— Ну, а при чому тут Чаша Святого Грааля? Чи не можна ближче до діла? — не витримав Шон Роуз із «Бірмінгем таймс».
— Я вже майже дійшов до головного, — тоном ображеної дитини відказав Маккензі. — Ця чаша мала показник заломлення, котрий змінювався за одну квадрильйонну частку секунди, і, що найголовніше, ефект цей фіксувався при кімнатній температурі. Якби вдалося створити подібну кристалічну структуру, то важко собі навіть уявити, який переворот у комп’ютерній техніці і в техніці передачі сигналів це спричинило б. Я вже підкреслював напочатку, що сьогодні ми все ще спілкуємося з електронно-обчислювальною машиною, замінивши літери, цифри і математичні символи кодовими комбінаціями з електричних імпульсів підвищеної і пониженої напруги: «1» та «0». З допомогою таких одиничок і нулів, введених у комп’ютер у вигляді восьмирозрядних ланцюжків різноманітних комбінацій, можна закодувати не лише абетку, але й фотоінформацію, музику тощо. Отже, ясно, що чим скоріше відбуватиметься перемикання електричних сигналів, тим вищою буде швидкодія комп’ютера. І саме чаша-кристал володіла властивістю майже миттєвого сортування електричних імпульсів.
— Але що все-таки трапилось на аукціоні? — почулися нетерплячі голоси. — Чи можуть учені хоч приблизно відповісти?
— Не думаю, щоб хтось міг дати зараз відповідь. У всякому разі, ми губимося в здогадах…
Маккензі не розповів журналістам, що він разом з Сагаром Бхабані і Томасом Бреффом того дня вивчав спектри люмінесценції при опроміненні додекаедра лазерним променем при гелієвих температурах, оскільки військове міністерство наклало вето на розголошення цих дослідів».
На цьому лист закінчувався. Правда, доктор Сінгх повідомляв ще, що через кілька днів вилітає в Індію й буде з нетерпінням чекати нашого прибуття.
Професор Бандура, який завітав до нас в інститут, довідавшись про лист від доктора Сінгха, подивував нас не менше. Ознайомившись із змістом листа, Микола Олексійович зітхнув і поклав перед нами на стіл… кинджал з латинським написом, на руків’ї було вибито три символи: бджола, голуб і п’ятикутник. Сумнівів не залишалося: кинджал належав козакові Почекайбрату.
Ось що розповів професор Бандура:
— Коли доктор Сінгх показав нам фото кинджала Досконалих, мене ніби струмом ударило: я уже десь бачив точнісінько такий самий! ї лише боязнь помилитися примусила мене утриматись від передчасної заяви. Той кинджал я бачив у приватній колекції львів’янина Олексія Палія, з яким познайомився під час відпочинку в Карпатах, Він розповів мені про своє хобі й люб’язно запросив оглянути колекцію. Із щоденника Сошенка запам’яталася згадка Крішана Прасада про те, що один кинджал Почекайбрат віддав брахману, а другий залишив при собі. Але однакові написи на лезах кинджалів, роз’єднаних у часі й відстані, могло бути випадковим збігом. Ось чому я спішно узяв відпустку і виїхав до Львова: хотілось на місці переконатися в’тому, що не помилився у своїх припущеннях. Передчуття мене не підвело. У Палія справді зберігався кинджал, що належав Андрію Почекайбрату.
Справа в тому, що в Олексія Івановича на кожен експонат колекції заведено досьє, по якому можна простежити за рухом тієї чи іншої речі. З допомогою Палія мені пощастило розшукати нащадків Почекайбрата, від яких я довідався, що незадовго до своєї смерті козак побував в Англії. Мимоволі виникало запитання: а чи не пов’язано це якось із Чашею Святого Грааля? Зв’язок напрошувався сам собою: Англія та Індія — метрополія і колонія. Отож, подумав я собі, чи не намірявся Почекайбрат скористатися тодішніми англо-індійськими зв’язками, щоб переправити чашу в Індію? Хоча на той час козак мав уже дев’яносто два роки, він ще почувався міцним.
Та хтозна, чи подався б він у неблизьку Англію, якби не збіг обставин, котрі примусили його виконати наказ гетьмана Павла Полуботка. А сталося ось що. Наказний гетьман Лівобережної України Павло Леонтійович Полуботок, який разом із козацькою верхівкою домагався відновлення гетьманства та ліквідації Малоросійської колегії, почув, що цар Петро І виявляє ознаки невдоволення такою політикою. Знаючи круту вдачу царя і намагаючись застрахуватися від непередбаченого, гетьман вирішив переправити свої багатства в Англію і помістити їх у банк Ост-Індської компанії, який, на його думку, був найбільш надійним місцем зберігання.
