Тут же, відразу за аркою, осідлав бронзового коня легендарний вождь маратхів Шіваджі. Це знову наближає нас до тих далеких часів, коли проти могольських завойовників у лавах маратхського війська воював запорозький козак Андрій Почекайбрат. Так, ніщо не зникає безслідно. Ми лише маленька ланка того, що зветься буттям. Ми у полоні вічності. Те, що ми звикли називати минулим, майбутнім, нинішнім, — насправді лиш мить вічності. Від таких думок робиться якось моторошно.
Ніч упала трохи несподівано, і мегаполіс у відповідь засяяв галактикою різноколірних вогнів, мов казковий гігант, усіяний мільйонами променистих намистин, від яких годі відірвати погляд. Але час відпочивати, набиратися сил. Попереду поїздка в Бангалор.
…Вирушаємо в путь удосвіта. Дорога, незважаючи на ранню пору, вже запруджена велосипедистами, переповненими автобусами, яскраво розмальованими двадцятитонними вантажівками «Тата» з саморобними амулетами. Посеред темно-сірої, блискучої від дощу бетонної стрічки малиновою каймою тягнуться кущі бугенвілії. Обабіч шосе смішно дрібочуть нав’ючені вухаті ослики.
До Бангалора добиралися майже півдоби: сезон дощів уже почався, і машина час від часу зупинялась перед суцільною водяною стіною.
— Над цією місциною, мабуть, особливо ретельно шефствує бог Шіва, — пожартував Микола Олексійович, коли ми, виїхавши з Хублі, близько години чекали, поки вщухне злива.
— Ось уже другий місяць він диригує цим водоспадом, — сказав Бхабані.
Немовби підтверджуючи сказане індійцем, Шіва розколов небо навпіл зигзагоподібною яскраво-жовтою смугою і в ту ж мить сердито гримнув на насмішників. Ми навіть здригнулися.
— Якщо так піде й далі, то без амфібії, по-моєму, не обійтися, — зітхнув Сашко.
— Помовч, — пробурчав я. — Теж мені — жертва комфорту.
Ткачук напускає на себе ображену міну й робить рух, немовби хоче вийти з авто. Я хапаю його за рукав. Дивлячись у дзеркало, Сагар спостерігає, як ми вовтузимось на задньому сидінні, й білозубо посміхається.
— Між іншим, експедиція професора Сошенка теж проходила під такий гідроакомпанемент, — зауважив він. — До речі, за переказами, цей багатоликий і багаторукий бог, котрий втілює стихійні сили природи, з’являється саме в грозу, а ця місцевість нібито найсприятливіша для контакту з ним.
— Непогано було б особисто познайомитись, — пожартував Микола Олексійович. — Видається мені, що Шіва доволі прогресивний чолов’яга. І танцюрист з нього неабиякий.
— Танець Шіви символізує вічний рух і невпинну зміну світу, — серйозно мовив Бхабані. — Тому цей незмінний член індійського пантеону постійно тримає в одній руці барабан, а в другій — вогонь і одночасно топче демона зла.
— «Ці збирачі невідомого світу, його пізнавачі, зв’язані з Чінтамані надійними силами-променями… Мов невидимими щупальцями Чінтамані зв’язаний зі своїми осколками, і в необхідний момент може примусити їх переміщатись у просторі…», — мій заступник по експериментальній роботі несподівано вирішив продемонструвати свою феноменальну пам’ять, цитуючи слова доктора Рамеша про камінь Чінтамані.
— І що далі? — обережно поцікавився я.
— Вам нічого не говорять ці рядки? — дещо патетично вигукнув Сашко.
— А що вони говорять тобі?
— Вони дають мені повне право вигукнути, як Архімед: «Еврика!» Та спочатку дещо пригадай. За яких умов можливе існування життя?
— Ну, це всім відомо. За рахунок вилучення з навколишнього середовища енергії, речовини та інформації…
— От-от, — чомусь утішився Сашко. — І енергія, між іншим, стоїть на першому місці. Отож будь-який самоорганізуючітй пристрій, що функціонує на зразок живих організмів, потребує енергії. За все потрібно платити енергією. В тому числі й за самоорганізацію. Факт.
