Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому сувої «Чорного ритуалу», врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе.
«…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться у вишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоч і слабшим, ніж сонячне…»
Стук у двері відірвав Гіпатію од читання.
— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.
— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.
— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялась Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло ховаються в ньому. Залежно від того, кому слугує воно, хто розпоряджається ним. Ті, що на терези долі поклали золото й знання, не в силі урівноважити їх. Ці речі несумісні. Багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство — в знаннях. Примарний блиск золота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнути музам, хто вперто й завзято сходить на Олімп знань, тим скориться вічність. Одначе цим людям слід відректися багато від чого, окрім віри в істину, справедливість для всіх. Вони неодмінно наразяться на небезпеку бути осміяними, а то й позбавленими життя. Та вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…
Очі Гіпатії зробились вологими. Гієрокл опустив голову.
Він не бачив, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов докоряючи собі за хвилинну слабість.
— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі! — в його Словах звучала розпука. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте «я» прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.
— Любий Гієрокле! Твоїми устами говорить бажання допомогти мені. Ти щиросердний, але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я залишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу. Я вірю, попри все зле, що знаннями можна навернути люд до віри в прекрасне, справедливе, добре. Слід лише донести слово істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти… Людське життя скороминуче. Та є в ньому щоць таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до зірок. Надто часто марнославство людське й гонитва за багатством потьмарюють усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переможуть споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле!
Після цих слів Гіпатія взяла з полиці вирізьблену із суцільного кристала чашу дивовижної краси й урочисто піднесла над собою. Сонячний промінчик, торкнувшись однієї з тисяч граней, весело затанцював на стіні.
— Це древній символ знань, мій любий Гієрокле. Я отримала його в спадок од Теона, мого батька. Колись ним володів мудрий Архімед, а ще раніше — єгипетські жерці у Мемфісі й Геліополі. В цій чаші знайшла свій притулок мудрість наших предків. Легенда рече, що чаша все бачить ї чує, що вона — дзеркало людського життя, котре оживе й промовить лише тоді, коли наймудріші з людей викують ключ істини, коли настане Час Гігантів… Нині для тих, хто у знаннях шукає відповіді на першопричину всього сущого, настали важкі часи. Тому премудрість буття, зібрану в чаші, конче слід врятувати. І зробити це повинен ти, Гієрокле…
Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, червонястий диск сонця заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець прпносив у місто солонкуваті запахи буро-зелених водоростей, що обліпили берег, очікуючи припливу, аби пірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих запахів приєднався аромат смаженини, варених бобів, прянощів, котрий ширився у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких ставало все більше на александрійських вулицях.
Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів та багатих громадян. Якась тупа і лиховісна сила звела воєдино поважних матрон і перекупок, патриціїв і приблуд без роду й племені, вояків і монахів, штовхаючи це різномасте гурмище до Мусейону.
Гієрокл, який чатував біля пристанища любомудрія, незмигно стежив за людом, що поступово заповнював величезний майдан. Погляд Гієрокла зупинився на зграйці хлопчаків, які, щось вигукуючи, шмигали поміж дорослими. Один з малюків розмахував уламком мармурової руки, мабуть, від розбитої вчора фанатиками статуї богині Венери, і голосно, в якомусь хворобливому екстазі, кричав. Та ніхто не звертав на нього уваги.
Стоячи у прохолоді колонади Мусейону, Гієрокл із заціпенінням спостерігав за тим, що діялося, безсилий зупинити назріваюче лихо. Злочин готувався давно. Покидьки, впевнені у безкарності всякого гріха, скоєного во славу Всевишнього, були ладні принести у жертву будь-кого, хто насмілиться засумніватись у Христовому вченні. Звиродніла зграя була сліпою виконавицею волі можновладних, які вміло спрямовували оскаженілий натовп нітрійських монахів, християнських вандалів, параболанів-головорізів у потрібне русло з метою усунення всякого, хто ставав на перешкоді новій релігії, адже вона чудово уживалася з багатством і владою.
