Висновок: форма людини, її вигляд як розумної тварини не випадковий, він найбільше відповідає організмові з великим, здатним мислити мозком. Між ворожими життю силами Космосу існують лише вузькі коридори, які використовує життя, і ці коридори суворо обумовлюють його подобу. Тому будь-яка інша розумна істота повинна мати у будові багато рис, схожих із людськими, надто в черепі. Так, череп безумовно має бути схожий на людський. Отакі, загалом, мої висновки. — Шатров замовк. Нетерпіння, яке він стримував, прорвалося: — Тепер давайте небесного звіра, мерщій!
— Зараз! — Давидов зупинився біля шафи. — Мушу сказати, Олексо Петровичу, що ви маєте велику рацію. Це прекрасно! В такі хвилини відчуваєш, яка могутня наука, яке чудове людське мислення…
— Гаразд, зараз побачимо. Давайте його…
Давидов вийняв із шафи широкий лоток. Перед Шатровим лежав дивний темно-фіолетовий череп, помережаний орнаментом з ямок та рівчачків. Могутнє кістяне склепіння — вмістилище мозку — було зовсім схоже на людське, так само як і величезні орбіти, спрямовані вперед і поділені вузьким кістковим містком перенісся. Цілком людськими були і кругла крута потилиця і коротка, майже прямовисна лицева частина, що сховалася під велике, насунуте на неї чоло. Але там, де в людини виступають носові кістки, була трикутна ямка. Від її основи гостро висувалася вперед верхня щелепа, схожа на дзьоб, трохи зігнута скраю внизу. Нижня щелепа відповідна до верхньої і теж не мала й натяку на зуби, її суглобові кінці впиралися майже горизонтально в ямки по краях широких відростків, що спускалися вниз перед великими круглими отворами по боках черепа, під скронями.
— Він міцний? — тихо спитав Шатров і, коли Давидов ствердно кивнув головою, взяв череп у руки… — Замість зубів, певно, гострий роговий край щелепи, як у черепахи? — спитав Шатров і, не чекаючи відповіді, мовив далі: — Будова щелеп, носа, слухового апарата досить примітивна… Ці ямки на кістках, уся скульптура доводять, що шкіра дуже щільно прилягала до кістки, без підшкірного м’язового шару. Така шкіра навряд чи могла мати волосся. А окремі кістки… в них, звичайно, слід розібратися, та гляньте: щелепа з двох кісток, що теж примітивніше, ніж у людини.
— Отже, їхній еволюційний шлях до розумної істоти був коротший, — додав Давидов.
— Саме так. Там, на їхній планеті, могло бути трохи інше природне оточення, інший хід геологічних процесів, інші умови природного добору… Цікаво, чи ви дослідили склад цієї кістки?
— Точно — ні. Але все ж таки знаю, що вона в основному не з фосфорнокислого кальцію, як у нас, а…
— З кремнію? — швидко перебив Шатров.
— Маєте рацію. І це зрозуміло: кремній за хімічними властивостями великою мірою подібний до вуглецю і цілком може бути використаний у біологічних процесах.
— Але кістяк? Кістки? Невже нічого не знайшли?
— Абсолютно нічого, крім… — Давидов витягнув із шафи другий лоток, — оцього…
Перед Шатровим опинились два невеликі металеві уламки і круглий диск близько дванадцяти сантиметрів у діаметрі. Маленькі уламки мали грані однакових розмірів; загалом, кожний уламок скидався на зрізану семигранну призму.
Метал своєю вагою нагадував свинець, але відрізнявся великою твердістю й жовто-білим кольором.
— Відгадайте, що воно таке, — запропонував Давидов, підкидаючи на долоні важкий шматочок.
— Звідки я знаю? Сплав який-небудь… — пробурмотів Шдтров. — Проте, коли ви питаєте, певно, щось не зовсім звичайне.
— Так, це гафній, рідкісний метал, схожий за фізичними властивостями на мідь, але важчий і далеко тугоплавкіший. І в нього є ще одна дуже цікава властивість: велика здатність вилучати електрони за високих температур. Це дещо означає, надто коли ви ще глянете на це дивне дзеркало.
Шатров узяв металевий диск, теж дуже важкий. Дисковий край був закруглений і мав одинадцять глибоких зарубок, розміщених по колу диска на однаковій відстані. З одного боку дискова поверхня була дещо увігнута, відполірована і дуже тверда. Це був прозорий, наче скло, шар, під яким видно було чистий сріблясто-білий метал, з одного кінця роз’їдений рудою іржею. Прозорий шар було охоплено кільцем твердого синьо-сірого металу, з якого, власне, був і весь диск. На зворотному боці диска, в центрі, виднілося кружальце з такої ж прозорої речовини, вкритої матовою сугою, з опуклою, а не увігнутою, як на тому боці, поверхнею. Діаметр цього кружальця не перебільшував шести сантиметрів. Навколо нього був той самий синювато-сірий метал, по якому кільцем ішли вирізані чи вибиті зірочки з різною кількістю променів, — од трьох до одинадцяти. Ці зірочки не мали очевидного порядку, але були розмежовані двома спіральними лініями, вписаними одна в одну.