— Ти хочеш сказати, що скарабей…
— Поки що я нічого не хочу сказати, — перебив Сашко. — Поміркуймо разом. Шіва підкинув мені одну цікаву ідею. Як відомо присутнім, принципової різниці між інформацією та перенесенням енергії немає.
Аудиторія лімузина заінтриговано мовчала. Упевнившись, що заперечувати ніхто не збирається, Ткачук вів далі:
— Вам ніколи не спадало на думку, чому Чінтамані та кристали-реліквії локалізувались саме в цьому районі Індії?
— Можливо, цей район є своєрідним пунктом стиковки з космосом? — висловив я припущення.
— Оце вже тепліше, однак формулювання надто розпливчасте. А якщо більш точно?
Я стенув плечима.
— Для нормального функціонування всіх трьох кристалокомп’ютерів, у тому числі й Чінтамані, формою саморегуляції яких є навколишня інформація, потрібна енергія…
— Їм потрібна була додаткова енергія, щоб переміщатись у просторі-часі! — вигукнув Микола Олексійович. — Як я розумію, ви, шановний Олександре Пилиповичу, разом з Костюком, а згодом професор Гордон Маккензі надали цю енергію кристалам-реліквіям, опромінивши їх лазером при гелієвій температурі. Я не помилився?
— Ну, коли вже історики починають з півслова розуміти фізиків, то можна аплодувати. Проте це ще далеко не все.
— Он як? — Микола Олексійович навіть обернувся, щоб зручніше було слухати Ткачука.
Бхабані також із наростаючою цікавістю позирав на юнака, що влаштував науковий диспут у салоні автомобіля.
— Я хочу нагадати, що наприкінці минулого століття Нікола Тесла в Колорадо-Спрінгс поставив знамениті досліди, пов’язані з передачею енергії на великі віддалі без дротів…
— Пригадую, — кинув я. — У книзі його біографа Джона О’Нейла «Електричний Прометей» було сказано, що Теслі вдалося засвітити двісті жарівок, розташованих за сорок два кілометри від гігантського вібратора, який знаходився в лабораторії. І штучні грози, які викликав вчений, були випробуванням його бездротової системи передачі енергії.
— Ви мені починаєте подобатись, містере Дяченко, — розплився у посмішці Ткачук, — Саме звідси і спробуємо затанцювати. Так ось. Повітряний простір довкола гаданого місцезнаходження Чінтамані є одним із районів планети, де повітря найбільш іонізоване, у чому ми зараз маємо пречудову нагоду переконатись. На мою думку, Храм Неба далеко не випадково споруджено саме тут. Оточуюче середовище виконує роль акумулятора заряду, який живить Чінтамані. Сама ж планета виступає однополюсним джерелом струму, разом з яким і переноситься інформація від збирачів.
— Ви хочете сказати, — зрезюмував Микола Олексійович, — що до останнього моменту реліквії передавали Чінтамані інформацію?
— Мабуть, так. Але це була, так би мовити, статична інформація. У просторі й часі реліквії переміщувалися їхніми хранителями,
— Трохи дивно виглядає, — втрутився Бхабані Сагар. — Ми оперуємо найсучаснішими поняттями квантової механіки, фізики твердого тіла, кристалооптикою — і раптом переміщення кристалів-комп’ютерів прадідівськими способами.