Далі події могли розвиватись так. На початку 1720 року, коли Полуботок уже твердо зважився на цей крок, слід було подумати і про людину, здатну порозумітися з англійськими банкірами. Гетьману розповіли, що неподалік Глухова живе козак Андрій Почекайбрат, який об’їздив мало не півсвіту і знає багато мов. Одразу після різдва козака викликали до резиденції гетьмана у Глухові, де йому було наказано збиратися в путь. Чи то вдача мандрівнича заговорила, чи то майнула у Почекайбрата думка скористатися з подорожі в Англію, аби звідтіля переправити в Індію чашу-кристал, але старий запорожець погодився згадати свій давній фах товмача.
Разом з сином Полуботка Яковом та кількома гетьманськими слугами Почекайбрат прибув до Архангельська, маючи при собі двісті тисяч золотих карбованців та значну кількість дорогоцінностей. Навантаживши бочки зі скарбом на корабель, козаки відплили до Англії…
Хоча діло було зроблене і мандрівники живі й здорові повернулися на Вкраїну, допомогти гетьману вони уже нічим не могли. Цар викликав Полуботка в Петербург і ув’язнив у Петропавловській фортеці. Через рік помер і Андрій Почекайбрат.
Звісна річ, я лише моделюю хід подій. Чаша Святого Грааля могла потрапити до Англії й іншим шляхом, але саме цей видається найвірогіднішим. Відомості, які мені вдалося роздобути у нащадків козака Шчекайбрата, ніби підтверджують моє припущення. До речі, журнал «Олтдонатів інвестментс», який звичайно дає рекомендації, що і де купити на аукціонах, надрукував невелику замітку, з якої слідує, що Чаша Святого Грааля на початку вісімнадцятого століття разом із скарбами українського гетьмана Полуботка була доставлена в банк Ост-Індської компанії. Нагадавши, що ця компанія закінчила своє існування в 1858 році, журнал далі не зовсім логічно резюмує: що стосується активів гетьмана в Казначействі Великобританії і в Англійському банку, то, незважаючи на вперті пошуки, їх так і не знайдено. Досі жалкую, що не перевірив свого здогаду, коли вперше довідався про кинджал Почекайбрата із щоденників Сошенка. Можливо, тоді все було б інакше…
Кожна тямуща людина зміркує, що ця історія не могла статися ні в нас, ані у Франції, ані в Німеччині…
Я знову припадаю обличчям до ілюмінатора. За бортом літака глибока ніч, в яку раз у раз вриваються червоні спалахи бортових вогнів. Лайнер рухається на південний схід із швидкістю дев’ятсот кілометрів на годину на висоті десять тисяч метрів. Напрочуд яскраві зорі підсилюють враження польоту над планетою.
Сон ніяк не йде до мене. Відчуття близької зустрічі з мрією дитинства робить його полохливим. Позираю на годинник: четверта ранку. Мої супутники тихенько посапують. Ткачук кумедно ворушить припухлими губами, ніби щось пережовує, й при цьому всміхається — можливо, йому сняться джунглі, слони, мавпи, факіри, заклинателі змій, дивовижні храми, на одному з яких миготить неоновий напис «Храм Неба», а трохи нижче — традиційне «Ласкаво, просимо». Відкинувшись у кріслі й схиливши голову на праве плече, дрімає Микола Олексійович. Цікаво, що сниться йому?..
Ще раз перебираю в пам’яті події останніх місяців. Пригода на аукціоні викликала у наукових світил планети справжній шок. Коли перші пристрасті довкола лондонських і київських подій трохи вляглися, з ініціативи радянських та індійських вчених під егідою ЮНЕСКО був створений міжнародний координаційний центр з метою всебічного вивчення даних, які були у розпорядженні науковців СРСР, Індії та Англії. Все, що могло мати бодай найменше відношення до археофізичного феномена, надходило у координаційний центр, де спеціалісти з різних галузей намагалися скласти прогпоз можливих наслідків зникнення реліквій та варіантів їх поведінки у найближчому майбутньому.
Відверто кажучи, особливих надій на моделювання поведінки кристалів ніхто із співробітників нашого відділу та лабораторії експериментальної кристалооптики не покладав. Справді, моделюванню піддаються нормальні ситуації, а не ті, що балансують на грані ірреального, ігноруючи елементарні логічні зв’язки…
Навколишній простір за ілюмінатором уже не такий темний, як чверть години тому. Далеко попереду пітьма починає сіріти. День, що народжується на сході, все сміливіше виходить нам назустріч. У якусь мить прямо по курсу літака виринає сонце.
З’являється мила стюардеса й довірливо інформує, що ми пролітаємо над Гімалаями. Ті, хто не спить, миттю прилипають до ілюмінаторів у надії побачити найвищі на планеті гори. Хмари майже розійшлися. Під нами, зовсім близько, сіріють шпичасті, зазубрені вершини, вкриті вічними льодовиками й снігами — альпіністський рай і пекло в одній іпостасі.