— Метал, з якого зроблено диск, — тантал, твердий, надзвичайно стійкий, — вів далі Давидов. — Прозору плівку зроблено з невідомої хімічної сполуки. Простий якісний аналіз не дав результатів, а складніше дослідження я ще не встиг зробити. Але метал під плівкою — це індій, чудовий метал.
— Чому саме? — одразу спитав Шатров.
— Цей метал і в наших приладах — кращий показник наявності нейтронного випромінювання. А що то індій, я знаю точно, бо наважився висвердлити ось тут для аналізу…
— А зірочки — це ж письмена, чи що воно таке? — схвильовано спитав Шатров.
— Можливо — письмена, можливо — цифри, а може й схема приладу. Але боюсь, що цього ми ніколи не розгадаємо.
— І то все?
— Все. Хіба вам мало, ненаситний ви чоловіче! І без того у ваших руках таке, що все людство схвилюється.
— Та чи все ви там перекопали? — не вгамовувався Шатров. — Чому з черепом немає кістяка? Неймовірно, щоб його не було… кістяка…
— Кістяк, звичайно, був — адже у безкіст-кової істоти не могло бути й черепа. Перекопано геть усе, навіть пісок просіяно. Та навряд чи там збереглося щось іще…
— Чому ви такі впевнені, Ілле Андрійовичу? Що надає вам права…
— Звичайне міркування. Ми натрапили на рештки катастрофи, яка сталася сімдесят мільйонів років тому. Якби не було катастрофи, ми ніколи не знайшли б черепа і взагалі якихось решток, крім цих убитих динозаврів. На них, безперечно, ми ще будемо натрапляти. Я певен, що «вони», — Давидов показав на череп, який незрушно спрямовував на друзів свої орбіти, — були у нас дуже недовго… кілька років, не більше… і знову полетіли до себе. Як я дійшов такого висновку, про це далі. Гляньте сюди, — Давидов розгорнув великий аркуш міліметрівки, — ось план розкопок. «Він», — професор вказав на череп, — був приблизно тут, на узбережжі річкового потоку, з якимсь своїм приладом і зброєю, що, певно, діяла на атомній енергії. «Вони» знали її й, очевидно, користувалися нею — у цьому немає сумніву, це доводить взагалі «їхня» присутність тут. З допомогою зброї «він» убив моноклона з великої відстані. Очевидно, динозаври «їм» добряче докучали. Далі «він» зайнявся якимсь ділом, а велетенський хижий ящер напав на нього. Чи «він» загаявся, скористатися зброєю, чи вона зіпсувалася, ми не знаємо. Зрозуміло тільки одне: хиже чудовисько вбито за кілька кроків од цього небесного прихідця і, мертве, впало просто на «нього». «Його» зброя або зламалася або вибухнула. Коли прилад зламався, то схований у ньому заряд енергії звільнився, і, певно, утворилося невелике поле смертоносного випромінювання. В тому полі загинуло кілька динозаврів, що випадково потрапили в нього, — ота купа кістяків. На другий бік, сюди, з півдня, випромінювання не поширювалося або було слабкіше. Звідси підкралися дрібні хижаки, що порозтягали кістки небесного прихідця. Череп лишився, — чи то був завеликий для них, чи то його придавила важка динозаврова голова. До речі, й частина стерв’ятників загинула — ось тут три маленькі кістяки. Усе це сталося на дюнному прибережному піску, і вітер дуже скоро сховав усі сліди давньої трагедії.
— А прилади, зброя? — скептично опустив кутики рота Шатров.
— Зверніть увагу — залишились шматки й частини, зроблені з надзвичайно стійких металів. Решта зникла безслідно, окислилася, розпалася, розчинилася за десятки мільйонів років. Адже метали — не кістки, вони не здатні закам’яніти, пройнятися мінеральними речовинами, цементувати навколо себе породу. Крім того, прилад могло розірвати й розкидати, коли вибухнула чи зламалася зброя, а це ще більше сприяло зникненню металевих частин.
— Схема ваша, певно, правильна, — погодився Шатров. — Тепер вам якнайшвидше треба вивчити череп, проаналізувати еволюційний шлях, відбитий у структурі кісткових елементів, і опублікувати. Адже така стаття як грім ударить!.. — Опуклі світлі очі Шатрова не могли одірватися від темного черепа небесного прихідця.
Давидов обійняв друга за плечі і легенько труснув:
— Я не опублікую опису цього черепа. Шатров здивовано смикнувся, та Давидов міцно притиснув його до себе і, перш ніж той устиг щось сказати, закінчив:
— Вивчите й опишете його ви! Вам за правом належить ця честь… Не заперечувати!.. Чи ви забули мою упертість?
— Але, але… — Шатров не знаходив слів.
