Шатров урочисто провадив далі:
— Одне неймовірне, зіткнувшися з іншим, перетворюється на реальне. Я вважаю, що маю право твердити: в крейдяному періоді наша планетна система наблизилася до іншої, населеної розумними істотами — людьми в розумінні інтелекту, і вони переправилися із своєї системи на нашу, як з корабля на корабель в океані. А згодом, на величезному протязі часу, ці кораблі розійшлись на неймовірну відстань. Вони — ті, з іншої зірки, — були на нашій Землі недовго й тому не лишили помітних слідів. Але вони були, і вони могли долати міжзоряний простір за сімдесят мільйонів років до того, як ми теж підійшли до цього… Маєте щось заперечити?
Давидов устав, мовчки подивився на друга і простяг руку:
— Ви мене переконали, Олексо Петровичу. Та ще не все зрозуміло. От, наприклад, навіщо їм було попадати сюди, саме на нашу Землю, цю маленьку комашку серед зірок і планет? Є ще й інші питання, та основне, по-моєму, досить переконливе. Нечувано, неймовірно, але реально. Проте, як ви гадаєте: чи можна все це опублікувати?
Шатров заперечливо похитав головою:
— Аж ніяк! Поспіх уб’є все. Для такого відкриття він неприпустимий.
— Правильно, правильно, друже. Завжди розумніше зачекати, ніж забігати наперед. Але чекати підготовленими до всього! Конче треба здобути аргументи, такі переконливі, як наш «аргумент» у Ленінграді!
Шатров пригадав «аргумент», що зберігався в кутку приятелевого кабінету під час їхньої спільної роботи.
Це був масивний залізний стояк од кістякового каркаса, що ним Давидов похвалявся наставляти на добрий розум упертого і запального друга під час їхніх постійних суперечок. Шатров мимохіть усміхнувся:
— Авжеж, пам’ятаю! Саме так. Звідси й починається друга частина мого діла до вас. Я не геолог, не польовий працівник — я кабінетний схимник. А це діло до снаги тільки вам і нікому іншому. Ваш авторитет…
— Ха-ха! Одне слово, треба розкопувати місце, де зоряні прихідці билися з динозаврами… Ну й ну!
Давидов замислився, потім повільно заговорив:
— Цікаве місце цей Сікан. А для нас, палеонтологів, там же до дідька всячини! Ви, звичайно, знаєте, Олексо Петровичу, що там водночас існували наприкінці третинного періоду[12]давні й нові форми вимерлих ссавців. Дика суміш того, що в інших місцях Землі вимерло вже десятки мільйонів років тому, з тим, що недавно з’явилося. А саме те місце! — запалився Давидов. — Високі снігові гори, холодні плоскогір’я, сухі й пустельні, а між ними — глибоченні долини з пишною тропічною рослинністю. Непрохідні провалля роз’єднують селища. Від одного сільця до іншого, скажімо, два кілометри, та між ними лежить страх яка глибока долина, і жителі цих двох сілець ніколи не зустрічаються один з одним, хоча й можуть бачитися здаля.
Дивовижні, невідомі ще науці звірі живуть у густих лісах, на дні долин, а нагорі виють холодні бурі. Там починаються найбільші річки Індії, Китаю, Сіаму — Брамапутра, Янцзи, Меконг. Чудове місце! Але уявляєте цей стик Тібету, Індії, Сіаму й Бірми? Гай-гай! Хіба ж імперіалісти пустять туди вчених-комуністів? Годі й пробувати науці пробратися туди![13]— Давидов витягнув величезний старий годинник. — Ще немає другої. Що то воно велике переживання: здається, наче весь день минув! — Він підвівся й подав Шатрову кільце з ключами: — Коробку сховайте в цю шафу, ліворуч… Хоч би там що, а ми повинні зробити все можливе. Ходімо дізнаємось, чи прийме нас Тушилов… А ви надовго до Москви, Олексо Петровичу?.. Поки з’ясується? Отже з тиждень пробудете — раніше навряд чи щось вирішиться. Житимете цей час у мене, звичайно? Я зараз подзвоню секретареві й потім додому, що затримаємося.
