Уп’яте на очах елліна покровитель вод, трав, дерев і всього живого — благословенний Озіріс викликав усміх навіть у секер-анх — «живих мертвих». Кінцю водопілля[36] раділи навіть ці безсловесні раби, немилосердно шмагані жорстокими наглядачами-меджаями,[37] котрі перекладали на мову шкіряних нагаїв один із законів фараона Хуфу-Хеопса: «Раб завжди і постійно повинен відчувати своє нице становище».
Демокрітові спав на гадку уривок із давнього рукопису: «Трепет охоплює тих, хто бачить Хапі, коли струменіє він. Поля сміються, й береги затоплені. Зростають богам офіри, світлішають обличчя людей, і радіє серце богів…»
І справді. Промінилися обличчя немху,[38] котрі в ноті чола працювали на полях або займалися ремеслом. Усі вони з нетерпінням очікували дня, коли нарешті візьмуться до куцих наділів життєдайного мулу, родючого дарунка священного Хапі. Хвала тобі, Озірісе!
Від Нижнього Єгипту до Верхнього, від краю квітнучого папірусу до краю квітнучого лотоса виблискували води могутньої ріки. Відбивалися в них перисті верхівки фінікових пальм, піднімалися над водою на довгих черенках великі темно-зелені, зазубрені по краях лійкоподібні листки лотоса радуючи своїми пахощами людей і богів. Болотистими затоками у заростях лотоса нечутно ковзали рибальські човни, зроблені з в’язанок папірусу.
Квітнучий лотос… Яке прекрасне видовище! Дивишся і не можеш намилуватися. Квітка спливає й розпускається при заході Геліоса-Ра,[39] а закривається і йде під воду на світанку. Піднімається вода — з’являється лотос, спадає — лотос залишається на піску. Його листки вкриті восковим нальотом, і краплі води виблискують на сонці діамантами. Єгиптяни, немов справжні лотофаги — міфічні люди, що поїдали лотос, — полюбляли кореневища цієї рослини, а з її розмелених зерен пекли хліб. Недарма ієрогліфи у вигляді лотоса означали радість і задоволення…
Все літо поспіль у долині стояла вода, і лише з середини осені почала неспішно спадати, залишаючи за собою море білих і голубих лотосів. То тут, то там землероби вже заходились розпушувати мотиками свої ділянки. Невдовзі сівачі кидатимуть зерна у щедрий на вологу грунт. Слідом, виляскуючи бичами, пастухи поженуть отари овець: вони втоптуватимуть у землю зерно.
У великих калюжах, що залишились подекуди, хлюпалася риба. Неспішно чалапав босими ногами по воді, розігрітій спекотним Ра, пастух овечої отари. Шдсміюючись над собою, затяг веселу пісню: «Пастух ваш у воді. Вівці серед риб. Розмовляє він із сомом, здоровкається зі щукою. У воді ваш пастух…»
Цього разу водопілля Хапі було щедрим, тому й радів так простолюд. Другий день у Мемфісі, або Мен-Нофірі, як називали древню столицю фараонів місцеві жителі, тривали офіри на честь благословенного Озіріса. На третій, як і водилося, мали відбутись містерії покровителя усього живого.
Вулиці міста вирували. Люд поспішав до храмів, щоб ушанувати найповажаніших богів. Демокріт не переставав дивуватися засиллю сліпої віри єгиптян у надприродне. Віри, яка людину впокорювала, дурманила, робила сліпою іграшкою в руках можновладних. Навіть у далекій Елладі до жителів Олімпу ставилися стриманіше.
Склавши офіри, люди прямували на базар. Дві течії зіштовхнулися на закрутах вузеньких вуличок, проникали одна в одну, змішувалися й розтікались далі. Нічого строкатішого, ніж населення великих єгипетських міст, Демокріт не зустрічав: з війнами сюди припливала величезна кількість невільників, торгівля приваблювала купців зі всіх куточків Ойкумени, а чужинці, поглинуті місцевим населенням, давали змішані покоління, в яких з часом втрачалися найпротилежніші расові відмінності.
