— Аякже! Де молодий китайський палеонтолог, дуже був здібний. Убитий тисяча дев’ятсот сорокового року фашистськими бандитами, коли повертався з експедиції. Загинув за вільний Китай.
— Цілком правильно. Я описав деякі його матеріали, листувався з ним. Він збирався приїхати до нас… Так ми й не зустрілися! — зітхнув Шатров. — Коротше кажучи, із своєї останньої експедиції він прислав мені пакунок з надзвичайно цікавою річчю. Ось цей пакунок, на столі. В ньому була коротенька записка з обіцянкою детального листа, написати якого йому не пощастило. Його вбито в Сичуані, дорогою в Чунцін.
— А де він був в експедиції? — спитав Давидов.
— У провінції Сікан.
— Ого! Далеко забрався!.. Стривайте — це гірський вузол на східному кінці Гімалайської дуги, між нею і Сичуанськими горами… Таж знаменитий Кам, куди прагнув Пржевальський, — це теж там!
Шатров схвально глянув на друга:
— У географії з вами, далебі, не позмагаєшся! Я тільки з картою в руках розібрався. Кам — це північно-західна частина Сікану, і, між іншим, Тао Лі провадив дослідження саме в Камі, на його сході, в районі Ень-Да.
— Зрозуміло, зрозуміло. Показуйте, що у вас таке. Звідти можна чекати чого завгодно!
Шатров вийняв з коробки щось загорнене в кілька шарів тонкого паперу, розгорнув і подав Давидову уламок твердої викопної кістки, на перший погляд, позбавленої будь-якої форми.
Давидов покрутив разів зо два важкий світло-сірий шматок і сказав:
— Уламок потиличної частини черепа великого хижого динозавра.[8]Що ж тут такого дивного?
Шатров мовчав. Давидов іще раз оглянув кістку і раптом щось невиразно вигукнув. Поклавши уламок на стіл, він похапцем узяв із жовтої полірованої скриньки бінокулярну лупу, висунув плече штатива, прикріпив тубус. Широка професорова спина зігнулася над приладом, він припав очима до подвійного окуляра, сунув під лупу свої великі руки із затиснутою в них кісткою динозавра. Деякий час у кабінеті панувало мовчання. Шатров черкнув сірником. Давидов підвів од бінокуляра розширені з подиву очі:
— Неймовірно! Не можу знайти пояснення! Череп пробито наскрізь у самій товщі кістки. Отвір такий вузький, що його не могли пробити ріг чи зуб якоїсь тварини. Коли б це була хвороба — некроз, костоїда, — тоді краї мали б сліди хворобливих змін. Ні, цей отвір пробито! Пробито в живій кістці! Безперечно! Обидві черепні стінки. Наскрізь, наче кулею. Еге ж, якби це не було нісенітницею, я сказав би, що кулею… Проте ні, отвір не круглий — це овальна вузенька щілина, наче вирізана, яку вже згодом, у процесі скам’яніння кістки, заповнила крихка порода. — Давидов відсунув штатив бінокуляра. — А що досі я був не схильний до марення і безперечно тверезий, то можу тільки сказати — дивний випадок! Незбагненний випадок!
Він холодно глянув на Шатрова. Той вийняв із коробки другий пакунок, знову зашарудів папером.
— Я не можу сперечатися з вами, — поволі сказав Шатров, — це справді випадок, і коли гарненько подумати, то можна знайти йому навіть не одне пояснення. Та другий такий же випадок примусить вас полишити сумнів. Ось він, другий випадок! Ок!
На стіл перед Давидовим лягла друга кістка — плеската, з поламаними краями.
Давидов, певно, дуже глибоко затягся цигаркою, почервонів і закашлявся.
— Уламок лівої лопатки хижого динозавра, — говорив Шатров, схиляючись над приятелевим плечем, — але не тієї тварини, якій належав череп. Це старіший і більший індивід…
Давидов кивнув головою, не відриваючи погляду від маленького овального отвору в кістяній платівці — уламку лопатки могутнього ящера.
— Те ж саме, те ж саме! — схвильовано шепотів він, мацаючи пальцем краї загадкового отвору.
— Тепер записка Тао Лі, — методично вів далі Шатров, приховуючи переможну радість.
Він уже пережив це приголомшливе відкриття, і йому було легше зберігати спокій.
