— Ти розтринькав батьківські гроші й нічого не досяг! — почувся з натовпу чийсь вигук.
— Та він звичайний пройдисвіт, — озвався хтось услід.
Демокріт спалахнув. Майданом прокотився гомін. Та відчувалося, що не всі підтримують поліфонів-базік. У натовпі були й доброзичливці. Усміхнувся. Повів плечима, немов скидаючи зайвий вантаж. Розправив складки на червоному гіматії, надягненому поверх хітона за наполяганням Дамаса. Пошукав брата очима, однак не примітив. Але знав: він десь поруч, і це підбадьорювало.
— Нехай захищається! — почулися голоси.
— Говори, любий Демокріте, — медово проказав архонт Філоклет.
Демокріт шанобливо вклонився. Він раптом відчув, як вітер надії наповнює впевненістю у перемозі його вітрильник — розум і свідомість.
Почав:
— Мені щойно поставили на карб мою бідність. На це я відповім так: у демократичній державі бідності слід віддати перевагу перед тим, що звичайно називають щасливим життям, настільки, ж, наскільки свобода краща від рабства.
— Хайре, Демокріте! Хайре! — почулися схвальні вигуки.
Вони долинали з рядів, де розмістилися власники подертих хітонів. Заможні громадяни насторожуються: оскаржений нахабніє. Міняться обличчя тих, хто сидить у перших рядах суду. Не подобаються їм слова Демокріта. Але закон поліса надає обвинуваченому право захищатися так, як він сам хоче.
— Не в багатстві щастя, а в мудрості, — рубонув рукою повітря Демокріт. — Лише мудрість підіймає людину над примхами долі. Лише мудрій людині відкрита вся земля. Для хорошої душі весь світ — батьківщина. Проте і зло може вирости з доброго, коли не вміють як слід користуватися добром. Тому, пізнаючи довколишній світ, люди повинні пізнавати і самих себе. Саме для цього природа і дала людині розум, який може далеко бачити, може передбачати те, що є, і те, що буде. «Мірилом усіх речей є людина», — сказав колись мудрий Протагор. Кому ж, як не вам, моїм землякам, судити про мою софросюне?
Над майданом німувала тиша. Тим часом Демокріт продовжував:
— Колись давно наші предки не мали житла, не знали вогню, живилися випадковою їжею. Змінити життєвий уклад їх примусила нужда. Зрештото, кмітливість, руки навернули їх до культури. І ніщо інше, як розум людський, є мірилом усього, що діється довкруж. Проте все ще надто часто людина залишається сліпою іграшкою в руках природи і, як не сумно, у своїх власних. Далеко не завжди розум гарантує людяність, Іноді досить мерзенної чутки, щоб людина розпрощалася з життям. Досить згадати Клеона — верховного жерця Парфенона,[18] який звів облудний наклеп на Фідія, що той краде золото, відпущене на оздоблення статуй. І що ж? Філій був змушений випити цикуту. Той же Клеон звинуватив Анаксагора в богохульстві за те, що він назвав сонце вогняною брилою. І лише заступництво Перікла врятувало йому життя. Проте Анаксагор усе ж став афінським вигнанцем, а твір, в якому він заперечує існування богів, спалили. Зрештою, лиховісні хмари осуду чи небажання зрозуміти завжди з’являються над тими, хто мислить відмінно од інших або ж переростає свого противника.
— Ти хочеш сказати, що своїми знаннями переріс еллінів? — почувся старечий надтріснутий голос.
Демокріт упізнав його. То був жрець Пілон, найпідлотніший з усіх, хто слугував у храмах Абдер.
— Твій вигук, Пілоне, лише підтверджує мою думку, — незворушно мовив Демокріт. — Я ні на мить не забуваю, що мені загрожує вигнання.
З цими словами Демокріт озирнувся на сусідів, відтак проказав:
— Я б хотів лише зачитати свій «Великий діакосм». Це моє дітище, плід багаторічних пошуків і роздумів. У цьому творі узагальнено знання далеких народів, серед яких мені довелося побувати. Неосяжне збагнути неможливо, як неможливо знайти першопричину всього сущого. Проте наблизитись до розуміння природи людина може і повинна. Отож захистом моїм служитиме твір про будову речей, про навколишній світ, про те, що за Ойкуменою.[19] Нехай же славне громадянство Абдер, вислухавши його уважно, зробить висновок про міру моєї вини.
Архонт схвально кивнув. Перед самісінькою мовницею виринув Дамас з сувоєм папірусу. Подав його у руки братові.
Демокріт почав читати. Знав, що каже сміливі речі. У священному місті доньки всемогутнього Зевса, в якому богів шанували більше, ніж будь-де, всесильна і мудра, твереза розумом Афіна не пробачила б Демокріту такого богохульства.
