашки поверх червоних жупанів. Крутилися меткі торговці, які, зачувши про похід козаків, намагалися вигідно збути залежалий товар, продати холодну і вогнепальну зброю, провізію, одяг, а тому старалися розжитись у посольстві правом торгівлі з козаками. Критий зеленою полив’яною черепицею, прикрашений різьбленими з каменю кіньми й рицарями двоповерховий посольський будинок скидався на велетенську істоту, що здивовано блимала очима-вікнами з-під кам’яних брів-дуг на те, що діялось у дворі.
Сюди мало не щодня приходив ї товмач Андрій Почекайбрат. З віконтом вони постійно зустрічалися у службових справах та й увесь вільний час проводили разом. Несподіване знайомство у заїжджому дворі переросло у міцну дружбу.
Однієї сонячної неділі на початку вересня Почекайбрат з Арманом прогулювались вулицями столиці Корони. Весело подзенькували їхні шпори по тесаному камінню варшавських тротуарів. На серці у юнаків було радісно: попереду цілий день з різними пригодами. Не одна панянка кидала цікавий погляд на бравих молодиків.
Якого тільки люду не побачиш на вулицях столиці, а надто в неділю! По-святковому зодягнені міщани, дрібна шляхта, ремісники, крамарі, перекупки. Проїжджали карети вельмож — з вікон виглядали бундючні, випещені обличчя. Часто траплялися реєстрові козаки у кучмах, піддані російського царя в білих шапках і довгих кафтанах, турки в тюрбанах, угорці, італійці, іспанці, німці, вірменські купці, монахи і монахині, жовніри, королівські гвардійці, драгуни. Вся ця строката повінь гостей столиці та її корінних мешканців хлюпотіла між червоноцегляних кам’яниць, критих жовтою, зеленою та синьою полив’яною черепицею, розтікалася вузькими вуличками і провулками до центру міста, до знаменитого варшавського базару.
Раптом натовп захвилювався, почав тиснутися до стін, даючи дорогу вершникам — королівським гусарам, які гнали бранців у кайданах і дерев’яних колодках. На виснажених тілах теліпались залишки пошматованого одягу. Було їх семеро: троє посполитих і четверо селян з Наддніпрянщини, судячи з вигляду. Перехожі уголос висловлювали здогади, чим завинили ці нещасні. Більшість сходилась на тому, що це бунтівники. Шляхтичі відверто втішались, кидали полоненим погрозливі слова, лаялись.
Віконт помітив, як побіліли пальці Почекайбрата, стиснувши руків’я шаблі, як гнівом блиснули його очі. Француз ухопив запорожця за лікоть:
— Хіба не бачиш, що тут зарадити нічим?
Безсило опустилась рука Почекайбрата, бо й сам зрозумів, що марно наражався б на вірну смерть. З гіркотою мовив:
— Коли ж це скінчиться? Куди не глянь — кров і сльози. Ридають жінки, з голоду пухнуть діти. Шляхта вкрай знахабніла. Знав би ти, як людей обдирають. На власні очі бачив, коли торік із Січі до Варшави добирались. Якихось десять верст від’їхала від Кам’янця валка возів селянських, а платили і мостове, і гробельне, і перевозне, і пашне, і ярмарочне, і торгове, і помірне, штукове, і від повних возів, і від порожніх!.. Лупіж такий, що жах!.. Спершу, коли почалися переговори козаків з французами, я думав собі: що ми загубили у цій Франції? Хіба у нас ворогів удома немає? Але коли почав пильніше приглядатись, то зрозумів, що полковник Хмельницький недаремно поривається до Фландрії. Великий коронний канцлер Оссолінський попервах не дозволив графові де Брежі згромадити найкращі козацькі полки для служби у Франції. Він надто добре розуміє, що, воюючи проти іспанських єзуїтів, запорожці тим самим воюватимуть проти єзуїтської Речі Посполитої… Лише завдяки втручанню королеви Марії-Людовіки, зацікавленої у допомозі козаків на її батьківщині, успішно закінчилися переговори. Отож похід у Фландрію, де нині воює мало не вся Європа, стане козацтву у пригоді — навчаться краще бити ляхів!
Таким розгніваним віконт ще не бачив свого приятеля. І хоч багато чого із сказаного не розумів, та відчував, що гнів Почекайбрата справедливий.
Похмурий кортеж попрямував до королівської в’язниці. Людська повінь вернулась у своє кам’яне русло, мовби нічого й не сталося: надто частими були такі картини. Спокійні часи для Корони минали. У повітрі запахло грозою. Ось-ось могло вибухнути повстання проти ясновельможного панства.
Вони саме проходили повз базар, що розкошував по неділях на центральному майдані столиці, хоча торг тут не вщухав і в будень: крамарі прибували з далеких країв — Волощини, Молдавії, Русі. Доставлялися екзотичні товари з Туреччини, Італії, Греції, Єгипту, Німеччини, Англії. Хто тут тільки не промишляв! Фірмани, золотарі, сідлярі, стельмахи, панцирники, кожум’яки. Крутилися товмачі-вірмени, допомагаючи різномовним купцям порозумітись. Меркурій вершив свою звичну справу.
Раптом віконт зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Козак здивовано подивився на нього. Помітивши, як француз несподівано зблід, занепокоєно спитав:
— Що з тобою?
Арман кивком голови вказав наперед. Очі його сторожко слідкували за чимось. Глянувши в тому напрямі, звідки війнуло неясною тривогою, Андрій серед торговців заморськими прянощами побачив трьох монахів-домініканців. Судячи з того, як вони поводились, їх мало цікавила торгівля.
