Шатров обережно ворухнувся. Його нервова натура протестувала проти тривалої бездіяльності. Він скоса глянув на задуманого Давидова, тихо взяв зі столу важкий диск і заходився розглядати дивний предмет з пильною спостережливістю бувалого дослідника. Просунувши диск у яскраве коло світла спеціальної мікроскопічної лампи, професор повертав уламок невідомого приладу навсебіч, намагаючись відшукати не виявлені ще деталі конструкції. Зненацька Шатров побачив: усередині кружальця на зворотному боці диска щось проглядало під матовою плівкою. Затамувавши віддих, учений намагався роздивитися це, підставляючи диск до світла під різними кутами. І раптом крізь мутну плівку, нанесену часом на прозору речовину кружальця, Шатрову привиділися очі, які дивилися йому пр’осто в лице. Приглушено скрикнувши, професор упустив важкий диск, і той з гуркотом упав на стіл.
Давидов підскочив, наче його підкинуло пружиною. Та Шатров не звернув уваги на розгніваного друга. Він уже зрозумів, і здогад урвав йому віддих.
— Ілле Андрійовичу, — закричав Шатров, — чи є у вас щось для полірування — дрібний карборунд або, краще, крокус? І замша?
— Звісно, є і те і друге. Але що з вами сталося, хай йому грець?
— Дайте мені швидше, Ілле Андрійовичу! Не шкодуватимете! Де воно у вас?
Давидову передалося хвилювання Шатрова. Він устав, широко ступив і зачепився за загорнутий край килима.
Професор сердито пхнув килим ногою і зник за дверима. Шатров чіпко тримав диск і обережно мацав нігтем опуклу поверхню маленького кружальця…
— Ось. — Давидов поставив на стіл банки з порошками, чашки з водою та спиртом, поклав шматок шкіри.
Шатров квапливо й уміло приготував кашку з полірувального порошка, намазав на шкіру і почав терти поверхню кружальця, рівномірно ведучи шкірою по колу. Давидов зацікавлено стежив за роботою друга.
— Ця прозора, невідома нам сполука надзвичайно стійка, — пояснював Шатров, не припиняючи роботи. — Але вона, безперечно, повинна бути прозора, як скло, і, отже, мати поліровану поверхню. А тут, бачите, поверхня стала матова — її роз’їв пісок за мільйони років, що вона пролежала в породі. Навіть ця стійка речовина не витримала… Але якщо відполірувати її, то вона знову стане прозора.
— Прозора? І що ж тоді? — засумнівався Давидов. — Он з того боку диск ще й досі прозорий. Ну, видно шар індію, і все…
— А тут є зображення! — збуджено вигукнув Шатров. — Я бачив, бачив очі! І я певний — тут сховано портрет зоряного прихід-ця, може, саме того, що його череп перед нами. Навіщо він тут — може, розпізнавальний знак на апараті чи такий у них звичай, — про це ми не дізнаємось. Та це й не так важливо, порівняно з тим, що нам взагалі пощастило знайти зображення… Гляньте на форму поверхні— то ж оптична лінза… Еге, полірується добре! — вів далі професор, пробуючи пальцем поверхню.
Перехилившись через плече Шатрова, Давидов нетерпляче дивився на диск — на ньому під смугами мокрої червоної кашки проступав щораз чистіший скляний лиск.
Нарешті Шатров задоволено зітхнув, витер полірувальну масу, змочив кружальце спиртом і кілька хвилин тер його сухою замшею.
— Готове! Ок! — Він підніс до світла диск, надавши йому такого положення, щоб світло відбивалося просто на них.
Обидва професори мимохіть здригнулися. З глибини абсолютно прозорого шару, збільшене невідомими оптичними хитрощами до своїх природних розмірів, на них глянуло дивне, але безперечно людське обличчя. Хтозна, як це було зроблено, але відображення було рельєфне, а головне — надзвичайно, неймовірно живе. Здавалося, жива істота дивиться, відокремлена тільки прозорою стінкою оптичної лінзи. А найбільше вражали величезні опуклі очі, що дивилися просто на вчених. Вони були, ніби озера одвічної таємниці Всесвіту, пройняті розумом і напруженою волею, двома могутніми променями, що прагнули вперед, крізь скляну перепону, в нескінченну далечінь простору. В цих очах було світло безмірної мужності розуму, який усвідомлює нещадні закони Всесвіту і який б’ється в муках і радощах пізнання.