Шум натовпу несподівано вщух. Людське юрмище принишкло, напружилось, мов велетенський хижий звір, готовий до стрибка. Гієрокл здригнувся. Хоч він уже давно очікував цього моменту, однак поява запряженої двома вороними жеребцями колісниці, в якій гордо, на повний зріст стояла Гіпатія, подіяла приголомшливо. Рачниця істини, зневаживши небезпеку, прибула до Мусейону, де мало не щодня упродовж багатьох років висівала у людські душі зерна добра, знань і мудрості.
Колісниця зупинилася на краю майдану, не маючи змоги проїхати крізь щільний натовп. Скориставшись хвилинною розгубленістю вороже настроєної юрми, Гіпатія владно піднесла правицю вгору, готуючись мовити.
Гієроклу здалося, що він бачить, як. тихим, спокійним сяйвом проміняться лагідні очі Учительки. Немов у фантастичному сні розвівається на вітрі її довге, дивовижно прекрасне волосся. Юнакові пригадалися слова, сказані якось Гіпатією, коли вона після запеклої сутички з александрійським єпископом Кирилом замислена і втомлена сиділа на березі моря. Вона тоді притишено мовила до Гієрокла: «Може, це і є найвища мудрість — померти за світло…» Зустрівшись із тривожним поглядом учня, лагідно усміхнулась: «А тобі, Гієрокле, ще жити й жити…»
— Богохульниця! Коханка диявола! Бийте її! — раптом заверещав чийсь надтріснутий голос.
Гієрокл упізнав його. Кричав недавній знайомий — монах Амоній, подаючи сигнал до вбивства. Знавісніле гурмище кинулось до колісниці. Тисячі рук з розчепіреними пальцями, немов шупальця гігантського спрута, загрозливо потяглися до жінки в білому, яка прекрасною мармуровою статуєю височіла серед розбурханого моря люті й ненависті. Вражений її спокоєм і презирством, натовп ніби наштовхнувсь на невидиму стіну, готовий відкотитися назад. Але нова злива прокльонів, густо замішаних на звірячій ненависті, яку виригали заводії, спровокувала натовп до непоправного. В центрі юрби вихопилась волохата рука, що розмахувала дерев’яним хрестом — символом нової віри. Озвірілі фанатики зірвали білосніжну одіж з прекрасного тіла Гіпатії і з несамовитими прокляттями потягли свою жертву до Цезаріуму — церкви на березі моря. Там гострими устричними черепашками заходилися здирати з неї шкіру разом із м’ясом і кидати у вогонь. А навкруги біснувався натовп ошуканих і підбурених, які наївно вірили, що карають зло.
До пізнього вечора не стихало людське ревище. П’яні монахи, голота, найостанніші александрійські горлорізи, отримавши винагороду за службу Всевишньому, зграями вештались вулицями міста, виригаючи страхітливі погрози ка адресу тих, хто надумає виступати проти християнства.
…Під ранок, коли навіть найвитриваліші п’яниці забулись у сні, берегом моря йшло двоє: юнак і статечний муж — Гієрокл і префект Орест. У німій скорботі вони зупинились біля ще теплого попелу, марно намагаючись угледіти в ньому останки тієї, котра ще зовсім недавно була для одного з них Учителькою, для другого — недоступною коханою, а для більшості — мудрістю. Навіть для ворогів.
Погляд Гієрокла упав на залитий кров’ю округлий предмет, який здався йому знайомим. Це був уламок руки статуї богині Венери…
Того ж дня з Александрії відплив невеличкий вітрильник. Бургундські купці, що вертали до рідної Мессалії,[93] охоче взяли на борт не по літах серйозного й неговіркого юнака, який добре розумівся на астрономії і міг стати у пригоді під час неблизької подорожі до берегів Південної Галлії. При собі юнак мав лише невелику шкіряну торбину. На дні її, між рукописами, лежала загорнена в біле полотно надзвичайно красива чаша, вирізьблена з суцільного кристала…
І тут Святий Грааль з’явився в залі, вкритий білою парчею і наповнений таким дивовижним світлом, що ніхто не міг дивитися на нього… Затим раптом чаша щезла, і ніхто не бачив, куди і як.