— Десь тут живуть махатми, — безцеремонно навалюється на мене Ткачук, якого розбудив голос стюардеси.
Незабаром до нас приєднується професор Бандура, і ми разом обсервуємо засніжені вершини Гімалаїв, обмінюючись враженнями. Відтак знову вмощуємось у своїх кріслах. Знічев’я починаю розглядати пасажирський салон. Попереду, зліва від проходу, сидить миловидна японка, на руках у неї смішний малюк, який капризує і щось вимагає. Трохи далі — двоє шведів. Чути, як обмінюються репліками німці, англійці, французи… Справжнісінький Вавілон. Воно й не дивно: літак прямує рейсом Лондон — Цюріх — Київ — Делі — Бомбей — Сінгапур — Гонконг — Токіо.
Згідно з планом спільних робіт за програмою «Індра» ми мали прибути у Бомбей пізніше, на початку липня. Проте непередбачені обставини прискорили наш виліт. У перших числах травня телеметристи Центру супутників у Бангалорі під час чергового зв’язку з метеосупутником побачили на екранах своїх моніторів незрозумілі відмітки. Вони були записані й сфотографовані. За ініціативою доктора Сінгха їх порівняли з відмітками, зафіксованими в січні службою протиповітряної оборони Великобританії та диспетчерською службою Бориспільського аеропорту. Характер свічення і форма відміток повністю збіглися. Крім того, у деяких південних штатах Індії було зафіксовано порушення радіо— і телезв’язку.
— Видно, ваші реліквії сваволять, — невесело пожартував академік Деркач, який того ж дня отримав інформацію з Бомбея. — Оформляйте відрядження і хутенько рушайте за три моря. Спробуйте на місці розібратися, що й до чого. Не забудьте про Миколу Олексійовича.
Лайнер заходить на посадку. Під нами розкинулось величезне білокам’яне місто, купаючись у голубому мареві. Неподалік міста, на пагорбі, поруч з древніми будівлями незмигно вдивляється у небесну височінь гігантське око — параболічна чаша надчутливого радара, трохи далі видніються обшири червонуватих полів, обсаджених незвичного вигляду деревами, темно-зелені плантації цукрової тростини.
Минає ще хвилини три, і, зробивши віраж, наш літак приземляється в бомбейському міжнародному аеропорту Санта-Круз.
Мали рацію ті, хто говорив мені: якщо хочеш побачити симбіоз Заходу і Сходу, дивовижне поєднання культури, мистецтва і побуту, мусиш відвідати Індію.
Де ви ще зустрінете «святого» джайна, який, боячись ненароком проковтнути комашку, дихає через марлеву пов’язку, а воду п’є крізь спеціальне ситечко? Перш ніж зробити крок, він уважно дивиться під ноги, щоб бува не розчавити боже створіння. Абсурд? Нічого не поробиш: так вимагає релігія джаїністів. Тут і сьогодні моляться небу, хоч воно прокреслене білими інверсійними смугами реактивних лайнерів. Тут продовжують приносити жертви Місяцю, хоч на нього вже ступила нога людини, а навколо Землі виток за витком кружляють орбітальні станції, численні супутники, в тому числі й індійські. Загадково-велична мовчазність стародавніх будівель, різномовний невгавний клекіт ринку, напівтаємнича атмосфера численних крамничок з екзотичними товарами, бродячі йоги та факіри, ладні щомиті утнути імпровізацію, заклинателі змій, небачена й незнана досі рослинність, незвичні запахи…
І ось він, перший крок на чужій землі. Тут важливий перший момент — момент входження в іншу атмосферу, коли у кожній зустрічній людині проглядається вся нація. Ми уважно вдивляємось у незнайомі обличчя і в свою чергу ловимо на собі вивчаючі погляди. Гості й господарі, судячи з усього, залишаються вдоволені одне одним. Гостинність індійців ми відчуваємо на кожному кроці.
…Симпатичний бородань років тридцяти, високий, худорлявий, у яскраво-жовтому тюрбані-Бхабані Сагар, учень Рамеша, широко усміхаючись, увінчує гостей з Радянського Союзу традиційними гірляндами квітів, передає вибачення від доктора Сінгха, який не зміг нас зустріти, оскільки зайнятий з англійськими колегами з координаційного центру по вивченню археофізичної проблеми — Гордоном Маккензі та його асистентом. З цього моменту Бхабані — наш гід.
Невдовзі ми вже мчимо у місто дорогою, скропленою весняним дощем. Назустріч рухаються групи велосипедистів, розкішні лімузини і допотопні тарадайки, переповнені автобуси, приземкуваті таксі марки «Амбасадор» з лічильниками, прилаштованими просто на крилі автомашини, триколісні таксі-моторолери з жартівливою назвою «бебі-тексі», повільно котяться гарби, запряжені горбатими зебу, а посеред дороги — священна корова, яку обережно об’їжджає транспорт. Вищання гальм, безугавне ревіння клаксонів, людське багатоголосся — все переплелось у суцільний гул.