— Древніх, що спостерігали небесні явища: грім, блискавку, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, — охоплював жах. Вони думали, що це воля богів. Афінський мудрець Сократ вважав богами навіть звичайнісінькі хмари. Арістофан дошкульно висміяв його. Однак Сократ і далі твердив: у всьому слід радитися з богами. Для нього оракули й пророцтво — незаперечна святість для людини.
Гомін пронісся майданом. Натовп завирував. Почулися погрозливі вигуки, прокляття. Але чути було й сміх. Здоровий людський сміх — ознака тверезого розуму. Сміху було більше.
— Кажи далі, — долинули підбадьорливі вигуки.
Демокріт майже не користувався написаним. Він звертався до людей, які повинні були його зрозуміти.
— Природа, як і Всесвіт, безконечна і вічна. Довкруж нас існують лише атоми й порожнеча. Хаотичний рух атомів у просторі безугавно спричиняє вихори, з яких постають незчисленні світи. Усі вони, в тому числі й світ, у якому живемо ми, елліни, перси та скіфи, єгиптяни і фінікійці, фракійці та індуси, ефіопи й десятки інших народів, народжуються, розвиваються і вмирають, проте сам Всесвіт вічний. Він не має ні початку, ні кінця. У Безмежжі все підкоряється загальному законові необхідності, і ніщо не може відбутися без природної причини. Ось, скажімо, на голову перехожого впала черепаха. Що це — випадковість? Але коли він задере голову догори, то побачить у небі орла.
Почувся сміх. Усі зрозуміли, що хотів сказати оскаржений: все, що називається випадковим, має свої причини.
Демокріт говорив про те, що існують закони притягання і з’єднання найдрібніших атомів вогню, круглих, гладеньких і надзвичайно рухливих. Власне, живі істоти — це нагромадження атомів, які в результаті тривалої еволюції досягли такого стану, в якому людина бачить їх. Смерть — не що інше, як розпад атомів тіла і душі. Душа так само смертна, як і тіло. Він, Демокріт, відкидав запозичене з Єгипту вчення Піфагора про безсмертя душі й переселення душ у тіла тварин. Яка нісенітниця! Щоправда, ці ж піфагорійці ввели в обіг цікаве поняття монад — так званих «тілесних одиниць» світу, що не мають строго визначеної величини, з яких складаються всі ці речі і будь-які істоти.
Говорив Демокріт і про космос. Порівнював мікрокосм з макрокосмом. Наводив докази, знаходив аналогії…
— Космос… Це Піфагор вжив таку назву, розуміючи під нею щось струнке й цільне, що підкоряється законам гармонії та чисел. Навіть чарівливі звуки кіфари вважав частковим проявом математики. Космос Піфагора — це музикально звучне тіло. Гадка ця містить і зернину істини, хоч саме вчення цільності не мас. Як там у цього варвара:[20] «Світ є обмежена сфера, що літає у безконечності… Світ керується числом і мірою. Рух небесних світил — це нечутна для нас гармонія співаючих космічних сфер».
Демокріт говорив пристрасно. В якусь мить він відчув, що його зрозуміли. Присутнім на майдані було цікаво слухати незвичне й часом блюзнірське. Слухали всі: і олігархи, і ті, хто не мав за душею ні шеляга. І здавалося абдеритам, що вони бачать, як ширяючі у вишині птахи відштовхуються крилами від невидимих для ока атомів повітря, як риби розсувають носами атоми води. Ставала зрозумілою причина туману: атоми води, покидаючи річки, моря і озера, перетворювались у дрібненькі крапельки вологи. Атоми землі переходили в рослини. Для абдеритів навколишній світ набував реальних обрисів…
Хитрий і обережний архонт Філоклет ось уже вкотре непомітно перекидав клепсидру. Час ніби зупинився на майдані ареопагу. Коли Демокріт закінчив свою оповідь, мало хто помітив, що вже вечоріє. Небо зробилося глибоким і темним. Тіні подовшали і продовжували витягуватись, розчиняючись у темряві. Повівав освіжаючий вітерець, що приніс жадану морську прохолоду. Ані звуку не чулося з тисячного натовпу. І раптом…
— Евое! — наче блискавиця шаснула, розтяв тишу чийсь радісний вигук.
Демокріт аж хитнувся од несподіванки. Невже він домігся свого, привернув недовірливих абдеритів на свій бік? І ніби у відповідь на висловлений подумки сумнів натовп завирував. Смолоскипи, які враз освітили майдан, вихоплювали з сутінків жіночі пеплоси, чоловічі гіматії, хламіси юнаків, обличчя, голі руки, підняті на знак вітання. Так. Його вітали.