Так Андрій Почекайбрат довідався про існування реліквії древніхлЗа словами віконта, після того, як чаша з Александрії потрапила до Бургундії, сліди її губляться. Лише починаючи з XII-ХНІ століття в тогочасних хроніках та літописах згадується легендарна Чаша Святого Грааля. Розповіді про «неземну реліквію», що випромінює чарівне світло, володіє магічними властивостями і наділяє своїх хранителів безсмертям, найбільше поширилися у Провансі на півдні Франції, на території незалежної держави Лангедок.
Землі між Керсі й Піренеями, Аквітанією і Провансом опинилися на перехресті вчень античних філософів, що стікалися сюди з усього Середземномор’я. Докочувалися в Європу через Прованс-Лангедок з мавританської Іспанії хвилі любомудрія Сходу, здобутки древньої математики, астрономії, медицини, осідаючи найперше в Тулузі — столиці володінь династії Раймундів, мудрих і освічених «королів Півдня», зокрема у Тулузькому університеті.
Різними шляхами прийшла в Лангедок нова віра, уявлення про добро і зло. Прибічники нового вчення твердили, що над світом панують однаковою мірою добро і зло, світло і темрява. Подібна думка з погляду католицької церкви була вкрай єретичною. Проте саме вона невдовзі стала вірою всіх провансальців. «За духом, що становить велич людини, вона належить до першого, за тлінним тілом вона підкоряється другому…» Так міркували альбігойці — послідовники цього єретичного вчення, центром якого стало місто Альбі. Вони мандрували дорогами Провансу, одягнені у довгі чорні балахони, підперезані грубою мотузкою, у чорних конічних шапках, які носять на Сході, і їх часто називали катарами, що по-грецькому означає «досконалі», «чисті». «Світ існує вічно, він не має ні початку, ні кінця… Земля не могла бути створена богом, бо це означає, що бог створив порочне… Христос ніколи не народжувався, не жив і не вмирав на Землі, тому що євангельська проповідь про Христа є вигадкою католицьких попів… Хрест — не символ віри, а знаряддя тортур, у Римі на ньому розпинали людей…» Так говорили Досконалі, накликаючи на себе гнів католицьких душпастирів і самого папи.
Досконалі несли жителям Лангедоку своє вчення. Вони розповідали про Демокріта і Сократа, про Платона і Арістотеля, про Архімеда і Гіпатію… Вони відкривали школи і навчали дітей бідняків, читали лекції з філософії, математики, астрономії в Тулузькому університеті. Знайомили своїх учнів з працями древніх вчених Єгипту, Греції, Персії, з історією цих країн.
Поступово провансальська культура, література стали взірцем для багатьох європейських народів. Саме Прованс став батьківщиною знаменитих трубадурів, цього ордену поетів. Однак якщо трубадури проповідували любов мирську, то катари-альбігойці — любов до знань, до наук.
Щоб покінчити з небезпечною єрессю, котра охопила мало не пів-Європи, і одночасно прибрати до рук багаті землі Лангедоку, папа Іннокентій III разом з королем Франції Філіппом II Августом вирішують організувати хрестовий похід проти катарів. П’ятдесятитисячне військо хрестоносців відгукується на заклик своїх духовних та мирських сюзеренів. Поспішають слідом ченці-домініканці, які очолили щойно створену папою інквізицію. Ревні католики войовничо потрясають мечами і хрестами, потирають руки у передчутті багатої здобичі. Однак ця «прогулянка» затяглася для христового воїнства аж на шістдесят років. Жорстоку війну проти непокірного Лангедоку вели по черзі троє королів і двоє пап. І лише після того, як на чолі хрестоносців став жорстокий і підступний маркіз Сімон де Монфоро та папський легат Арнольд. катари змушені були відступити в гори.
