Уся стійкість і сила життя — в його надзвичайно складній організації, яку ми ледве почали розуміти, організації, створеної мільйонами років історичного розвитку, боротьби внутрішніх протиріч, нескінченної зміни застарілих форм новими, досконалішими. В цьому сила життя, його перевага над неживою матерією. Грізна ворожість космічних сил не може перешкодити життю, яке, в свою чергу, народжує думку, що аналізує закони природи і з їхньою ж допомогою перемагає її сили.
У нас на Землі і там, у глибинах простору, квітує життя — могутнє джерело думки й волі, яке згодом перетвориться на потік, що широко розіллється у Всесвіті. Потік, котрий з’єднає окремі струмочки в могутній океан думки.
І Шатров зрозумів, що пережите ним уночі знову збудило заснулу силу його творчого мислення. Цьому запорукою відкриття, сховане в коробці Тао Лі…
Він діятиме далі, не боячись нового, хоч би яке неймовірне воно було.
Старший помічник капітана пароплава «Вітім» недбало сперся на поруччя, що виблискувало на сонці. Великий корабель наче заснув на зеленій воді, яка розмірено коливалася, поцяткована мерехтливими відблисками світла. Поруч густо димів довгий, з високим носом англійський пароплав, ліниво похитуючи двома білими хрестами масивних щогл.
Південний край бухти, майже прямий і чорний від глибокої тіні, зводився стіною червоно-фіолетових гір, посмугованих ліловими тінями.
Офіцер почув унизу важкі кроки і побачив на трапі містка масивну голову та широкі плечі професора Давидова.
— Чого так рано, Ілле Андрійовичу? — привітав він ученого.
Давидов примружився, мовчки оглянув сонячну далину, а потім подивився на усміхненого старшого помічника:
— Хочу попрощатися з Гаваями. Гарне місце, приємне місце… Чи скоро рушаємо?
— Хазяїна немає — оформляє справи на березі. А так усе готове. Повернеться капітан — одразу ж рушимо. Просто додому!
Професор кивнув і дістав із кишені цигарки. Він утішався відпочинком, днями вимушеного неробства, які рідко бувають у житті справжнього вченого. Давидов повертався із Сан-Франціско, куди їздив як делегат на з’їзд геологів і палеонтологів — дослідників минулого Землі.
Ученому хотілось вертатися додому на своєму, радянському пароплаві, і «Вітім» трапився дуже вчасно. Ще приємніші були відвідини Гаванських островів. Під час зупинки Давидову пощастило познайомитися з природою цієї країни, оточеної неосяжними водними просторами Тихого океану. І тепер, оглядаючись довкола, він відчув ще більше задоволення з того, що незабаром повернеться на батьківщину. Багато цікавих думок набралося за дні неквапного, спокійного роздуму. Нові міркування юрмилися в голові вченого, владно вимагаючи виходу — перевірки, зіставлень, дальшого розвитку. Та цього не зробиш тут, у каюті пароплава: немає напохваті потрібних нотаток, книжок, колекцій…
Давидов погладив пальцями скроню, що означало в професора скруту або досаду…
Трохи праворуч од рогу бетонного пірса якось несподівано починалася широка пальмова алея; густі перисті крони дерев вилискували світлою бронзою, прикриваючи гарні білі будинки із барвистими квітниками. Далі, на береговому виступі, просто до води підступали невеличкі зелені дерева. Там ледве похитувався блакитний із чорними смугами човен. Кілька юнаків і дівчат у човні, голосно сміючись, підставляли вранішньому сонцю свої засмаглі стрункі тіла перед купанням.
У прозорому повітрі далекозорі професорові очі розрізняли всі деталі близького берега. Давидов звернув увагу на круглу клумбу, в центрі якої височіла дивна рослина: внизу густою щіткою стирчало схоже на ножі срібне листя; над листям зводилось майже на людський зріст червоне суцвіття, схоже на веретено.
— Чи не знаєте ви, що то за рослина? — спитав зацікавлений професор у старшого помічника.
— Не знаю, — байдуже відповів молодий моряк. — Бачив її, чув, що це якась дивина в них… А скажіть, Ілле Андрійовичу, чи правда, що ви морякували замолоду?
Невдоволений тим, що тема розмови змінилася, професор насупився.
— Морякував. Та що з того? — буркнув він. — Ви краще…
Десь за будівлями ліворуч завив гудок і лунко розкотився по тихій воді.
Старший помічник одразу насторожився. Давидов здивовано озирнувся.
Той же спокій тихого ранку маяв над маленьким містом і бухтою, широко розкритою у блакитну далечінь океану. Професор зупинив свій погляд на човні з купальниками.
Смуглява дівчина, певно гаваянка, виструнчилася на кормі, привітно помахала російським морякам високо піднятою рукою і стрибнула. Червоні квіти її купального костюма розбили смарагдову склисту воду і зникли. Легка моторка швидко промчала в гавань. За хвилину на пристань виїхав автомобіль, з нього вистрибнув капітан «Вітіма» і бігцем подався до свого корабля. Низка прапорів злинула вгору і затріпотіла на сигнальній щоглі.
