І все ж напад пройшов блискуче. Трьох конвоїрів звалили відразу. Кучер шаснув у кущі, а офіцер і двоє гвардійців ганебно дременули з поля бою. Жільбер узявся за віжки, і втікачі зникли у темряві. По дорозі батько розповів Арману про події в замку. «Отже, доля знову звела Монфоро і Раймундів, — сказав Бланкет ла Пейрі. — Але принаймні тепер і ми знаємо, у кого знаходиться остання ланка заповіту».
Невдовзі далеко позаду почувся тупіт копит. «Мабуть, погоня», — прошепотів старий віконт. Він не помилився. Уцілілі конвоїри, наштовхнувшись на загін гвардійців, що нишпорив поблизу, разом з підкріпленням кинулись наздоганяти карету. Тупіт наростав: переслідувачі мчали щодуху. Разом із криками з темряви залунали постріли. Тихо зойкнувши, упав з козел Жільбер. Налякані пострілами, коні рвонули у різні боки, посторонки обірвалися, карета перевернулась.
Незважаючи на синові протести, Бланкет ла Пейрі наказав Арманові бігти в ліс, а він спробує затримати погоню. На прощання узяв з сина клятву, що той врятує заповіт альбігойців.
Продираючись крізь колючий чагарник, Арман чув постріли, що долинали з дороги. Та незабаром вони затихли. Про батька він так нічого й не довідався. Ходили чутки, що пораненого віконта Бланкета ла Пейрі бачили в Парижі, коли його перевозили в Бастілію.
З часу тієї сутички Арман постійно відчував за собою дихання погоні. Люди де Монфоро наступали йому на п’яти, і він вирішив на якийсь час покинути Францію, перечекати, загубитися. Але виявилося, що у Польщі не так просто уникнути всевидячого ока інквізиції.
«Здається мені, — мовив Почекайбрат, вислухавши сповідь віконта, — що тобі найбезпечніше буде записатися до нашого коша. Ніякий сатана тебе там не знайде. А тим часом у Франції, куди ми незабаром вирушаємо, ти розшукаєш цього мерзотника. Можеш на мене покластися».
Так у козацькому корпусі, як називав месьє П’єр Шевальє загін козаків, що вирушав на допомогу французам, з’явився козак Архип Лазаренко. Іван Сірко, якому його джура Почекайбрат розкрив таємницю, не заперечував.
А війна між французами й іспанцями розгоралась. Принц Конде, який ще недавно був полководцем французької армії, тепер командував іспанськими військами у Фландрії. Кардинал Мазаріні засипав свого посланника у Варшаві графа де Брежі листами, вимагаючи відправити на допомогу французам запорожців.
І ось у жовтні 1645 року козаки на суднах вирушили з Гданська в Кале, звідки сушею мали наблизитись до Дюнкерка і разом з французькими військами взяти цю фортецю.
Коли по лівому борту вже добре проглядались обриси фортеці, на тихохідні судна зненацька напали іспанські кораблі, що несли патрульну службу вздовж узбережжя. Іван Сірко, сорокарічний козацький ватажок, вирішив удатися до хитрощів. Запорозькі судна підняли білі прапори немовби на знак того, що здаються. Але як тільки іспанці пришвартувались, щоб забрати легку здобич, козаки в жорстокому абордажному бою захопили всі іспанські судна.
На одному з трофейних кораблів перебував комендант форту Мардік. Андрій Почекайбрат випадково довідався від цього полоненого, що в Дюнкерку на боці Конде воює проти французів маркіз де Монфоро. Козак негайно сповістив про це Армана-Архипа. Здавалось, удача на цей раз ішла їм просто в руки.
Тим часом Іван Сірко з залогою пошкодженого судна перейшбв на захоплений у бою іспанський корабель і наказав коменданту під покровом ночі провести його між іспанськими батареями у гавань Дюнкерка.
На нещастя, почався відплив, і два судна з козаками полковника Солтенка сіли на мілину. Така пригода не віщувала нічого доброго: вранці запорожців, мов беззахисних куріпок, розстріляла б іспанська артилерія. Козаки взялися спішно робити плоти. На зв’язаних міцними корабельними канатами дошках, покладених на порожні бочки, переправились на берег з усією амуніцією та кіньми. І відразу ж кинулися на штурм фортеці.