Останнім оплотом Досконалих стала їхня святиня — замок-фортеця, а точніше обсерваторія на горі Монсегюр. Незважаючи на те, що серед захисників фортеці було литу сто воїнів, а решту складали філософи, математики, астрономи, лікарі, жінки та діти, Монсегюр тримався майже рік. Десятитисячне військо нічого не могло вдіяти проти жменьки мужніх.
Однак сили були надто нерівні…
Наприкінці зими 1244 року хрестоносцям вдалось уночі прилаштувати на невеличкому виступі скелі важку катапульту, яка почала засипати фортецю великими каменями. Бертран д’Ан Марті, старий катарський єпископ, краще за інших розумів, що Монсегюр скоро впаде, тому слід за всяку ціну врятувати священну реліквію Досконалих.
Опівночі 16 березня він викликав до себе чотирьох молодих воїнів: Ам’єля, Гюго, Екара та Кламена. Останній був наймолодшим сином графа Раймунда з династії правителів Провансу (справжнє ім’я віконта ла Пейрі було Арман де Сен-Прі д’Отейль граф Раймунд). Саме їм Бертран д’Ан Марті передав загорнену в цупкий пергамент чашу-кристал. Воїнам було вручено кинджали, в їх руків’ях були сховані частини заповіту, котрий вказував, що робити з реліквією, якщо над нею нависне небезпека. «Пам’ятайте про давнє правило альбігойців, яке вигравірувано на ваших кинджалах: «Клянись і лжесвідчи, але не розкривай таємниці!» — нагадав юнакам старий єпископ. — Нехай у ваших серцях назавжди закарбуються вибиті на сталевих лезах символи катарів: бджола — символ запліднення без фізичного контакту, голуб — втілення миру, спокою і злагоди, п’ятикутник — символ вічного розсіяння матерії та людського тіла».
Однак молодим рятівникам священної реліквії не поталанило. Ніхто з обложених не сподівався, що хрестоносці, які впритул підступили до замку, так швидко натраплять на підземний хід, яким комендант фортеці Арно-Роже де Мірпуа намагався вивести чотирьох Досконалих за межі замку. Після запеклої сутички з загоном рицарів Кламен та Екар по мотузці спустилися з гори, а двоє їхніх товаришів навіки залишились у підземеллі. Пополудні Монсегюр був переможений.
Чашу Святого Грааля вдалось урятувати, проте ні Кламен, ні Екар не знали, що мають робити з нею далі: не вистачало двох частин заповіту. Порадившись, юнаки заховали реліквію Досконалих в одному з численних гротів Монсегюра. На двох шматках пергаменту-заповіту, захованих у руків’ях кинджалів, з’явилося позначення місця схову чаші.
Щоб забрати кинджали убитих товаришів, Кламен та Екар, переодягнувшись хрестоносцями, проникли у замок. Але й цього разу фортуна спізнилася прийти ім на поміч. Не витримавши тортур, комендант фортеці признався інквізиторам, що особисто організував утечу чотирьох Досконалих. Щоб перевірити це зізнання, домініканці разом з кількома рицарями опустились у підземелля. І тут вони наштовхнулися на двох лжехрестоносців. Оголивши мечі, рицарі кинулись на юнаків. У сутичці загинув Екар. Поранений Кламен чудом урятувався, загубившись у натовпі хрестоносців, які спускалися в долину біля підніжжя Монсегюра, де на переможених єретиків чекало велетенське багаття. Двісті п’ятдесят сім захисників замку — чоловіків, жінок і дітей на чолі з єпископом Бертраном д’Ан Марті з високо піднятими головами, без тіні страху зійшли на вогнище. Дивлячись на цю трагічну картину, Кламен поклявся будь-що виконати заповіт Досконалих.