— От вам і «але». Геологічний звіт про розкопки та висновки про катастрофу, де згадано імена всіх моїх співробітників, а надто тієї, яка виявила череп, — він готовий, ось він. Опублікуйте його за моїм прізвищем разом із вашим описом черепа. Так буде справедливо. Правильно, Олексо Петровичу? — Давидов перейшов на м’який, сердечний тон. — У мене є інша велика справа. Пам’ятаєте, ви вдало сказали, що одне неймовірне чіпляється до іншого і стає реальністю. Реальність перед вами — череп небесної бестії. Та ця реальність, у свою чергу, викликає інше неймовірне, чіпляється до нього, і ланцюг тягнеться далі. І я хочу протягти ланцюг далі!
— Припустімо, що так, хоч я й не розумію вас. Але тут відчувається, і дуже помітно, самопожертва. Я не можу прийняти…
— Не треба, Олексо Петровичу! Повірте, давній друже, я кажу зовсім щиро. Хіба ми не ділилися протягом усієї нашої спільної праці цікавими матеріалами? Згодом ви зрозумієте, що й тут стався такий самий поділ. Я не хочу забирати собі всього. Ми однаково дивимось на науку, і для нас обох найважливіше її рух уперед…
Розчулений Шатров схилив голову. Він не вмів висловлювати свої почуття, а надто глибокі переживання. І зараз мовчки стояв перед другом, який весело дивився на нього. Шатрова притягував череп мешканця «зоряного корабля», і він мимохіть торкнувся його рукою. Корабель зник у неймовірній глибині простору, став недосяжний ніяким силам і машинам. І все ж таки лишився його очевидний, незаперечний слід — доказ, що життя проходить неминучу еволюцію, неодмінно вдосконалюється, хоч і надзвичайно довго й важко. У цьому поступі — закон життя, неодмінна умова його існування. І коли воно не припиняється через якісь випадковості космосу, то в неминучому наслідку — народження думки, становлення людини і далі — суспільство, техніка, боротьба з грізним, могутнім Всесвітом. І ця боротьба може тривати довго, запорукою тому — прихідець з іншого світу. Якби «вони» з’явилися на Землі не тоді, а тепер, як багато нового дізналися б ми!..
Шатров обернувся до друга спокійно й відверто:
— Я приймаю вашу… пропозицію. Хай буде так. Мені, звичайно, доведеться поїхати до Ленінграда, владнати справи й спішно повернутися. Працювати треба тут. Возити таку коштовність неприпустимо… Тільки чому ви, Ілле Андрійовичу, звете його небесною бестією? Якось негарно звучить — зневажливо.
— Я просто не прибрав іще назви. Адже не можна називати його людиною, якщо дотримуватися наукової термінології. Це людина за мисленням, технікою, суспільністю, але вона створена на іншій анатомічній основі. її організм, очевидно, не споріднений з нашим. Це інший звір. От я й назвав його небесним звіром — «бестія целестіс» латиною. Можна взяти грецький корінь для родової назви — хай буде «теріон целестіс». Мабуть, так звучить краще. А справжня назва — це вже ваш клопіт.
— Але все ж таки, Ілле Андрійовичу, — помовчавши, сказав Шатров, — що ж залишається вам?
— Любий друже, я ж сказав, що протягну ланцюг далі. Давно вже я думаю про роль атомних реакцій у геологічних процесах. А тепер наше надзвичайне відкриття вивело мене з орбіти звичайного, підняло на високий рівень думки, надало сміливості у висновках, розширило межі уявлення. І я спробую довести можливість використання могутніх джерел атомної енергії в глибинах земної кори. Розробити глибинну геологію, щоб наблизити її до практичного використання… А ви, ваша справа — еволюція життя й становлення думки вже не тільки в межах нашої Землі, айв цілому Всесвіті. Показати цей процес, намалювати людям картину великих можливостей, що стоять перед ними. Розбити малодушних скептиків та убогих бузувірів, яких ще немало в науці, цією яскравою перемогою думки!
Давидов замовк. Шатров дивився на друга, наче вперше побачив його.
— Та чого ж ми стоїмо? — нарешті вимовив Давидов. — Сядьмо, заспокоймося. Я стомився.
Обидва вчені тихо сіли, закурили і, наче за командою, задумливо втупилися в череп, у порожні орбіти дивної істоти. В кабінеті запала тиша.
Давидов дивився на опукле, подзьобане дрібними ямками чоло, уявляючи собі, що колись, неймовірно давно, за цією кістяною стінкою працював великий людський мозок. Які уявлення про світ, які почуття й знання сповнювали цю дивну голову? Що зберігала пам’ять мешканця іншого світу, які образи з його рідної планети носив він по нашій Землі? Чи відчував він тугу за рідним світом, жадобу великих істин, любов до прекрасного? Які були людські стосунки там, у них, який суспільний лад? Чи досягли вони вищих його щаблів, коли вся планета є однією трудовою сім’єю, без гноблення й визиску, без дикого безглуздя війни, що марнує сили людства та енергетичні запаси планети? До якої статі належав цей гість із «зоряного корабля», що назавжди залишився на чужій для нього Землі?