На вулицях переважав темний колір: корінні жителі» засмаглі від сонця, з відтінком червоної охри; нубійці кольору задимленої бронзи; міцної статури негри з витоків Хапі — Місячних гір, у коротеньких настегонних пов’язках. Обивателі — свіжопоголені, нарум’янені й напудрені, у завитих перуках і з причепленими бородами, у білих спідничках, босоніж або ж у гостроконечних папірусних сандаліях — поважно рухались у своїх справах. Граціозно пропливали нарум’янені жінки, поширюючи довкруж пахощі миртового листя. Гнучкі стани щільно облягали довгі сукні з тонкого, майже прозорого полотна, залишаючи відкритими плечі, руки, груди, зрідка прикрашені різноколірним татуюванням. Чужинці, потрапляючи до Єгипту, не без здивування відзначали повагу й незалежність, якими користувалися тутешні жінки навіть з найбідніших сімей.
Мов сновиди, блукали у натовпі закутані в білі мантії лисоголові жерці. Осудливо поглядали на торговців, котрі, незважаючи на свято, шукали нагоди продати зайвий пучечок смажених пагінців папірусу або ж виріб із золота чи срібла.
Воїни в довгих настегонних пов’язках списами й кулаками прокладали собі дорогу в людському вирі. Слуги вельмож грубо розпихали зустрічних, даючи простір господарям, що йшли слідом. Надійно трималися на могутніх плечах воїнів-нубійців оздоблені золотом і слоновою кісткою ноші, в яких розмірено погойдувалися над людським морем найзаможніші. Насилу пробивалися крізь густий натовп кінні колісниці…
Слух елліна вловив якийсь шум — глухий клекіт юрби, вітальні вигуки.
Один за одним розступалися люди, даючи місце процесії жриць храму Ізіди.[40] Ті, що присвятили себе служінню богині родючості й материнства, теж прошкували до обителі Озіріса, щоб віддати шану благословенному. На високих відкритих ношах на чолі процесії урочисто плинула Серісіс — юна жриця храму Ізіди. У напівпрозорому серпанку, гаптованому золотом і перлами, прикрашеному коштовними каменями, вона й справді нагадувала богиню, якій слугувала. Однак усі прикраси затьмарювала її врода. Довге чорне волосся хвилями спадало на оголені плечі. На голові красувалась тіара — два роги, що підтримують кулю-сонце.
Їхні погляди зустрілися. Глибокі, проникливі, схожі на маслини очі обпікали й заворожували. Жодним порухом Сепісіс не видала свого хвилювання, лише зронила ледь помітний усміх. Усміх для нього, елліна. Він знав про це.
Процесія віддалялась, а Демокріт, мов закам яшлии, стояв на тому ж місці, де його застала поява найпрекраснішої. Гнітюче передчуття невідворотного лиха майнуло десь у підсвідомості, але тієї ж миті щезло. Людський вир знову підхопив юнака, закрутив і поніс далі.
Демокріте, Демокріте… Чи добре вчинив ти, надумавшії шукати істину саме тут, в Обох Землях?[41] Як часто твої намагання осягнутії велику загадку природи розбивалися оо глуху стіну нерозуміння, недовіри й ворожості. Можливо, в коханні, яке ти зустрів у древній країні, криється Велика Істина? Хоча ні… Кожен тоді волів би здобувати щастя осібно шукаючи істину лише для себе. Істина одразу б змізерніла. А вона ж є! Існує… Слід лише вчасно запримітити цю невловішку. Далі він знає, що чинити: понесе розгадану таємницю людям. Адже немає нічого прекраснішого, як нести світло знання, бентежити людські серця і душі. Чи спроможний він здійснити це?..
В Єгипті було чимало грецьких факторій, куди постійно верстали путь еллінські купці, найманці, шукачі пригод. Навіть війна з персами не стала на перешкоді мандрівкам греків у Передню Азію чи країну Та-Кем.
Сатрап Ахамен, що правив у Сардах, видав Демокрітові супровідний папірус до намісника Ксеркса в Чорній Землі, влада якого сягала від Дельти до Елефантини. Послання не раз ставало юнакові в пригоді. Саме завдяки цьому папірусному згортку він потрапив до Саїського пер анху — «будинку життя», відновленого Дарієм І.[42]
Як і в старовину, тут учнів знайомили з началами астрономії, лікування, жерці-гарпедонапти навчали геометрії. Новим господарям Та-Кем бракувало серед підданців освічених і слухняних слуг. Не так просто впокорити величезний Єгипет. Отож у пер анхах навчалися перси, елліни, місцеві жителі, фінікійці. Завойовникам було байдужісінько, хто слугуватиме, аби тільки справлялися з обов’язками наглядачів. Єдина умова — щоб були «синами мужа», тобто знатними.