Однак це виявилося далеко не простою справою. Молодий граф Раймунд володів лише трьома частинами заповіту — трьома кинджалами, один з яких він взяв у вбитого Гюго, а третій йому встиг вкласти в долоню смертельно поранений Екар.
Маркіз де Монфоро, якому домініканці принесли знайдений кинджал Ам’єля, досить швидко здогадався добути з нього шматок пергаменту. Він був переконаний, що ухопився за ниточку, котра може привести до скарбів Досконалих. Людям маркіза вдалося дізнатись, що четвертим із втікачів був наймолодший син графа Раймунда.
Інквізиція, ченці-домініканці стрімголов кинулись на пошуки. Кламен змушений був покинути Францію. В Італії община альбігойців допомогла йому змінити ім’я, і граф Раймунд отримав дворянські папери, які засвідчували, що він уроджений віконт ла Пейрі.
З невідомих причин обопільні пошуки заповіту катарів не принесли успіху жодній із сторін, хоч нащадки графа Раймунда і маркіза де Монфоро не сиділи склавши руки.
З бігом часу сліди давноминулих перипетій все більше стиралися. Як зауважив Арман, розповідаючи цю історію Почекайбрату. майже ніхто в їхній родині уже не вірив, що вдасться звести воєдино всі чотири частини заповіту. Однак історичні події у Франції на початку 1645 року внесли пожвавлення у розшуки заповіту. Саме о тій порі в Лангедоці почалися заворушення, виступи проти королівської влади. Не останню роль тут відіграли утиски, яких зазнавали від католиків протестанти-гугеноти. На півдні королівства ці нащадки альбігойців організували повстання, гадаючи використати малолітство Людовика XIV, щоб силою зброї повернути собі втрачені привілеї. Та перший міністр семирічного короля зумів швидко розправитися з повсталими.
І ось тут знову з’являється лиховісна постать маркіза де Монфоро. Нащадок кривавого Сімона де Монфоро став на чолі королівських загонів, які мали завдання під приводом боротьби з бунтівниками і повсталими роздобути кошти, необхідні для війни з Іспанією. Тим самим було узаконено розбій і мародерство, що їх тепер могли чинити королівські війська на півдні Франції. Нібито розшукуючи повсталих, вояки вривались як у бідні оселі, так і в багаті маєтки, родові замки гугенотів. Грабуючи місцеве населення іменем короля, вони, звісно, не забували і про власні кишені. Найпершим грабіжником був сам маркіз. Він нарешті дістав змогу з відкритим забралом кинутись по слідах загубленого заповіту альбігойців, про який ще пам’ятали в його родині.
Маркізові несподівано пощастило: в одного із своїх вояків він випадково побачив кинджал, точнісінько такий, який перейшов йому у спадок від далекого предка Сімона де Монфоро. Гвардієць розповів, що кинджал він поцупив з колекпдї віконта ла Пейрі. Господаря замку трохи потлумили, але відпустили: старий був надто немічний, золота у нього не знайшли.
«Бовдури!» — сердито кинув Маркіз і поспішив до замку. Хоча в кинджалі, відібраному у гвардійця, нічого не виявилося, де Монфоро був переконаний, що натрапив на слід, бо, як сказав гвардієць, там залишилися ще два таких самих кинджали. З невеликим загоном людей де Монфоро вскочив у замок. Однак цього разу спіймав облизня. «Батько ніби передчував, що солдати ще повернуться в замок», — розповідав Почекайбрату віконт. Проте старший нащадок графа Раймунда не міг передбачити, що це станеться так швидко. Перед самою появою напасників він ледве встиг відправити із замку свого єдиного сина, вручивши йому обидва кинджали. В руків’ї одного з них було сховано переведену на шовк копію з трьох частинок заповіту, які вже поблякли від часу.
Розлючений де Монфоро зрозумів, дцо його ошукано. І в той же час упевнився, що він на вірному шляху: кинджали неспроста щезли з колекції, розвішаної на стіні.
Не добившись ні слова від власника замку, маркіз велів відправити його в Бастілію як державного злочинця.