— Ти їх знаєш? — запитав козак.
— Це люди кардинала Мазаріні, а точніше — слуги святої інквізиції. Від цих нишпорок ніде не сховаєшся.
— Ти можеш пояснити, в чім справа?
— Не зараз. Найкраще миттю щезнути звідсіля. Гайда на місце твого постою.
Геть збдтий з пантелику, Почекайбрат повів приятеля на козацький постій. Там, серед запорожців-січовиків, багатьох з яких віконт уже знав, він нарешті полегшено зітхнув. Навіть спромігся на жарт, коли хтось із козаків поцікавився, чого він такий невеселий.
Залишившись удвох з Почекайбратом, Арман стурбовано мовив:
— Ще вчора у посольстві мені сказали, що мною цікавляться якісь люди, нібито земляки з Тулузи. Я був увечері страшенно втомлений і до ранку забув про ту розмову. І ось сьогодні на майдані зрозумів, що мене таки розшукали далеко від рідного дому, — віконт вихопив із піхов кинджал і з відчаєм увігнав його в стіл, за яким вони сиділи. Обхопивши руками голову, занімів у задумі-скорботі.
— Хороша робота, — аж прицмокнув язиком від захоплення козак, витягши з дошки блискуче лезо. — Не інакше — толедський.
Запорожець хотів викликати на відверту розмову свого приятеля, у чесності якого аніскільки не сумнівався. Очевидно, справді настала лиха година для віконта. Француз не відгукнувся, і Почекайбрат вів далі:
— Але якесь дивне клеймо: бджола, голуб і п’ятикутник… Ніколи ще такого не бачив. А ось і напис латиною, — товмач козацького посольства уважно прочитав про себе, відтак уголос переклав: — «Клянись і лжесвідчи, але не розкривай таємниці!» Що за химерне гасло? Що воно означає? Може, й ти його сповідуєш?
Віконт поволі підвів голову. Усміхнувшись якось втомлено, невесело, відказав:
— Що ж, ти сам наблизився до таємниці. Досі я залишався вірним принципу, який тебе так здивував, але за чотири століття, відколи один із моїх предків отримав цей кинджал з рук єпископа Бертрана д’Ан Марті, на світі багато що змінилося, чого не міг передбачити старий речник Досконалих… Очевидно, настав час, коли вже ніхто не дорікне мені порушенням клятви. Дещиця істини з чаші Святого Грааля, на жаль, хлюпнула і в ниці серця. Історія ця настільки давня, що початок її губиться в безодні всевладного часу. Найдавніший переказ, який зберігся в нашій родині і в якому вперше згадується Зоряна Реліквія, дійшов до мене ось у таких подробицях…
І раптом гуркіт бурі потряс замок, великі двері відчинились, і дивна дама, одягнена в біле і в білому покривалі, повільно увійшла до зали, високо несучи покриту тканиною велику чашу, або Грааль. Від чаші ширилось таке яскраве світло, що неможливо було дивитись на неї.
День згасав, кидаючи останні відблиски на місто, на зелені води затоки, де, мов поснулі левіафани, застигли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувались на честь богів і героїв, здавалося, тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур уловлювала останні промені сонця, що опускалося за небокрай.
Вулиці Александрії п’ятьма терасами спускались до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Піднявшись на верхнє плато, вона впиралася в обнесений високою кам’яною стіною міський центр — Брухейон, колишню резиденцію Птоломеїв, у якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької й ганебної для нього висвяти у нову віру.
Білосніжними колонами бовваніла усипальниця Олександра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос.
Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп Плотін… Тут неквапливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Тут містилася славетна александрійська бібліотека, яка робила честь місту: рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиної опори гинучого язичества.
Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса,[88] зруйнованого ошалілим натовпом християн, за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту.
Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі.[89] Юнак поволі рушив кам’яною терасою до моря. Губився у здогадах. Навіщо він міг знадобитися префекту?
На майдані, що підступав до самісінької води, незважаючи на вечірню пору, не вщухав різномовний гамір. Неугавно снували мореплавці, ремісники, купці, вояки. Куди не кинь оком, тіснилися гори заморських товарів. Сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні древні статуї, величні святилища богів з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище. Та й було чого: вулицями пересиченої багатством Александрії вешталися цілі зграї монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити свою відданість християнському богу, дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів. Уподобавши привілля чернечого життя, безпутні покидьки горою стояли за прийшлого месію з Назарету.
Сутінки густішали. На острові Фарос на вершині маяка спалахнуло вогнище. Сфокусоване відбивачами з полірованого граніту полум’я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії…
До настання другої нічної сторожі часу було чимало, і Гієрокл вирішив насамперед угамувати голод, а відтак обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом.
Юнак завернув до харчевні, що вигідно примостилася неподалік осередку гончарів у колишньому храмі забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож відвідувачів у закіптюженому просторому приміщенні не бракувало.
На середині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек разом із трьома фракійцями заклопотано порався біля вогню, на якому смажилось двійко баранів. Часом він незлостиво погримував на слуг, котрі, на його думку, були недостатньо меткі. Дружина Феодосія — висока опасиста македонка — спритно розливала густе корінфське вино у кубки та чаші, при потребі розбавляючи його водою з гідрії. Втім, мало хто дотримувався цього древнього еллінського звичаю, за яким вважалося поганою ознакою пити вино нерозбавленим.