Отримуваних у «будинку життя» знань вистачало для справного збирання податей, будівництва храмів і загат, спритного підрахунку прибутків царської казни та можновладців. Проте допитливий розум елліиа не вдовольнявся умінням писати ієрогліфи чи розв’язувати геометричні задачі. Він хотів більшого — проникнути в таємницю буття, осягнутії її. Та всі спроби пізнати глибше і краще, довідатися більше виявлялися марними. Гордовиті старці вкрай неохоче розкривали досвід, знання й уміння. Ці речі приносили владу і славу, тож ділитися ними, тим більше з незнатним чужинцем, було невигідно. Воліли усе, чого досяглії, понести в похмуре царство тіней.
Демокріт давно перестав дивуватися цьому. Жерцям, як і за фараонів, велося незле. Вони залишалися тією ж грізною силою, примусивши рахуватися з собою навіть завойовників.
Кому ж мав слугувати він, Демокріт: Ксерксу і його наступникам? Ліпше вмерти, ніж стати виконавцем ницих замірів. Прагнув піднятися над бридким світом насильства й осягнути таємницю буття. Замір надто сміливий. Однак він вартий того, щоб ризикнути. Зрештою, Демокрітові це не первина…
Підступні жерці храму бога Ра у Мемфісі, куди після Саїського пер анху подався Демокріт, надумали позбутися заповзятливого елліна. Лисоголові пообіцяли прилучити його до священних знань предків за умови, що він витримає посвяту в клан служителів бога Сонця.
Юнака привели до височезної кам’яної башти — криниці Лотоса. На дні, якраз посередині, лежали папірусні очеретини і крейда — речі, необхідні для розв’язання задачі, текст якої був вирізьблений на стіні. Під ним зловісними ієрогліфами тьмяніла недвозначна пересторога: «Знай: кожен може стати перед стіною. Хто розумів справу рук жерців бога Ра, тому відкриється стіна для виходу. Але пам’ятай: коли сюди ввійдеш, будеш замурований. Вийдеш з очеретинами жерцем бога Ра; якщо ж голод переможе твоє тіло, не вийдеш жерцем бога Ра…»
Не одному це випробування коштувало життя: задача була складною. За допомогою очеретини та крейди необхідно було визначити найдовшу пряму, що містилася в ободі криниці Лотоса, тобто діаметр. Та Демокріт зумів відшукати правильну відповідь на загадку жерців сонцесяйного бога Ра.
Жерцем він, правда, не став, як чужинець, але повагу й визнання здобув навіть серед недругів.
Ще більшої слави зажив він. зумівши обчислити площу та об’єм піраміди й конуса. «Як це тобі вдалося?» — питали вражені жерці, які користувалися значно громіздкішими і засекреченими способами.
— Я лише подумки розрізав конус і піраміду на тонкі листи, затим з’єднав їх між собою, — Демокріт не робив таємниці зі свого успіху.
Бачачи, що його пояснення сприймається як глузування, був змушений вдатися до подробиць:
— Все складне твориться з простого. Пряма лінія — це не що інше, як нескінченна сума точок-амер. Площу, таким чином, слід складати з прямих-амер, а об’єм — з площ-амер. Скласти фігури, розрізані на прямі, видається логічним: їх легше аналізувати, вимірювати, зіставляти. Отримані результати слід додати. Просто й наочно.
Жерці дивувалися.
З того часу еллін дістав можливість відвідувати одне з найбільших сховищ стародавніх папірусів. Працелюбного й жадібного до знань юнака запримітив головний жрець храму Велемудрого — завжди стриманий і розважний Сехемхет. Він також кохався у прадавніх символах і оповідях, що збереглися на пожовклих згортках папірусу. Небавом Демокріт став учнем цього неговіркого хранителя мудрості бога Тота. Відчував, що старий зичить йому добра. Тому й пристав так радо на пропозицію Сехемхета прислужитися Володарю Справедливості.
