— Ну що ж, поступово все стає на свої місця, — зробив висновок Микола Олексійович, відкладаючи останній аркуш записок Почекайбрата.
Історія скарбу Досконалих справила на нас із Сашком таке враження, як той пам’ятний експеримент, коли ми по черзі здійснили не передбачену жодними правилами й законами сучасної фізики подорож в античний світ. Микола Олексійович і Рамеш, які безпосередньо не відчули на собі впливу скарабея, сприйняли інформацію козака Почекайбрата значно стриманіше.
— Містер Сінгх, а вам особисто ніколи не доводилось бачити кинджала, який Почекайбрат подарував брахману Раджагопалану, про що згадував доктор Прасад? — запитав Рамеша професор.
Індієць хитрувато примружився, немовби прикидаючи, як краще відповісти, щоб чогось не забути, але й не сказати зайвого.
— Я передбачав подібне запитання, тому дещо приготував, — з цими словами Рамеш розкрив портмоне, вийняв звідти два невеличких фото і подав їх Бандурі.
— Так. Виходить, я не помилився.
Тон, яким це було сказано, примусив нас із Сашком підійти до Миколи Олексійовича ближче. Він простяг кожному з нас фото.
— Вони однакові, — мовив при цьому професор, помітно схвильований.
А хвилюватись і справді було чого: невідомий фотограф зробив знімок кинджала Досконалих; на його лезі чітко виділялося написане латинською мовою гасло альбігойців: «Клянись і лжесвідчи, але не розкривай таємниці!»
— Ви можете на деякий час залишити ці фото мені? — звернувся до Рамеша Микола Олексійович.
— Звичайно.
— Миколо Олексійовичу, здається, ви готуєте сюрприз, — Сашко явно почав підлещуватись. — Але боюся, що до Нового року я не витримаю…
— Можливо, ви не такі вже й далекі від істини, шановний Олександре Пилиповичу, — цілком серйозно зреагував на репліку Ткачука Бандура. — Може, справді найближчим часом дещо проясниться.
Втім, зробити це Микола Олексійович не встиг. Про місцезнаходження чаші-кристала ми довідаємося через два місяці з газетних повідомлень про скандал, що стався на аукціоні «Сотбі», з чого, власне, й почалася наша розповідь.
Наступні дні Рамеш разом з нами проводив у лабораторіях, беручи участь в експериментах, і дивувався не менше, ніж ми, коли починали вивчати скарабея.
Новий рік зустріли разом. За новорічним столом Микола Олексійович повідомив, що з першого січня йде у відпустку й помандрує в Карпати, щоб відпочити. Признатися, я не дуже повірив цій заяві, тим паче, що роботи в його відділі, наскільки мені було відомо, не поменшало. Сашко висловив здогад, що Микола Олексійович під час відпустки займатиметься пошуками чаші.
Четвертого січня наше товариство залишив і доктор Сінгх. Надійшла з Лондона телеграма від Бхабані Сагара, який просив свого наставника про негайну зустріч.
Через два тижні у місті з’явився професор Бандура і, тільки-но зійшовши з львівського поїзда, одразу ж подався до нашого інституту. Його цікавив Рамеш. Довідавшись, що доктор Сінгх несподівано вилетів у Лондон, Микола Олексійович був дуже розчарований і знову щез у невідомому напрямку. Нам залишалось лише будувати найфантастичніші припущення.
Можна уявити наш стан, коли буквально через три дні в газетах з’явилось повідомлення про випадок, що трапився на аукціоні «Сотбі».
Проте я не сказав головного: того ж дня, о тій порі, коли це сталося, з лабораторії експериментальної кристалооптики Інституту проблем передачі інформації зник скарабей.
Повернувшись у відділ з семінару, я застав своїх колег приголомшеними. Бліда, мов крейда, Сікорська нервово крутила телефонний диск (як виявилось пізніше, вона намагалася викликати міліцію, забувши при цьому відомий усім «02»). Побачивши мене, залишила в спокої апарат, після чого саркастично мовила:
— Як кажуть французи, якщо ви запізнилися на поїзд лише на одну хвилину, все одно поїзд уже поїхав.
— Що тут у вас трапилось? Ви можете мені пояснити до ладу? — роздратовано кинув я.
— Справляємо панахиду по скарабею… — сумно промовив Ткачук.