Замість плавної нашої мови в кабінеті залунали уривчасті англійські слова. Шатров повільно прочитав коротеньке повідомлення загиблого вченого:
— «…За сорок миль на південь од Ень-Да, в системі лівих притоків Меконгу, я натрапив на чималу улоговину, в якій пролягає тепер долина річки Чжу-Чже-Чу. Це міжгірна западина, вкрита шаром третинної лави.
Там, де ущелина річки прорізує наскрізь лавовий шар, видно, що завтовшки він тільки тридцять футів. Під ним лежать крихкі пісковики, а в них — безліч динозаврових кісток, серед яких я знайшов дивно пошкоджені зразки. Два з них надсилаю вам, я надто приголомшений своєю знахідкою, і мені потрібна впевненість у тому, що помилки немає. Не всі пошкодження одного типу. Є зразки, в яких частина кістки наче зрізана величезним ножем, але теж, безперечно, по живій кістці, до загибелі тварини, точніше — у мить загибелі. Я везу в Чунцін понад тридцять таких зразків, що зібрав у різних місцях долини, де знайдено велику кількість динозаврів, до того ж — повні їхні кістяки. Усі зразки мають етикетки з точними даними.
Я так поспішаю надіслати вам цю посилку, що не встиг написати детального листа. Його я надішлю із Сичуані, коли повернусь у ком-фортабельніші умови…»
Шатров замовк.
— Усе? — нетерпляче спитав Давидов.
— Усе. Коротко настільки, наскільки велике значення його знахідки.
— Стривайте, Олексо Петровичу, дайте отямитись… Це якийсь сон! Сядьмо спокійно і обміркуймо, а то у мене в голові запаморочилося — очманів.
— Дуже добре розумію вас, Ілле Андрійовичу. Треба визнати, що вченому для висновків з цього факту потрібна велика сміливість. Зміна всіх усталених уявлень… Я не такий сміливий у своїх працях, як ви, однак тут і ви розгубилися…
— Гаразд, міркуймо сміливо, адже ми самі і ніхто не подумає, що два палеонтологічні кити, так би мовити, з глузду з’їхали. Починаю! Отже, цих хижих динозаврів побито якоюсь потужною зброєю. її пробивна спроможність, певно, була більша, ніж у кращих сучасних рушниць. Таку зброю могла створити тільки розумна істота і, до того ж, високого культурного рівня. Правильно?
— Безперечно. Ergo[9]— людина! — уточнив Шатров.
— Отож. Але ці динозаври жили за крейдяного періоду[10]— скажімо, сімдесят мільйонів років тому. Всі факти нашої науки неспростовно, безперечно свідчать про те, що людина з’явилася на Землі як одна з останніх ланок великого ланцюга розвитку тваринного світу шістдесят дев’ять мільйонів років потому, та ще багато сотень тисяч років перебувала у тваринному стані, аж поки навчилася мислити й трудитися.
Раніше людина виникнути не могла, а надто людина, озброєна технікою. Це абсолютно виключено. Отже, висновок може бути тільки один: ті, що вбили динозаврів, не народилися на Землі. Вони прийшли з іншого світу…
— Так, з іншого, — твердо мовив Шатров. — І я…
— Хвилинку! Поки що все зрозуміло. Але далі йде неймовірне. Останні досягнення астрономії й астрофізики змінили колишні уявлення. Багато романів написано на тему про прихідців з інших світів. Правда, недавні твердження більшості вчених, що наша Сонячна система планет є виняткове явище, тепер відкинуто. Тепер у нас є підстава гадати, що багато зірок мають планетні системи. А що кількість зірок у Всесвіті незліченна, то й число планетних систем неймовірно велике. Отже, ми не можемо далі вважати, що життя є виключна прерогатива[11]Землі. Сміливо можна сказати, що в космосі є населені світи. Так само рішуче я тверджу, що життя скрізь проходить шлях еволюційного розвитку, тож цілком можлива поява розумних істот. Усе воно так. Проте ми також знаємо тепер, що відстань до найближчих зірок з планетними системами надзвичайно велика. Така велика, що треба летіти десятки років із швидкістю світлового променя, тобто трьохсот тисяч кілометрів за секунду. За фізичними законами подібна швидкість недосяжна для жодного апарата, а подорож з меншими швидкостями стане тисячолітньою мандрівкою…
Останнім часом відкрито темні, невидимі зірки, які можна виявити лише за їхнім радіовипромінюванням. Цих радіозірок навколо нашої Сонячної системи досить багато, але, по-перше, вони занадто далекі, щоб досягти їх ракетними снарядами; по-друге, навряд чи вони мають населені планети, бо випромінюють мало енергії і вона нездатна зігрівати планети.