Саме цей жрець відкрив Демокріту зашифровані в символічних зображеннях древньоєгинетські пам’ятки — Великі Аркани Таро. Завдяки Арканам еллін познайомився з основними законами світу, отримав уявлення про закони розвитку життя…
Не раз примічав, як сумніви долали учителя. Невже він, слуга Велемудрого, проживши таке довге життя, не осягнув таємниці буття? Якось, не втримавшись, юнак запитав про це жерця. Той мовчки взяв палицю і накреслив нею на піску два кола: велике й мале.
— Твої, елліне, знання, — це мале коло. Мої — велике. Все, що залишилося за ними, — невідомість. Чим ширше коло твоїх знань, тим протяжніша його межа з невідомістю, тим більше виникатиме у тебе запитань до навколишнього світу. На все свій час. Прийде пора, і ти підступишся до істини. Лише підступишся… Пізнання безконечне, а бог Тот надто потайний. Треба заслужити його ласку.
— Коли ж настане пора одкровень Велемудрого? — вихопилося в юнака.
— Щомиті, — загадково всміхнувся Сехемхет, — будь готовий до неї…
А що, коли Менхересу стало відомо про намір учителя відкрити чужинцеві якусь таємницю і через те він так знавіснів? Адже, ненароком запримітивши у Демокріта скарабея, Сехемхет прохопився про існування пов’язаної з ним таємниці…
Будинок Псіура оточувала невисока зубчаста стіна. У неї були вмуровані високі ворота з міцного ліванського кедра, розмальовані зображеннями білих ібісів — священних птахів бога Тота. Крони старих акацій затінювали просторий двір, посеред якого височіли три житниці з заокругленими дахами, що скидалися на копиці сіна; праворуч виднівся широкий склепінчастий хлів.
За всіх часів писцям-скрібам, як і жерцям, велося непогано. Недаремно ж у давній мудрості мовилося: «Посада писця — велика посада, письмове приладдя його і згорток папірусу приносять йому блага і багатство».
— Учитель звелів привести молодого чужинця до обителі творця світу,[43] — почувся вкрадливий голос Мертатона.
Демокріт здригнувся. Заглиблений у думки, не помітив, як до нього наблизився сухорлявий юнак у довгій білій одежі, з поголеною на жрецький кшталт головою. Під пахвою тримав згорток. Очі, як завжди, чіпко й колюче обмацували співрозмовника. Дехто губився при цьому, викликаючи у Мертатона усміх, не то презирливий, не то насмішкуватий. Не міг пройняти він лише елліна й Сехемхета: вони не звертали уваги на дивакуватість молодого жерця.
— До храму мемфіського бога Пта? — вихопилося у здивованого Демокріта.
Уеб двозначно стенув плечима. Відколи одержав нижчий жрецький титул, тримався дещо зверхньо. Елліну не вдалося розговоритися з ним, однак завважив, що довірник учителя вельми спритний. Цікаво, чому благочестивий Сехемхет тримає його при собі? Не розпитуючи про подробиці, рушив услід за Мертатоном.
…Далеко позаду залишилися глиняні хатки немху, накриті пальмовим листям і соломою. Розтанули в мерехтливому повітрі оточені високими мурами палаци, храми й сади Мен-Нофіра. Демокріт усе більше дивувався, бо знав, що храм бога Пта, володаря Життя Обох Земель,[44] знаходиться неподалік пристановища Озіріса. А може, був ще інший храм? Та марно було сподіватися почути од Мертатона якісь пояснення.
Жрець-уеб вів елліна просто на південь, звідки лилося золото сяючого Геліоса-Ра. Відбиваючись од кожного каменя, від кожної піщинки, проміння нестерпніш білим сяйвом засліплювало очі. Жорстокий і підступний Сет не поминав нагоди зайвий раз нагадати про себе всякому, хто ступив до його володінь.
Позаду лишився чималий відтинок шляху — не менше п’ятдесяти стадій.[45] І ось вдалині зазеленіло перисте верхів’я фінікового гаю. Незабаром крізь стовбури дерев почали проглядати будівлі храму. Трохи далі забовваніли сліпучо-білі трикутники пірамід, які на очах виростали, тягнучись гострими вершинами в царство володаря вечірньої і вранішньої зорі — Гора.[46] З-за однієї з них визирнув висічений із скелі-моноліту сфінкс — розмальована червоною фарбою химерна істота з головою людини і тілом лева. Загадковий колос дарував подорожнім задумливо-привітний усміх.