Нижче я наводжу уривок з пояснення, написаного Олександром Ткачуком на ім’я директора інституту:
«21 січня близько десятої ранку ми з аспірантом Анатолієм Костюком завершували підготовку до чергового експерименту над кристалом-скарабеєм. Останній був поміщений в кріостат з рідким гелієм для дослідження спектра випромінювання кристала при збудженні його імпульсами рубінового лазера в умовах низької температури. Все йшло нормально. Самописці фіксували спектр випромінювання, що своїми характеристиками й конфігурацією наближався до випромінювальних процесів, які звичайно спостерігаються в майже компенсованих зразках арсеніду галію в інтервалі температур 77-300° К.
У ділянках проміжкових температур спостерігалась дещо су бл і шина залежність випромінювання від інтенсивності збудження. Нами було помічено, що існують чотири температурні ділянки, в яких інтенсивність випромінювання змінюється експоненціально з різними енергіями активації в кожній ділянці. (До пояснювальної записки додаються графіки з відповідними коментарями).
На екранах осцилографів, змінюючись по черзі, вистрибували еліпси й синусоїди. Об 11 годині 14 хвилин самописець різко збільшив швидкість руху вгору-вниз. Правильні геометричні картини на екранах осцилографів несподівано перетворились у суцільне мерехтіння. Цей хаос тривав близько хвилини, після чого з’явились широкі, сантиметра півтора, суцільні смуги різної яскравості, які наповзали одна на одну. Тривало це секунд двадцять. Услід за цим з кріостата вилетів яйцевидний предмет розміром з гусяче яйце, який світився зеленим кольором. Він повільно проплив повз нас у напрямі відчиненої кватирки і залишив лабораторію. Зробивши різкий віраж угору, предмет узяв курс на північний захід. Коли ми кинулися до кріостата, скарабея там не було».
Першого лютого я отримав листа від доктора Сінгха. Ось витяги з цього листа:
«…Мої припущення справдились: Бхабані Сагар викликав мене в Лондон у зв’язку з експериментами над додекаедром. Він твердить, що кристал був вирощений в умовах невагомості. Там же, в умовах космосу, він набрав форми додекаедра. Я був ошелешений, але, знаючи цього фізика як винятково серйозного і вдумливого дослідника, прийшов до висновку, що тут і справді все не так просто.
Виростити подібний кристал в умовах земного тяжіння, а тим більше обробити, неможливо, — доводив Сагар. Та й, судячи з усього, його ніхто не обробляв. Він сам з якихось причин, — мабуть, закономірних, — в умовах невагомості набув саме такої форми. Можливо, ця форма щось повторювала, щось дублювала….
…Однак це ще далеко не все. Використавши термолюмінесцентний метод для датування віку кристала, англійські дослідники встановили, що додекаедру принаймні три тисячі років.
Та основною причиною зацікавленості було ось що. У додекаедрі під час експериментів виявлено ряд схожих властивостей, притаманних скарабею, про які я довідався в Києві. Оптичні властивості настільки вражали, що віце-президент і науковий керівник корпорації «Джейсон-електронік» доктор Френтон Чіппендейл особисто повідомив про них власника корпорації Джейсона-молодшого.
Оскільки виявилося, що додекаедру властивий ефект повного внутрішнього відбивання, корпорацію зацікавили перспективи використання кристала для виготовлення надшвидкодіючих оптичних комп’ютерів.
Отож керівництво лабораторії концерну, яка вже не один рік займається дослідженнями в галузі створення оптичних інтегральних схем і в якій стажувався Бхабані Сагар, почало агітувати мого колегу, щоб він залишився в Англії. Сагар справді прекрасний фахівець, теоретик і чудовий експериментатор. На щастя, він не з тих, для кого «відплив умів» є чимось само собою зрозумілим і закономірним. Він виявився навіть проникливішим, ніж я міг сподіватися. Прикинувся, що вагається і не такий уже й далекий від того, аби прийняти англійське підданство і далі працювати на «Джейсон-електронік». Він навіть запевнив містера Чіппендейла, що зуміє вмовити мене також співробітничати з концерном. Ось чому я одержав терміновий виклик у Лондон.
Далі події розгортались так. Фірма «Сотбі» звернулася до корпорації з проханням дослідити один з її експонатів, зокрема якомога точніше визначити його вік. Так лабораторія оптичних інтегральних схем зіткнулася із Чашею Святого Грааля, як назвав її Томас Брефф — один із співробітників лабораторії Гордона Маккензі.
Найцікавіше, що чаша сітчастої огранки володіла набором усіх властивостей, які мали додекаедр і скарабей (про останнього я не дуже ділився думками, хоча знав, що співробітники лабораторії звернули увагу на публікації радянських фізиків). Застосування термолюмінесцентного методу при визначенні віку чаші дало ті ж результати. Крім того, було встановлено, що і вона, і додекаедр виготовлені з одного й того ж матеріалу, невідомого хімікам і кристалографам.