У просторій, скромно умебльованій квартирі Давидова було тихо. Крізь величезні вікна сочилося синювате скупе світло літніх сутінків. Шатров, згорблений, мовчазний, довго ходив по кімнаті. Давидов понуро сидів у кріслі біля свого великого письмового столу.
Друзі розмірковували, кожен по-своєму. Не хотілося світити світла, наче темрява, що поволі западала в кімнаті, тамувала їхній смуток.
— Завтра я поїду, — нарешті мовив Шатров, — більше мені не можна затримуватися, та й нема чого. Відмова категорична. А втім, навряд чи могло бути інакше. Наші нащадки розберуться в цьому, коли зникнуть кляті кордони.
Давидов, не відповідаючи, дивився у вікно, де над дахом сусіднього будинку полохливо засвічувалися дрібні й тьмяні зірки міського неба.
— Прикро стояти жебраком на порозі великого відкриття і не мати змоги увійти! — знову заговорив Шатров. — Не буде мені тепер спокою довіку, і не розважать ніякі інші досягнення!
Давидов раптом потряс над головою стиснутими кулаками:
— Ми не можемо поступитися цим! І нам допоможуть. Біс із ним, з Камом! Кінець кінцем, яка впевненість, що там, де збереглися рештки забитих «ними» динозаврів, ми знайдем і «їхні» сліди? Ніякої. Коли «вони» прийшли до нас по щось, то зовсім не обов’язково було «їм» сидіти на одному місці. Чому б не пошукати у крейдяних шарах у нас? І наперед можу сказати: якщо такі рештки є, то їх можна знайти тільки в системах високих і молодих гірських хребтів. У Камі знахідка не випадкова. Чому? Бо там, де земна кора покраяна на незчисленні дрібні ділянки, з яких ті підіймаються, а ті опускаються, тільки там усякі маленькі й випадкові відклади можуть зберегтися від неминучого перемивання та розмивання. Коли яка-небудь маленька западина почала опускатися ще в крейді і потім так і лишилася западиною між гір, там, у нашаруваннях, які весь час зростають, може зберегтися те, що в інших місцях, на рівнині, буде перемито, перевідкладено і зруйновано. У нас є підхожі для цього місця у горах Казахстану, Киргизії, Узбекистану, загалом Середньої Азії. Ці гори саме належать до великої епохи альпійського гороутворення,[14]що почалося наприкінці крейдяного періоду. У нас є де шукати, однак треба знати, що шукати, а ні, то…
— Справді ж бо, не розумію вас, Ілле Андрійовичу! — перебив Шатров. — Хіба не зрозуміло, що… точніше —когошукати?
— От і неправильно. Нам треба вирішити, який вигляд цих прихідців, що ж вони таке— може, протоплазма якась, не здатна зберегтися? Це по-перше. І що вони робили тут, по-друге. Перше допоможе зрозуміти, на які рештки ми можемо натрапити під час розкопок, друге — де легше можна натрапити на їхні рештки, коли вони взагалі існують. Якими місцями нашої планети вони мали блукати? Ой, коли вдуматися, наша справа здається безнадійною… Та це, звичайно, не означає, що ми повинні відмовитися! Тож поділімо обов’язки, як за добрих давніх часів, коли ми писали спільні роботи. Ви беріть біологічний бік — перше питання. Я візьму друге і загалом усю геологію, напрямок і розвиток пошуків. Дещо на думці у мене є — адже я досліджував усі наші величезні кладовиська динозаврів у Середній Азії.
— Ви завдали мені нелегку задачу! — вигукнув Шатров. — Хіба мало всяких форм життя могло існувати в інших світах! Тут, мабуть, ніхто неспроможний вирішити щось певне, справді ж бо.