Лабіринти провулків, вузьких вуличок, крихітні крамнички, де живуть, працюють і водночас торгують ремісники: різьбярі по дереву, карбувальники по металу, гранувальники дорогоцінних каменів. Однак це ще околиця.
Бомбей… Найбагатше, найсучасніше, ділове, аристократичне місто Індії. Банки, агентства, кінотеатри, музеї. В архітектурі переважають псевдоготичний і сучасний стилі. Симбіоз скла і бетону. Більшість населення в європейських костюмах, однак жінки переважно у традиційних сарі, чимало чоловіків у дхоті й шапочках-топі.
— Але навіть у цьому європеїзованому місті вулиці все ще не перестали бути базарами, — зауважує Бхабані, коли ми потрапляємо в таку автомобільно-людську тісняву, що годі проїхати. Справді, уздовж тротуарів, іноді займаючи проїзну частину вулиці, торгують апельсинами, бананами, ананасами, кокосовими горіхами, усякою всячиною…
Тридцятиградусна спека. Від незвички ми в машині обливаємось потом. Наш гід жваво розповідає про минуле міста. Слухаємо його пояснення, роззираємося довкола, всотуючи деталі місцевого колориту. Помітивши яскраві реклами західних фірм «Брітіш петролеум», «Калтекс», «Барма Шелл», цікавлюся нинішнім їхнім статусом.
— Це відгомін колишніх часів, — коментує Бхабані. — Раніше нафторозвідкою і збутом заправляла британська корпорація «Барма ойл компані». Вона та інші західні монополії намагалися дорести безперспективність пошуків великих родовищ нафти. І лише завдяки допомозі радянських геологів та нафтовиків, запрошених урядом Джавахарлала Неру, в країні були закладені основи вітчизняної нафтопромисловості. Сьогодні нафту ми добуваємо в Ассамі і Гуджараті. Є в Індії і своя національна фірма «Ойл Індіа». До речі, як і припускав професор Сощенко ще на початку століття, в районі Бомбея залягають гігантські поклади нафти. Це найбільше прибережне родовище Бомбей-Хай було відкрите вашими земляками. Знамените шельфове Бомбейське склепіння знаходиться в 150 кілометрах на північний захід від Бомбея.
— Судячи з віддалі, це десь у районі Сурату? — поцікавився Микола Олексійович.
— Ви не помилились, професоре. Втім, я, здається, розумію, куди ви хилите. Так, колись саме у французьку факторію Сурат прибув ваш земляк з таким дивним прізвищем…
— Почекайбрат, — підказав Микола Олексійович.
— От-от, — підтвердив Бхабані. — Козак Почекайбрат. Мені розповідав про нього доктор Сінгх.
Бандура, витираючи хусточкою великі краплі поту з чола, замислено проказав:
— Три десятки років мені доводиться стикатись із раритетами минулого, вивчати культурні надбання країн і народів, вік яких обчислюється не однією сотнею років, і кожного разу пересвідчуюсь, наскільки тісно зв’язані ми з минулим. Як тісно переплетені долі людські, як тісно злилися воєдино минуле, сучасне і… майбутнє! Простір і час спресувалися у своєрідний хвильовий пакет, як говорять у вас, фізиків.
Нарешті машина повільно зрушила з місця. Ткачук полегшено зітхнув: спеку він переносив кепсько. Вітерець, що залітав у салон автомобіля, подіяв збадьорююче, і Сашко звернувся до Бхабані з запитанням:
— До речі, а що тепер у Сураті? Наскільки мені відомо з газет, він вважається світовою столицею ювелірних алмазів?
— Так воно і є. В цьому невеликому місті обробляється близько дев’яноста п’яти процентів алмазної сировини Індії.
— В такому разі підтверджується гіпотеза професора Сошенка, що саме уздовж західного узбережжя Індостану, одного з ребер геокристала Земля, сконцентровані великі запаси корисних копалин, — підсумував розмову Микола Олексійович, коли наш автомобіль підрулював до готельного під’їзду.
Три дні, дані нам для акліматизації, ми присвячуємо знайомству з Бомбеєм. Бхабані Сагар з гордістю демонструє нам «намисто Бомбея» — знамениту набережну Мерін-дрейв. Мандруючи вулицями гігантського мегаполіса, ми подумки бачимо поряд з собою Аркадія Олександровича, його супутників, Крішана Прасада. Усвідомлення цього посилює відчуття відповідальності: швидше б розплутати клубок загадок, який привів на індійську землю наших співвітчизників багато років тому.