З ревінням піднімався цей закруглений угорі водяний хребет, ніби ричав з люті, що закипала в ньому. І знову зупинене судно почало гарячково борсатися під вагою страхітливої хвилі, відчайдушно борючись за своє існування. Вал зник за кормою, та перед «Вітімом» посталох пасмо його менших супутників. Дві-три хвилини відпочинку — і третя велетенська хвиля здибилася над морем. Цього разу машини, скоряючись телеграфові в капітановій руці, своєчасно спрацювали назад, поштовх був м’якший, і корабель легше знявся на гребінь хвилі.
Ця боротьба з таємничими хвилями в такий напрочуд безвітряний і яскравий сонячний день тривала кілька хвилин. «Вітім», чисто вимитий, з незначними пошкодженнями, ще довго похитувався на спокійних хвилях, аж поки капітан впевнився, що небезпека минула, і повернув корабель назад, до порту.
Лише годину тому Давидов милувався з «Вітіма» гарним містечком. Тепер берег важко було пізнати. Зникли барвисті квітники, рівні алеї. Замість них купи повалених сволоків, шматки понівечених дахів і уламки впереміж із корячкуватим безлистим суччям позначали місце, де були прибережні будинки. Густий гайок скраю бухти, там, де купалась весела молодь, перетворився на болото, з якого де-не-де визирали розщеплені корчі. Кілька великих кам’яних будинків, що стояли вздовж пристані, похмуро дивилися чорними провалинами вікон. А довкола них купами руїн зводилися потрощені дерев’яні будиночки й крамнички.
Великий моторний катер, що його викинуло на берег, вінчав усе це звалисько брухту, наче пам’ятник на честь перемоги грізного моря.
Скрізь у товщах щойно нанесеного піску, звиваючись і виблискуючи на сонці, текли ручаї солоної води. Жалюгідні постаті людей копирсалися серед руїн, шукаючи загиблих або рятуючи рештки свого майна.
Приголомшені радянські моряки мовчки з’юрмилися на палубі й понуро дивилися на берег, неспроможні радіти з власного порятунку. Тільки-но «Вітім» знову пришвартувався до бетонної пристані, що все ж таки уціліла, капітан звернувся до команди із закликом допомогти тубільцям. На кораблі, крім вахти, не лишилося жодної людини.
Давидов повернувся на корабель разом з командою тільки вночі, похмуро вмився, перев’язав поранену руку й довго ходив на палубі, пихкаючи цигаркою.
Ще не встиг знівечений страшними хвилями острів сховатися за обрій, як до Давидова підійшов другий механік, голова судкому, й упрохав його «розповісти хлопцям, що воно сталося». Бесіду вирішили провести просто на палубі. Ніколи ще професор не виступав за таких своєрідних обставин. Слухачі зібралися біля першого трапу — одні стояли, інші сиділи чи лежали, а Давидов спирався на зачохлену лебідку, що стала йому за кафедру. Напрочуд спокійний океан не гальмував ходу корабля, який мчав до батьківщини.
Професор розповів морякам про Тихий океан — величезну заглибину на поверхні Землі, заповнену найбільшою водною масою планети. Навколо цієї заглибини, недалеко від материків, кільцем проходять пасма велетенських складок земної кори, що поволі здіймаються з дна найглибших западин. Усі низки островів — Алеутських, Японських, Зондських — саме і являють собою складки, що утворюються за нашого часу.
Складки спучуються безнастанно. Кожна складка, верхівкою якої саме і є той чи інший згадуваний острів, піднімається дедалі вище, іноді із швидкістю до двох метрів на рік, і водночас дедалі більше нахиляється до океану.
— Уявіть собі, — вів далі професор, — що води океану на мить відринули кудись… Тоді ви побачите на місці островів пасма високих гір, нахилених до центра океану і грізно навислих над западинами, наче застиглі хвилі. Протилежний, звернений до материка схил не такий стрімкий, однак теж утворює досить глибоку западину, заповнену морем. Таке, наприклад, Японське море. Уздовж звернених до материка схилів тягнеться низка вулканів. Тиск усередині складок такий великий, що розтоплює породи їхнього внутрішнього ядра, які й прориваються крізь тріщини розтопленою лавою. З океанського боку западини дедалі глибшають під тиском підніжжя складок, і вздовж них розташовуються центри великих землетрусів.
Через один такий землетрус і сталося вчорашнє лихо. Десь на півночі, мабуть, в Алеутській безодні, біля підніжжя алеутських складок, під їхнім тиском осіла якась ділянка океанського дна, і це спричинилося до сильного землетрусу під водою. Поштовх, один або кілька, утворив велетенську хвилю, що покотилася океаном на південь за тисячі миль од місця, де вона виникла, і за кілька годин досягла Гавайських островів. У відкритому океані цю хвилю наш «Вітім» проминув би непомітно — її поперечник такий великий (близько ста п’ятдесяти кілометрів), що судно піднялося б на всю її висоту і цього б ніхто навіть не відчув. Інша річ — біля суходолу. Коли така хвиля, що мчить океаном, натрапляє на якусь перепону, вона підіймається, росте й падає на берег із неймовірною силою. Та що казати — всі ви бачили. Вигляд і характер хвилі визначаються підводною обмілиною берега.