— Гниль, гидь і жалюгідна інтелігентщина, — розлютився раптом Давидов. — Звісно, завдання важке, бо немає фактів, треба йти тільки умоглядно. Уся надія на могутність розуму. Проломити стіну. Та якщо ваша голова не вигадає чогось путящого, то хто ж подолає це? А далі, про різні форми життя — всякі там кам’яні чи металеві істоти, — це ви залиште письменникам. Нам таке не личить. Пам’ятайте про енергетику життя — вона склалася не випадково, а цілком закономірно. Основні положення, по-моєму, такі, і з них нам і слід виходити, щоб бути вченими до кінця. Будова живих істот не випадкова. По-перше, єдність матерії Всесвіту доведено — скрізь і всюди дев’яносто два основних елементи, як і на нашій Землі. Доведено спільність хімічних та фізичних законів у всіх глибинах світового простору. А коли так, то, — Давидов стукнув кулаком по столу, — жива речовина, яку утворюють найскладніші молекули, в основі своїй повинна мати вуглець — елемент, здатний вступати в складні сполуки. По-друге, основою життя є споживання енергії, випромінюваної Сонцем, використання найпоширеніших і найефективніших хімічних кисневих реакцій. Так?
— Усе правильно, — кивнув Шатров, — але поки що…
— Хвилинку. Що складніша будова молекул, то легше вони розпадаються, коли підвищується температура. У речовині розжарених зірок взагалі немає хімічних сполук. У менш гарячих зірках, як про це, наприклад, свідчать спектри холодних червоних зірок та сонячних плям, ми знаходимо тільки найпростіші хімічні сполуки. Тому можна стверджувати, що поява життя в будь-якій, найнезвичайнішій формі може бути тільки за порівняно низької температури. Але не дуже низької, бо тоді рух молекул занадто уповільниться, хімічні реакції припиняться, і потрібна для життя енергія не вироблятиметься. Отже, загодя, без будь-яких особливих припущень, можна говорити про вузькі температурні межі існування живих організмів. Не буду морочити вам голову докладними міркуваннями, ви й так легко зрозумієте, коли я скажу, що ці температурні межі можна визначити ще точніше: це ті межі, в яких існує рідка вода. Вода — носій основних розчинів, через які здійснюється життєва діяльність організму.
Щоб життя виникло і щоб воно дедалі більше ускладнювалося, треба довгого історичного, еволюційного розвитку. Отже, умови, конче потрібні для життя, мають бути стійкі, тривалі за часом, утримуватися в тісних межах температури, тиску, випромінювання й усього того, що ми звемо фізичними умовами на поверхні Землі.
А щодо мислення, то воно може виникнути тільки в дуже складному організмі, з високою енергетикою, в організмі, до певної міри незалежному від навколишнього середовища. Отже, для появи розумних істот межі ще вужчі — це ніби вузький коридор, що веде крізь час і простір.
Візьміть, наприклад, синтез вуглецю за допомогою світла у рослин. Це енергетика нижчого гатунку, ніж кисневе горіння у тварин. Тому рослини хоч і досягають велетенських розмірів, але приречені до нерухомості. Рухатися так могутньо і швидко, як тварини, великі рослини не можуть. Не та машина, коли просто сказати.
Отже, життя у тій загальній формі і за тих умов, що на Землі, не випадкове, а закономірне. Тільки таке життя може проходити довгу путь історичного вдосконалення, еволюції. Тож питання зводиться до оцінки можливих еволюційних шляхів од найпростіших істот до розумної тварини. Усі інші рішення — маячення, безпідставне фантазування невігласів.
— Суворо, Ілле Андрійовичу! Я зовсім не відмовляюсь думати над цим питанням. І про все, що спаде на думку, доповідатиму вам…
— Ілле Андрійовичу, вас до телефону. Котрий раз уже дзвонять, та вас же кілька днів не було.
Давидов люто крякнув і підвівся від коректури. Велика купа гранок стовбурчилася на столі з приколотим угорі папірцем: «Проф. Давидову, терміново! Просимо не затримувати!» Під гранками лежали дві статті, надіслані на відгук і вже затримані професором. Кілька днів він витратив, намагаючись добитися дозволу на експедицію в Кам. За цей час назбиралося багато спішної роботи — тієї роботи, яка обліплює кожного видатного вченого і не стосується безпосередньо його досліджень. На квартирі Давидова лежала пухла дисертація. Дисертант чекав рецензії. За три години мало відбутися тривале засідання. Приходив препаратор, просив оглянути роботу і дати вказівки надалі. І ще треба було написати кілька листів у незвичайній шатровській справі.