Яке роздолля поліфонам! На всю міць призвичаєних до криків горлянок вони несамовито волали: «Хайре! Хайре!» Ареоиагіти, відкинувши геть розважливість і статечність, також посхоплювались зі своїх місць. Демокріт стояв розгублений, щасливий, притиснувши до грудей «Великий діакосм».
Аж ось архонт Філоклет підняв правицю, вимагаючи тиші:
— Моє слово буде коротким, — мовив Філоклет. — Ви самі дійшли правильного висновку. Від імені суду скажу лише, що Абдери в особі Демокріта придбали воістину небуденного мудреця, який примножить славу рідного міста. Як ти вважаєш, любий Фідію, — звернувся Філоклет до одного з суддів, — скільки може коштувати щойно прочитаний твір?
Фідій назвав суму, яка мало не втричі перевищувала батьківські гроші, витрачені на подорожі й навчання. 500 талантів!..
Прокотився схвальний гомін. Архонт знову підняв руку. Вмить стало тихо. Лише мерехтливі відблиски смолоскипів освітлювали присутніх на площі.
— Від імені суду кажу всім громадянам поліса, що в публічних місцях на знак вшанування нашого земляка будуть встановлені його бронзові статуї.
…Демокріт сидів під розлогим платаном, притулившись до могутнього стовбура, знеможений і водночас щасливий зі своєї перемоги над абдеритами-автоліками.[21]
Тут, на Еоловій[22] скелі, Демокріт в юності полюбляв усамітнюватися й поринати у роздуми про дивовижпі прояви життя. І ось тепер, непомітно залишивши тріумфуючих земляків, він знову подався сюди, у прохолоду старезного платана. Згадав, як колись тут на нього чекав сивий Гамількар. Але вже давно немає серед живих цього мідійського Хірона…[23]
Чи торжествував він? Безумовно. Давно не відчував такої полегкості на душі. Нехай не все зрозуміли хитромудрі абдерополіти, але вони повірили йому. Більшість повірила в його вчення. Отже, не марно живе він на білому світі…
Споночіло. Нічне кружало неохоче викотилось на небесне склепіння. Зірок з’являлося чимраз більше, і незабаром ними було всіяне усеньке небо.
Гіпнос — бог сну, крилатий син ночі, — тримаючи в руках вигнутий ріг сновидінь, вже чатував на людство. Але Демокрітові не до нього. Пальці елліна намацали на грудях талісман. І ось уже Демокріт тримає в долонях Гамількарів дарунок — вирізьбленого з кристалу скарабея, який міниться в холодному сяйві кругловидої Селени. У древній реліквії, здавалося, пульсує життя, ось-ось хлюпне й розтечеться довкруж, а він, Демокріт, знову полине в далекий світ юності. Важко розрізнити мить, коли закінчується межа реальності і Хронос раптом починає біг назад.
Чи може таке бути? Напевно… Адже світ, що існує довкіл, являє собою єдине ціле. Всі частинки його незримими ланцюжками потаємних законів зв’язані між собою. Іншими словами, Безміру притаманна елементарна одиниця пам’яті — ейдос-образ. Таким чином, кожна річ залишає на іншій свій відбиток або відображення. Всі «образи» світу зв’язані і взаємодіють» на відстані.
Несподіваний здогад примушує Демокріта здригнутися. Він заворожено дивиться в глиб кришталевого скарабея. Скільки таємниць йому відомо!.. Але як розбудити цю Реліквію Зоряних Світів? Коли настане той день, коли люди зуміють оживити його, примусять заговорити?..
А скарабей немов прокидався. Сплутавши нічне кружало із всевладним Геліосом, священний жук штовхав перед собою блідо-жовтий диск у далекі світи.
Дивовижний напівдрімотний стан огортає Демокрітове єство. Йому здається, що ніжні промені ранкового сонця голублять небо і обличчя. Зринають дитинство, юність. Далекі світанки споминів… Оживають образи Сехемхета, Серісіс, Джамадагні… Пломеніють Сади Сонця в далекій країні Індри… Струмують чарівливі пахощі квітів… Звідкілясь плинуть ніжні звуки кіфари… Хлюпочуть хвилі. Розсуваючи атоми води, розмірено, раз у раз занурюються у блакить Великого сірійського моря[24] весла фаламітів — гребців біреми[25]… Далеко-далеко в мерехтливому серпанку нагрітого повітря видніється берег Чорної Землі — країни Та-Кем…[26]
— Жук таки чудний, ніде правди діти, — іншого такого я зроду не бачив…