Приголомшені несподіваним нападом, іспанці майже не оборонялись. Андрій Почекайбрат і Архип Лазаренко в числі перших увірвалися в Дюнкерк і почали розпитувати полонених про маркіза де Монфоро. Наздогнали ворога, коли той уже вскочив у сідло, готуючись вислизнути через одні з воріт міста. У відповідь на наказ Армана здатися маркіз вихопив пістоль і вистрілив у віконта. Андрій кинувся до приятеля, який важко сповзав з сідла. Пришпоривши коня, маркіз помчав через розчинену браму. Почекайбрат хотів було наздоганяти, але не міг залишити напризволяще товариша. Рана була смертельна. Поранений втратив свідомість. Почекайбрат з допомогою підоспілих козаків переніс віконта у найближчий будинок, господарі якого не без остраху впустили чубатих вояків з кривими шаблями. Однак на відміну від мародерів-іспанців вони поводились напрочуд ґречно.
Надвечір у Дюнкерк прибуло французьке військо.
Почекайбратові, який кинувся шукати лікаря, зустрілися двоє радісно збуджених французів: «сірий мушкетер» короля і офіцер піхоти.
— Віват, козак! — вигукнув один з них.
— Від таких молодців пан де Тревіль нізащо б не відмовився. Як ви гадаєте, д’Артаньяне?
— Про що мова, шевальє де Бержерак!
Андрій зніяковіло мовив:
— Наскільки мені відомо, одягнути сірий костюм з подвійним срібним хрестом може лише родовитий дворянин.
— Ха-ха-ха! — засміявся д’Артаньян. — Родовитий дворянин! У мене самого ім’я лише наполовину власне, а графський титул придуманий. Головне бути хоробрим. Чи не так, друже Сірано?
— Самої хоробрості все-таки замало, — ухильно відказав офіцер. — В усякому разі, так мені здається. Але хтозна, можливо, цьому козакові й пощастить на королівській службі.
— От-от, — засміявся д’Артаньян і поплескав Андрія по плечі.
— Спасибі за пропозицію, — відповів запорожець.
Думки його були біля пораненого побратима. Попрощавшись з компанійськими французами, він заспішив до лікаря.
Однак той нічого втішного не міг сказати. Оглянувши рану, безнадійно розвів руками.
Вночі Арман опритомнів. Кволо усміхнувся, побачивши схиленого над собою козака, пошепки мовив:
— Ти єдиний, не рахуючи Монфоро, знаєш таємницю Досконалих. Поклянися, що розшукаєш маркіза, відбереш у нього частину заповіту і виконаєш усе, що там вказано.
— Клянусь, — здригнувся голос запорожця. — Я виконаю все, що ти просиш.
— Спасибі, — через силу видихнув віконт. — Кинджали, які маркіз розшукував, при мені.
Арман закашлявся. Кров виступила на його блідих губах. Заперечно хитнувши головою у відповідь на Андрієве прохання полежати спокійно, француз продовжував:
— У руків’ї одного кинджала — вишита на шовку частина заповіту Досконалих. У другому — місцезнаходження чаші в гроті Монсегюра.
З пояснень вмираючого, як дістатися до грота, Почекайбрат мало що зрозумів. Останньою порадою Армана ла Пейрі було взяти його ім’я, котре може прислужитися у Франції.
Майже два роки Почекайбрат разом із своїми побратимами воював у Франції. Наприкінці 1646 року він таки скористався пропозицією д’Артаньяна, зробленою в Дюнкерку. Капітан де Тревіль радо прийняв у свою роту «віконта ла Пейрі». Таке переміщення давало Почекайбрату більше шансів натрапити на маркіза.
— Немає нічого святішого за козацьку клятву, — сказав Іван Сірко, довідавшись від товмача, чого раптом запорозькому лицарю заманулося стати мушкетером.
Втім, Андрію-Арману недовго довелося носити мундир королівського гвардійця: через рік кардинал Мазаріні розпустив мушкетерів, і вони роз’їхались хто куди. Залишив Париж і «віконт ла Пейрі», де встиг подружитися з хоробрим воякою Сірано де Бержераком. Допитливий француз з цікавістю слухав розповіді про далекий край, що зветься Україною, про її народ. Особливо розпитував він про запорожців, зокрема про те, як користувалися вони дивною зброєю — літаючими рурками, що завдавали туркам і татарам дошкульних втрат, дещо при цьому занотовував.
Почувши, що маркіза де Монфоро бачили у Ла-Рошелі, Почекайбрат стрімголов помчав на південний захід. Разом з ним було троє козаків — з тих, котрі залишились у Франції після того, як основна частина запорозьких загонів повернулась на Україну, де Богдан Хмельницький гуртував сили проти шляхти.