Ці хвилі не так-то й рідко виникають на Тихому океані, бо тут відбуваються процеси формування теперішніх складок у земній корі… За останні сто двадцять років Гавайські острови зазнали нападу хвиль двадцять шість разів. Хвилі йшли з різних боків — і від Алеутських островів, як наша, і від Японських, і від Камчатки, від Філіппін, від Соломонових, від Південної Америки і один раз навіть з боку Мексіки. Остання за часом хвиля була в листопаді 1938 року. Середня швидкість хвиль становить приблизно від трьохсот до п’ятисот вузлів.
Зацікавлені моряки закидали Давидова запитаннями, і бесіда затяглася б на кілька годин, та зміна вахт припинила збори. Професор іще довго походжав під напнутим тентом, супився й кривив губи, напружено про щось думаючи.
Раптове зруйнування чудового острова залишило глибокий слід у душі вченого. І майже всі запитання, що ставили йому моряки, якось відпрвідали напрямкові його власних думок. Треба знати не тільки, як утворюються складки в Тихому океані, але й чому саме розвивається цей процес. Які причини там, у глибині Землі, породжують ці повільні могутні рухи, що стискають грубезні товщі порід у складки і випинають їх щораз вище на поверхню Землі? Як неймовірно мало знаємо ми про глибини нашої планети, про стан речовини там, про фізичні чи хімічні процеси, що відбуваються під тиском у мільйони атмосфер, під тисячокілометровими товщами невідомого складу!
Досить незначних молекулярних перегрупувань, мізерного збільшення об’єму цих незмірних мас, щоб на тонкій плівці відомої нам земної кори відбулися величезні зсуви, щоб кору, розламану на шматки, підняло на десятки кілометрів угору. Проте ми знаємо, що таких великих зсувів і струсів не буває, отже, речовина всередині планети перебуває в спокійному, врівноваженому стані.
Тільки час від часу, з проміжками в мільйони років, якимись смугами, поясами гірські породи розм’якають, зминаються у складки, частково розтоплюються й виливаються у вулканічних виверженнях. І згодом усе це, зім’яте й розчавлене, випирає на поверхню величезним валом.
Дія води й атмосфери розчленовує вал на системи річкових долин і гірських хребтів, утворюючи те, що ми звемо гірськими країнами.
Найдивовижніше, що вулканічні осередки і ці зони сплющення порід залягають порівняно неглибоко — на кілька десятків кілометрів од земної поверхні, тоді як центральні частини планети сховані під шаром речовини в три тисячі кілометрів завтовшки, яка перебуває, певно, у стані тривалого спокою…
Давидов підійшов до борту, ніби намагаючись у думці пронизати товщу води океану та його дно, аби розгадати те, що відбувається на глибині шістдесяти кілометрів…
Тверда, застигла речовина нашої планети втілена в форму стійких хімічних елементів— тих дев’яноста двох цеглинок, з яких складається Всесвіт. Ці елементи тут, на Землі, майже всі стійкі й незмінні, за винятком небагатьох радіоактивних елементів, що самі розкладаються; до них належить широко відомий уран, а також торій, радій, полоній. До них, певно, слід віднести 43-й, 61-й, 85-й та 87-й елементи менделєєвської таблиці, які вже цілком розклалися (технецій, прометій, астатин та францій).
Інша річ у зірках, де під дією величезних тисків і температур відбуваються реакції переходу одного елемента в інший: водню, літію, берилію в гелій або вуглецю в кисень і знов у вуглець, — реакції з виділенням колосальних кількостей енергії: тепла, світла та інших не менш потужних випромінювань.
Та хоч би яку гіпотезу про утворення нашої планети ми прийняли, зрозуміло, що була епоха, коли речовина Землі перебувала в дуже нагрітому стані, була згустком розжареної матерії, схожої на зоряну. А що, коли в масі застиглої речовини планети залишилися ще невідомі мам нестійкі елементи, рештки атомних процесів тієї епохи, подібні до штучно виготовлених у наших лабораторіях заура-нових елементів нептунієвої групи?
Очевидно, що ті елементи, як і уран, розсіяні в порівняно поверхневих шарах Землі і тому не діють доти, поки в безконечних переміщеннях і перегрупуваннях речовини утворяться досить значні їхні скупчення дуже великої атомної ваги, як уран або торій.
Тоді можуть, як ми знаємо тепер, розвиватися потужні ланцюгові реакції розпаду, що виділяють силу-силенну енергії.