Я був переконаний, що легенда про Чінтамані справджується.
Експерименти з чашею в основному проводив Гордон Маккензі. Іноді йому асистували Бхабані Сагар і Томас Брефф. Мене ж науковий керівник корпорації Френтон Чіппендейл майже не випускав зі свого кабінету, всіляко розписуючи райдужні перспективи роботи в Англії. Мовляв, технічна база колишньої британської колонії ще не настільки розвинута, щоб самостійно розв’язати таку складну проблему.
— Особливо це стосується наших космічних досліджень, — не втримався я.
Зрозумівши, що його аргументація не спрацьовує, англієць замовчав. Більше до цієї теми він не повертався.
Отже, заповітна мрія корпорації — створення серії надшвидкодіючих оптичних комп’ютерів. Після скандалу на аукціоні «Сотбі», про який ви вже, напевно, знаєте з газет, репортери таки розвідали, що Чаша Святого Грааля перед аукціоном побувала в стінах лабораторії Гордона Маккензі, після чого Джейсон-молодший твердо вирішив придбати антикварну річ. Проте наслідки купівлі-продажу для глави корпорації, як відомо, виявились плачевними. За цим явно щось ховалося. Натовп репортерів кинувся до будинку лабораторії, котра досліджувала чашу. Журналістські пристрасті підігрівало й те, що науковий керівник корпорації та її віце-президент містер Френтон Чіппендейл фактично відмовився від інтерв’ю, а його неохоче проціджені слова: «Ми прийшли до висновку, що річ варта того, аби нею зайнятись», — породили чимало чуток.
Щоб якось угамувати допитливість преси, корпорація вирішила надати кореспондентам найвпливовіших газет можливість відвідати лабораторію професора Маккензі.
— Думаю, вашим читачам буде цікаво довідатись, чим займається лабораторія, — бадьорим голосом відкрив прес-конференцію Маккензі. — Я, зокрема, спробую розповісти вам, які перспективи, на нашу думку, чекають людство найближчим часом в галузі обміну й поширення інформації. Світло, як відомо, є різновидом електромагнітної енергії. Його, як і радіохвилі, можна модулювати. Теоретично з допомогою лише одного світлового пучка можна передати всі телефонні розмови, радіо— і телепрограми Об’єднаного Королівства Великобританії, а за десяту частку секунди цей пучок міг би просигналити всі слова, що містяться в тридцятитомній Британській енциклопедії. Ще наприкінці минулого століття Александер Грехем Белл винайшов фотофон, який дозволяв передавати людський голос за допомогою світлового променя. Згадайте звичайний радіоприймач, — на коротких хвилях вміщується значно більше радіостанцій, ніж на довгих. А все тому, що частота коротких хвиль набагато вища, ніж довгих. Що стосується світлових хвиль, то їх частота досягає сотень, трильйонів коливань на секунду! Отже, ясно: світло несе в собі величезний обсяг інформації. Але поки що спілкування з традиційним електронним комп’ютером відбувається шляхом переведення літер, цифр і символів на мову кодових комбінацій, що складаються з електричних імпульсів. Тому таким спокусливим видається використання світла, зокрема променя лазера, для надшвидкого перемикання сигналів у комірках пам’яті електронно-обчислювальної машини. Наша лабораторія працює над тим, щоб об’єднати в один інтегральний блок джерело світла, модулюючи пристрій, фотодетектор та підсилювач. Створення подібних оптичних мікромодулів у комп’ютерах різко підвищило б їх швидкодію, тим самим відкривши нову еру в житті людства.
Теоретизування професора не справило на журналістів ніякогісінького враження. Рідко хто фіксував у записниках прогнози провідного спеціаліста з комп’ютерної техніки. Всі нетерпляче очікували інформації.про експерименти над чашею.
— Нам хотілося б почути щось конкретніше, — сказав кореспондент «Файненшл таймс». — Не думаю, що містер Джейсон-молодший тільки з любові до мистецтва не пошкодував мільйона семисот п’ятдесяти тисяч фунтів, щоб придбати антикварну річ.
Журналісти домагались пояснення усього, що передувало скандалові на аукціоні, та несподіваної зацікавленості корпорації Чашею Святого Грааля. Відбутися загальними фразами не вдалося, тому професор на свій страх і риск змушений був розповісти дещо про сам характер експериментів. Ніби підстраховуючись, зауважив:
— Бачите, тут далеко не все зрозуміло й нам… Було б, звичайно, краще, якби аудиторія була більш підготовленою до сприймання пояснень…
— Та вже якось дамо собі раду, чи не так? — насмішкувато звернувся до колег лисий товстун, обвішаний фотоапаратами.