І погляди вчених Землі, схрестившись із цим незвичайним зором, що променів з безодні часу, не потупилися збентежено. Шатрова й Давидова пройняло радісне, переможне почуття. Думка, хай навіть розкидана на неприступно далеких один від одного світах, не загинула безслідно в часі й просторі. Ні, саме існування життя було запорукою кінцевої перемоги думки над Всесвітом, запорукою того, що в різних кутках світового простору йде великий процес еволюції, становлення вищої форми матерії і творча праця пізнання…
Коли вчені подолали перше враження від очей зоряного прихідця, вони почали роздивлятися його обличчя. Кругла голова з великими очима, обтягнута грубою й рівною шкірою, позбавленою волосся, не здавалася потворною чи гидкою. Могутнє, широке й опукле чоло мало в собі стільки інтелектуального, людського, так само як і дивовижні очі, що пом’якшували незвичні обриси нижьої частини обличчя. Відсутність вух і носа, схожий на дзьоб рот без губів були неприємні, але не могли знищити відчуття, що невідома істота була близька людині, зрозуміла й не чужа. Велике братерство за духом і думкою з людьми Землі самохіть виявлялося в обличчі гостя нашої планети. Шатров і Давидов побачили в цьому запоруку тому, що мешканці різних «зоряних кораблів» зрозуміють один одного, коли буде подолано простір, що роз’єднує світи, коли нарешті відбудеться зустріч думки, розкиданої на далеких планетних острівцях у Всесвіті. Вченим хотілося вірити, що це станеться скоро, та розум говорив про тисячоліття пізнання, які потрібні ще для великого розширення світу.
І насамперед треба об’єднати народи своєї планети в одну братерську сім’ю, знищити нерівність, гноблення й расові забобони, а далі вже впевнено йти до об’єднання різних світів. Інакше людство буде неспроможне здійснити найвеличніший подвиг — підкорити грізні міжзоряні простори, не зможе подолати смертоносні сили космосу, що загрожуватимуть живій матерії, яка насмілиться покинути свою планету, захищену атмосферою.
В ім’я цього першого щабля треба працювати, віддаючи всі сили душі й тіла здійсненню цієї неодмінної умови для великого майбутнього людей Землі!
Галактика—велетенська зоряна система (її ще звуть Чумацький Шлях), де звичайною рядовою зіркою є наше Сонце. Сонце описує навколо динамічного центра Галактики велетенську орбіту з періодом обертання приблизно в 220 мільйонів років.
Світловий рік—одиниця відстані в астрономії, дорівнює кількості кілометрів, що їх пробігає світловий промінь за рік (9,46Х1012 км, тобто майже 1013 км). Тепер одиницею відстані в астрономії вважається парсек, що дорівнює 3,26 світлового року.
Вергілій—уславлений римський поет, автор «Енеїди». Італійський поет Дайте у своєму творі «Божественна комедія» зробив Вергілія своїм провідником у потойбічному світі.
Космічне проміння—надзвичайно жорстке випромінювання, що падає на Землю із світового простору, але його затримують горішні шари атмосфери. Процеси, за яких виникає таке потужне випромінювання, поки що невідомі.
Росіяни, що ви збираєтесь робити?
Іти назустріч!
Правильно! На повній швидкості!
Динозаври—велика група вимерлих ящерів, яка тривалий час панувала на землі від 150 до 60 мільйонів років тому.
Ergo(лат.) —отже.
Крейдяний період—останній період мезозойської ери, що тривав близько 60 мільйонів років і закінчився за 60 мільйонів років до нашого часу.
Прерогатива—право, перевага.
Третинний періодбезпосередньо йшов за крейдяним періодом геологічної історії Землі, тривав близько 59 мільйонів років і закінчився за мільйон років до нашого часу.
Дія повісті відбувається 1946 року.
Альпійське гороутворення—останній період гороутворення в історії Землі, коли виникли сучасні височенні гірські країни.
Ланцюгова нейтронна реакція—лавиноподібне зростання процесу ділення атомних ядер.
Еоловий—нанесений свого часу вітром.
Моноклон—однорогий представник рогатих травоїдних динозаврів.
Карнозавр—хижий динозавр.
Цератопс—збірна назва рогатих травоїдних динозаврів.
Карапакс—верхній щит черепашачого панцира.