Захеканий капітан збіг на місток, стираючи просто рукавом білосніжного кітеля піт, що заливав йому обличчя.
— Що сталося? — почав був старший помічник. — Я не розберу цього сиг…
— Аврал! — гаркнув капітан. — Аврал! — і схопився за ручку машинного телеграфу. — Машина готова?
Капітан схилився до перемовної труби і після короткої розмови з механіком віддав кілька уривчастих наказів:
— Всі нагору! Задраїти люки! Звільнити палубу! Віддати швартові!
— Russians, what shall you do?[5]— раптом стурбовано проревів рупор із сусіднього корабля.
— Go ahead![6]— негайно відповів капітан «Вітіма».
— Well! At full speed,[7]— впевненіше відгукнувся англієць.
Глухо задзюркотіла вода під кормою, корпус «Вітіма» здригнувся, пристань повільно попливла праворуч. Тривожна біганина на палубі бентежила Давидова. Він кілька разів запитливо позирав на капітана, але той, зайнятий маневруванням корабля, здавалося, не помічав нічого довкола.
А море плюскотіло так само спокійно й розмірено, і жодної хмари не було на пекучому й чистому небі.
«Вітім» розвернувся і, набираючи ходу, рушив назустріч океанському просторові.
Капітан перевів дух, вийняв із кишені хусточку. Окинувши пильним оком палубу, він зрозумів, що всі стривожено чекають його пояснень.
— Іде велетенська припливна хвиля з норд-осту. Я вважаю, єдиний порятунок для судна — зустріти її в морі, на повному ходу машин… Щонайдалі від берега!
Наче вимірюючи відстань, він повернувся в бік пристані, яка поволі віддалялась.
Давидов глянув уперед і побачив кілька рядів великих хвиль, що шалено мчали до берега. А за ними, як головні сили за передовими загонами, стираючи блакитне сяйво далекого моря, важко мчав плаский сірий горб велетенського валу.
— Команді спуститись униз! — наказав капітан, різко смикнувши телеграфну ручку.
Передні хвилі, наближаючись до землі, росли і загострювалися. «Вітіма» раптом смикнуло, він злетів догори і пірнув просто під гребінь другої хвилі. М’який важкий сплеск віддався в поруччі, за яке міцно тримався Давидов. Палуба сховалася під воду, хмара іскристих водяних бризок туманом знялася перед містком. За секунду «Вітім» виринув, ніс його знову злетів угору. Потужні машини двигтіли глибоко внизу і відчайдушно чинили опір силі хвиль, що затримували корабель, гнали його до берега, намагаючись розбити «Вітім» об тверді груди землі.
Жодної пінявої плями не біліло на схилі велетенського валу, що зводився із лиховісним хрипом і ставав дедалі стрімкіший. Тьмяний блиск водяної стіни, що навально наближалася, масивної й непроникної, нагадав Давидову урвища базальтових скель у горах Примор’я. Важка, наче лава, хвиля здіймалася щораз вище, заступаючи небо й сонце; її загострена верхівка спливла над передньою щоглою «Вітіма». Зловісний присмерк густішав біля підніжжя водяної гори, в чорній глибокій ямі, куди сповзало судно, ніби покірно згиналося під смертельний удар.
Люди на містку мимохіть схилили голови перед лицем стихії, що от-от кинеться на них. Корабель гарячково смикнувся, раптово затриманий у своєму прагненні вперед, до океану. Шість тисяч кінських сил, що обертали гвинти під кормою, були переможені незмірно більшою потужністю.
Перший поштовх притиснув людей до поруччя, й одразу вода з ревінням кинулась на місток звідкись згори, оглушуючи й засліплюючи людей.
Чіпляючись за поруччя, мало не задихнувшись, професор відчув усім тілом, як заскреготів корпус корабля, як «Вітім» нахилився на лівий борт, вирівнявся, перевалився на правий і знову почав вирівнюватися, водночас піднімаючись із безодні, що поглинала його. Поволі-поволі піднімався корабель угору і раптом швидко злетів із сірого збуреного хаосу до яскравого, спокійного неба.
Оглушливе ревіння обірвалося з приголомшливою раптовістю. З гребеня велетенської хвилі широко розкинулося море, і корабель плавно полинув носом униз по спині валу, що котився до берега.
Нові пасма хвиль ішли назустріч з моря, але проти переможеного чудовиська вони вже не здавалися страшними.
Капітан гучно відпирхався і задоволено чхнув. Мокрий до рубця Давидов протер очі і побачив праворуч англійський пароплав, що швидко пірнав у хвилях. Наче щось пригадавши, професор подався на кінець містка. Звідти добре було видно пристань і місто, які вони щойно залишили. Із жахом дивився вчений, як велетенський вал іще більше виріс біля самого берега, як рухома водяна стіна заступила від моря і зелень садів, і білі будиночки міста, і прямі, чіткі лінії пристаней…
— Друга! Друга! — закричав старший помічник просто над вухом Давидова.