— Чому ж прадідівськими? Телерепортажі досі ведуть телеоператори, яких посилають з камерами у відрядження в різні куточки світу, куди вони добираються літаками, поїздами, кораблями тощо. Щоб дати глядачам інформацію, її спочатку аналізують, відбирають саме телеоператори і кореспонденти. А що стосується реліквій, то їх якоюсь мірою можна вважати своєрідними телекамерами з програмним пристроєм, які у пошуках інформації були доставлені на Землю, — тоном рафінованого бюрократа виголосив Ткачук. — Багато-багато років тому в Долині Крилатого Коня, яка тоді ще не носила цієї назви, приземлився космічний апарат, маючи на борту своєрідну телекамеру — кристалічну самоорганізуючу систему. Однак під час приземлення камера була ушкоджена. Можливо, в результаті цього від каменя Чінтамані відкололись три шматки, котрі змушені були пристосуватись до незнайомого оточення. Іншими словами, головний комп’ютер почав самоорганізовуватись, породивши збирачів інформації, які мали той недолік, що не могли самостійно переміщатись у просторі-часі. Можливо, функції «телеоператорів» були спеціально перекладені на людей, найбільш… гідних? З часом усе це обросло легендою про камінь Чінтамані, про реліквії, які доставив на Землю крилатий кінь Лонг-ту. Що стосується космічного апарата, то він повернувся туди, звідки прилетів. Втім, міг мати місце й інший варіант…
— Знаєте, такі думки приходили й мені, — мовив Микола Олексійович. — ОднаЕч наш колега зумів сформулювати свою концепцію, на мій погляд, значно цікавіше. Часто в екстремальних ситуаціях, а ця злива і паш вимушений полон не такі вже й далекі від них, виручає не логіка, а фантазія, яка, втім, грунтується на фактах. Я вважаю, що домисли Олександра Пилиповича якоюсь мірою пояснюють причину розміщення вузла невидимих ниток, що з’єднували реліквії, саме тут, на півдні Індії. Хто «за»?
— Прийнято одноголосно, — резюмував я.
— У мене лише невеличке доповнення, — втрутився Бхабані. — Гадаю, що ця інформація стане у пригоді. Вибір Тхумбі як ракетного полігона на самому півдні Індостану теж не випадковий. Саме тут проходить магнітний екватор Землі. А це, можливо, також має певне відношення до всього сказаного.
— Приймається, — по-дружньому обняв Сагара за плечі Ткачук.
Злива минула, і наш автомобіль знову помчав бетонною автострадою.
Якщо хто-небудь має намір аплодувати, — сказав Іа, прочитавши все це, — то час настав.
У Бангалорі нас чекала сердечна зустріч. Усміхнені обличчя індійських друзів, щирі потиски рук, гірлянди квітів, якими нас увінчують граціозні індійки в яскравих сарі.
— Радянські люди для нас сьогодні є нащадками легендарних космічних людей, які ступали, якщо вірити древнім переказам, на землю Індри, — говорить доктор Сінгх. — І це не просто слова. Свого часу перший космонавт планети Юрій Гагарін, перебуваючи в Делі, так висловився про майбутнє співробітництво в космосі двох великих держав: «Думаю, що колись радянські та індійські космонавти будуть разом досліджувати незвідані простори космосу». Ці пророчі слова збулися. Через двадцять три роки разом з радянськими космонавтами Юрієм Малишевим і Геннадієм Стрекаловим стартував і перший індійський космонавт Ракеш Шарма…
Попросивши вибачення за те, що не зміг приїхати у Бомбей, щоб зустріти нас в аеропорту, Рамеш повідомляє про події останніх днів у Центрі супутників і в ряді лабораторій Трівандарама і Бангалора, де завершуються роботи за проектом «Індра». Дорогою до готелю ми встигли узнати від нього немало подробиць.
— Численні галузі економіки країни, особливо сільське господарство, ми вже не мислимо собі без інформації з супутників і орбітальних станцій. І ось Саме зараз, коли прогнози з космосу вкрай необхідні, четвертий день підряд супутники приносять сюрпризи. Телеметристи і весь персонал Центру супутників у повній розгубленості. Якась диявольська, незрозумілої природи сила заблокувала надходження метеоінформації з наших супутників. А ті сигнали, які фіксуються сектором обробки даних, будь-кого заженуть у глухий кут. На телеекранах і моніторах синхронно з’являються серії незрозумілих імпульсів найхимерніших конфігурацій. Нарешті мені спало на думку порівняти деякі сигнали з тими, що були зафіксовані англійською базою протиповітряної оборони і диспетчерами аеропорту Бориспіль. Мій здогад підтвердився: характеристики сигналів збіглися. Цю інформацію я надіслав академіку Деркачу. Однак про все поговоримо вранці. Відпочивайте з дороги, — попрощався з нами доктор Сінгх.