Але того разу козакам не пощастило. Маркізові, зайнятому політичними інтригами, тепер було не до пошуків заповіту Досконалих і уявних скарбів. Він за дорученням принца Конде кидався то у Прованс, то в Бургундію, то в Нормандію, підбурюючи французьких дворян проти короля, схиляючи їх на бік командуючого іспанською армією. Коли козаки на змилених конях прискакали у портове місто, корабель, на якому був маркіз, уже відплив до Іспанії.
Лише в 1659 році, коли війна Франції з Іспанією закінчилася Піренейським миром, маркіз нарешті зважився повернутись на батьківщину. Почекайбрат, який не полишав надії покарати вбивцю, дістав змогу виконати клятву, дану майже п’ятнадцять років тому. Заповіт опинився у Почекайбрата. «Чаша повинна оселитись у далекій країні Індри, в Храмі Неба», — прочитав він.
Ще п’ять років пішло на те, щоб знайти Чашу Святого Грааля. Хоч Андрій мав у руках карту з позначенням грота, місце схову реліквії було зашифроване, а в передсмертну хвилину віконт ла Пейрі не встиг повідомити йому всіх прикмет схованки. І все ж наприкінці 1663 року чаша-кристал опинилася у Почекайбрата.
«І оце через таку склянку стільки людей погинуло!» — спересердя сплюнув запорожець, добувши чашу. Лише коли обтер її гарненько від пилу й вичистив, засяяла вона на сонячнім світлі дивовижними гранями-променями, аж дух забило. «Може, й справді чарівна», — стенув плечима козак.
За два роки перед тим помер всемогутній кардинал Мазаріні, і другою людиною королівства став міністр фінансів Жан Батіст Кольбер. Король Людовик XIV підтримав ідею свого міністра створити компанію для торгівлі з Індією. Він пообіцяв їй найширшу фінансову підтримку, а також зобов’язав військовий флот захищати інтереси компанії. В 1664 році було підписано указ про створення Компанії Східних Індій, першим президентом якої став Жан Кольбер, син торговця сукном із Реймса. По всій Франції довірені люди компанії розклеювали афіші з бурбонськими ліліями, запрошуючи французів усіх станів та чужоземців у заморські країни.
Це запрошення було вельми доречним, і Андрій Почекайбрат, він же віконт Арман ла Пейрі, вирушає у далеку путь разом з шукачами щастя, маючи на думці виконати-таки клятву, дану нащадкові Досконалих. Було йому тоді тридцять шість років. На «Маріанні» — так називалося судно — він зголив мушкетерську борідку, скинув дворянський одяг, пошпурив за борт тендітну шпагу, замість якої припас криву шаблюку, надягнув козацькі шаровари, жупан і смушеву шапку, на ліве вухо причепив срібну сережку — і здивовані пасажири побачили перед собою справжнього запорожця.
Але не так своїм екзотичним вбранням і войовничим виглядом дивував Почекайбрат пасажирів корабля, як тим, що його постійно бачили за книгами. Та й книги були не зовсім звичні: козак зачитувався творами Сірано де Бержерака «Держави та імперії Місяця» і «Держави та імперії Сонця», що побачили світ уже по смерті гасконця. Герой Сірано подорожує на Місяць на літаючій чудо-рурці! Виходить, допитливий француз таки недаремно занотовував його розповіді про козацьку зброю…
На жаль, ми не маємо докладних відомостей про індійські пригоди Почекайбрата. Описує він їх значно скупіше, ніж попередні. Зрештою, записи цілком збігаються з розповіддю Крішана Прасада, зафіксованою в щоденнику професора Сошенка.
Нагадаємо лише, що в 1658 році повелителем держави Моголів став фанатичний мусульманин Аурангзеб, який усіма засобами намагався насадити в Індії мусульманство. Спалювались індуїстські, буддистські та джаїністські храми, знищувались тисячі непокірних, тому навіть брахмани стали до бою з ворогом. Коли Почекайбрат разом з іншими мандрівниками прибув у французьку факторію Сурат, там уже вирувало повстання маратхів, яке очолив відважний полководець Шіваджі. Волелюбне серце козака забилось у такт з повстанськими, і незабаром невловима кіннота маратхів поповнилась ще одним хоробрим воїном. Про цього вершника, що, мов лев, бився з могольськими вояками, розповідали легенди. Імператор Аурангзеб пообіцяв велику винагороду тому, хто доставить його в палац Великого Могола живим.
Запорожець весь час намагався знайти сліди Храму Неба. Але ті, хто щось відав, воліли мовчати, не довірятися чужинцеві. Аж поки доля не звела його з брахманом Раджагопаланом…
Таким чином, ми приходимо до висновку…