Отже, невідомі нам сили рухів земної кори є відгомоном надзвичайно давно згаслих атомних перетворень елементів групи нептунію. Але якщо це так, якщо гороутворення на Землі є наслідок глибинних атомних реакцій, то в нас є надія в майбутньому оволодіти їхніми осередками. Шукати їх слід поблизу складчастих гір, що поступово піднімаються, та вулканічних місцевостей, ось як тут, на Тихому океані… Можливо, що під час найбільшого розвитку глибинних ланцюгових реакцій на поверхню прориваються дужі випромінювання, за якими можна відшукати зону атомного розпаду.
Але ж, у такому випадку, в минулі геологічні епохи ці випромінювання могли надзвичайно впливати на живе населення планет у місцях, де відбувалось утворення складок і гір…
Давидов згадав про велетенське кладовисько кісток вимерлих ящерів, яке він досліджував у Середній Азії, марно намагаючись якось пояснити нагромадження решток мільйонів ящерів у одних і тих самих місцях.
Інстинктом вченого він відчував важливість своїх здогадів. Поринувши в думки, він не помітив плину часу і, тільки випадково глянувши на годинника, зрозумів, що проґавив обід, і вилаявся.
Шатров зупинився перед дверима із скляною дощечкою: «Завідуючий відділом проф. І. А. Давидов», переклав у другу руку велику коробку, хитро усміхнувся й постукав. Низький голос невдоволено гаркнув: «Зайдіть!» Шатров увійшов до кабінету, за звичкою швидко, трохи зігнувшись і поблискуючи спідлоба очима.
— Оце так зустріч! — схопився господар, що сидів над рукописом. — Аж ніяк не чекав! Скільки років, любий друже!
Шатров поставив коробку на стіл, друзі міцно обнялися й розцілувалися.
Сухорлявий, середній на зріст Шатров здавався зовсім низеньким поряд із кремезною постаттю Давидова. Багато в чому друзі були протилежні. Величезний на зріст і атлетичної будови Давидов здавався дещо забарнішим і добродушнішим проти нервового, швидкого і похмурого приятеля. Обличчя Давидова з гострим, неправильним носом, з похилим чолом під шапкою густого волосся, нічим не нагадувало обличчя Шатрова. І тільки очі обох друзів, світлі, ясні й проникливі, були схожі в чомусь, що не впадало миттю в око, — мабуть, в однаковому виразі напруженої думки й волі, притаманному обом.
Давидов посадовив Шатрова, обидва закурили й почали жваво ділитися враженнями, які назбиралися за кілька літ і про які не згадували в листах. Нарешті Давидов погладив пальцями за вухом, підвівся і дістав із пальта, що висіло в кутку, чималий пакунок. Розгорнув його і поклав перед Шатровим.
— Слухайте-но, Петровичу, маєте оце з’їсти… Не сперечатись! — раптом цитькнув він на заперечний рух Шатрова, й обидва розсміялися.
— Точнісінько, як у сороковому! — повеселішав Шатров. — Знову забули з’їсти! Попаде?
Давидов зайшовся реготом:
— Попаде, якщо додому принесу. Будь ласка, допоможіть, «як у сороковому».
— Та ми його зараз! — Шатров простягнув руку. — Ок!
— Ну, звичайно, і «ок» цей, як колись! Дуже приємно чути!.. Слухайте, Олексо Петровичу, ходімо в музей, покажу цікаві новини… Є для вас робота. Таких звірів викопали!..
— Ні, Ілле Андрійовичу, у мене дуже важливе діло. Треба добряче нам помізкувати, потрібна ваша голова. Вона працює добре, без промаху.
— Цікаво! — Давидов провів пальцем по останньому рядку рукопису і склав списані аркуші. — До речі, листа вашого отримав тиждень тому і ще не зібрався відповісти. Не схвалюю…
— Не схвалюєте моїх скарг? Життєва мить важка! — трохи зніяковів Шатров. — Я запозичив у вас одну філософську ідею, яка часто мені допомагає. Та, щоб застосовувати її, треба мати певну силу духу. А буває, що ослабнеш…
— Яку там ідею? — здивовано спитав Давидов.
— її можна висловити одним-єдиним магічним словом «ніщо». Мені так часто бракувало вашого «ніщо» у воєнні роки…
Давидов зареготав і, віддихавшись, ледве вимовив:
— Саме «ніщо»! Будемо працювати далі. Воно, звісно, буває важко. Наука наша дуже морочлива — тут і розкопки, і величезні колекції, і складна обробка, а працівників надто мало. Доводиться непродуктивно витрачати час на дрібниці… Проте у вас же була важлива розмова, а я відхилився.
— Розмова буде незвичайна. У мене в руках— неймовірне, таке неймовірне, що я нікому, крім вас, не наважився б сказати про нього.
Настала черга й Давидову виказати нетерпіння. Шатров хитро усміхнувся, як тоді, коли входив до кабінету, і, розгорнувши свій пакунок, вийняв із нього велику кубічну коробку з жовтого картону, оздоблену китайськими ієрогліфами і поштовими штемпелями.