А в нашій планетній системі, окрім Землі, тільки Марс і Венера подають надії. Однак надії слабенькі. На Венері надто гаряче, обертається вона повільно, атмосфера в неї щільна, без вільного кисню. Навряд чи життя могло розвинутися на Венері, і вже цілком неймовірно, щоб там були розумні істоти з високою культурою. Так само й Марс. Його атмосфера занадто тонка й розріджена, тепла там замало, і якщо життя існує, то в якихось бідних, пригнічених формах. Я переконаний, що там немає тієї бурхливої життєвої енергії, яка на нашій Землі змогла створити людину. Про далекі великі планети я й не кажу: Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун — це жахливі світи, холодні, темні, наче долішні кола Дантового пекла. Візьміть, скажімо, Сатурн. У центрі планети — скелясте ядро, вкрите крижаною оболонкою десять тисяч кілометрів завтовшки. А довкола — щільна атмосфера двадцять п’ять тисяч кілометрів завтовшки, непроникна для сонячних променів і насичена отруйними газами — аміаком та метаном. Отже, під такою атмосферою — одвічний морок, мороз до ста п’ятдесяти градусів і тиск на мільйон атмосфер… Страшно й уявити собі…
— Я теж гадаю, — перебив Шатров, — що в нашій планетній системі немає побратимів нам по думці. І я…
— От бачите. На наших планетах, виходить, немає, а з далеких зоряних систем прилетіти неможливо. То звідки ж могли взятися ці прихідці? Ось у чому неймовірність!
— Ви мене не дослухали, Ілле Андрійовичу. В мене хоч і немає вашої ерудиції у найрізноманітніших галузях, та я міркував загалом так само. Адже зірки не стоять непорушно. Вони переміщаються всередині нашої Галактики, а сама Галактика обертається, та до того ж ще й уся рухається кудись, як і весь незліченний загал інших галактик. Протягом мільйонів років могли відбуватися істотні наближення і розходження зірок…
— Ну, це навряд чи допоможе нам. Адже простір Галактики такий великий, що наближення саме нашої Сонячної системи до інших має практично нульову ймовірність. Та і як розгадати ці зоряні шляхи?
— Це теж правильно, але правильно тільки в тому випадку, якщо рухи зірок не закономірні, не підкорені якимось певним шляхам. А якщо вони закономірні? І якщо цю закономірність можна вирахувати?
— Мм!.. — скептично промимрив Давидов.
— Гаразд, я відкриваю свої карти. Один мій колишній учень, що втік з третього курсу од математичних наук в астрономію, зайнявся питанням руху нашої Сонячної системи в межах Галактики і створив цікаву, добре обгрунтовану теорію. Розповім коротко. Наша Сонячна система описує всередині Галактики величезну еліптичну орбіту з періодом обертання в двісті двадцять мільйонів років.
Ця орбіта дещо нахилена відносно горизонтальної площини — екватора зоряного «колеса» нашої Галактики. Тому Сонце з планетами в перший період прорізує завісу чорної речовини — застиглої пилової та уламкової матерії, — що повисла в екваторіальній площині «колеса» Галактики. Тоді воно наближається до згущених зоряних систем деяких зон. А в такому випадку можливе зближення нашої Сонячної системи з іншими невідомими системами, зближення таке значне, що переліт стає реальний…
Давидов, не рухаючись, слухав друга, рука його заклякла на бінокулярній штанзі.
— Така ця теорія, — вів далі Шатров. — Я щойно повернувся з місця загибелі свого колишнього учня, де розшукав його рукопис. Хлопець загинув у сорок третьому… — Шатров спинився, запалив цигарку. — Так, теорія показує нам тількиможливість, — підкреслив він останнє слово, — але ще не дає права вважати неймовірне за реальний факт. Проте, коли ми бачимозіткненнядвох абсолютно незалежних спостережень, це свідчить, що ми на правильному шляху. — Шатров картинно випростався й задер догори підборіддя. — В теорії мого учя так і сказано, що наближення Сонячної системи до центральних згущень галузки внутрішньої спіралі Галактики відбулося приблизносімдесят мільйонів років тому!