Повернувшись після телефонної розмови до столу, професор схопився за коректуру. Перо черкало сердито й гостро, уривчаста лайка сипалась на коректорів. Нарешті рядки почали зливатися Давидову в очах, він проґавив дві помилки і зрозумів, що треба перепочити.
Давидов протер очі, потягнувся й раптом заспівав голосно й неймовірно фальшиво на одноманітний сумний мотив:
— «Ой ти, Волга-матушка, русская река, пожалей, кормилица, силу бурлака!»
У прочинені двері стукнули. Увійшов професор Кольцов, заступник директора інституту, де працював Давидов. На обличчі Кольцова, облямованому короткою борідкою, блукала в’їдлива посмішка, а темні очі сумно дивилися з-під довгих, загнутих, наче в жінки, вій.
— Жалібно співаєте, сер! — усміхнувся Кольцов.
— Ще б пак! Сила-силенна роботи, дрібниці всякі, а до справжнього діла не підійти. Що старший стаєш, то більше чіпляється всякого непотребу, а сили вже не ті, ночами важко сидіти… Дурна робота! — прогримів Давидов.
— Пфф, скільки галасу! — скривився Кольцов. — Ви тягти можете, сер, у вас постать могутня — командорова статуя… Ха-ха-ха! Ось вам лист од Корпаченка з Алма-Ати. Гадаю, він зацікавить вас.
Небо над дахами посвітлішало, ранній літній світанок змагався з жовтим світлом лампи, що стояла на столі біля розчиненого навстіж вікна. Давидов закурив. Цигарка вже зовсім не смакувала, тютюн важко осідав на стомленому серці. Та намічену програму було виконано — одинадцять листів до геологів, які працювали в зоні крейдяних відкладів Середньої Азії, лежало на захаращеному паперами й книжками столі. Лишилось заклеїти конверти, і тоді листи підуть з ранковою поштою. Давидов заходився надписувати адреси й не зоглядівся, як до кімнати увійшла дружина, по-дитячому протираючи кулачками заспані очі.
— Як Тобі не соромно! — обурено вигукнула вона. — Світає! А де ж обіцянка не сидіти ночами? Адже сам скаржився на втому, на втрату працездатності… Ой, як недобре!
— Я вже закінчив… От бачиш — п’ять конвертів надпишу, і все, — винувато виправдувався Давидов. — І більше не сидітиму. Це треба було неодмінно зробити… Іди спати, маленька, я зараз ляжу.
Давидов надписав останнього конверта й погасив лампу. Бліде світло і прохолодне ранкове повітря заповнили кімнату байдужою ясністю.
Давидов подивився на небо, потер лоба. Раптом завдання розшукати хоч будь-які сліди зоряних прихідців у гірських улоговинах Середньої Азії, яке він поставив перед собою, здалося йому з усіх поглядів безнадійно трудним.
Насправді, якщо порівняно часто знаходять рештки викопних тварин, то це тому, що мільярди їх жили на поверхні Землі і багато решток неминуче попадало в такі умови, за яких вони збереглись і скам’яніли. Та прихідців з чужого світу не могло бути багато. Навіть якщо сліди чужинців десь збереглися, то знайти їх у величезних масах відкладів, у тисячах кубічних кілометрів гірських порід можна тільки під час розкопок неймовірно великого масштабу. Тисячі людей повинні передивитись тисячі кубометрів породи, сотні потужних екскаваторів — зняти горішні верстви. Нісенітниця! Жодна країна світу, хоч би яка багата, не може витрачати мільярди карбованців на розкопки такого масштабу. А звичайні палеонтологічні розкопки, навіть найбільші, коли розривають площі в триста-чотириста квадратних метрів, — це краплина в морі, дрібниця для такого завдання. Імовірність, що дорівнює нулю!
Істина, гола й нещадна, змусила Давидова схилити втомлену голову. Його намагання здалися йому сміховинними, плани — безнадійними.
Шатров мав рацію, велику рацію, коли зважував своїм ясним розумом усю непридатність засобів, що були в їхньому розпорядженні.