Професор дістав з портфеля листа відомого геолога, що працював у Казахській Академії наук. Той писав до інституту про те, що цього року розпочинають грандіозні роботи в кількох чималих гірських улоговинах Тянь-Шаню — народне будівництво цілої мережі великих каналів та гідроелектростанцій. Два з цих будівництв — до речі, найбільші: номер два — в пониззі річки Чу та номер п’ять — у зоні Каркаринської улоговини — піднімуть горішні крейдяні відклади, де, як відомо, є великі скупчення динозаврових кісток. Тож треба організувати постійне спостереження палеонтологів під час земляних робіт. Треба порозумітися з Держпланом і після того координувати дії безпосередньо з начальниками будівництв…
З кожним рядком листа відступала безнадійність, що сповнювала душу Давидова. Він збагнув — на допомогу прийшов щасливий випадок. Інтереси його науки збіглися з виробничими інтересами країни, і тепер розкопки буде здійснено в таких масштабах, які навіть не снилися жодному вченому! Здається, є надія перевірити дивовижну знахідку Тао Лі і, коли знову поталанить, подарувати людству яскравий доказ того, що воно не самотнє у Всесвіті…
Сонце, свіже та яскраве, вставало над містом, хмари здавалися смугами бузкової піни на прозорій золотій воді. Місто прокидалося, і гамір його линув до кімнати.
Давидов підвівся, жадібно вдихнув кілька разів свіжого повітря, запнув портьєру й почав роздягатися.
Шатров зім’яв і кинув у кошик щойно закінчений малюнок черепа. Потім витяг із купи книжок на столі брошуру і замислився, не розгортаючи її.
Важка путь — путь нових пошуків! Коли-не-коли — зліт думки, наче казково легкі стрибки над безоднями грубих помилок. І весь час плентатися крутими схилами, повільно підійматися під важким тягарем фактів, які затримують, тягнуть назад, униз… Нічого! Поставлене завдання велике і важливе. А ті, хто був тут сімдесят мільйонів років тому? Безстрашна воля й розум людини не злякалися навіть грізних міжзоряних просторів. Ті, невідомі, зуміли перебратися з одного корабля на інший в той час, коли вони на величезних швидкостях розходились один з одним у світовому океані. Не злякалися того, що кожна секунда віддаляла їх на сотні кілометрів од рідної планети. І, виконавши певне завдання, зуміли повернутися чи, може, незабаром загинули, бо ті великі зміни, які розумна праця лишає після себе в природі, не проминули б повз нашу увагу, коли ми тепер, сімдесят мільйонів років по тому, вивчаємо свою планету.
Якщо ми досі не виявили цих змін, то прихідці були на Землі дуже короткий час. Незнані гості незнаного світу!
Гаразд! Він міркуватиме далі над своєю частиною завдання, шукатиме можливу подобу людей інших світів. І незабаром він доповість Давидову… Але Давидов… Він пише йому регулярно про що завгодно, крім найцікавішого: як ідуть пошуки. Півтора року минуло вже після тієї розмови в Москві над попробиваними кістками вимерлих ящерів. Певно, нічого не вдалося щирому другові…
Цієї самої миті машина Давидова мчала курним вибитим шляхом. Під світлом фар, що стрибало туди й назад, бігла біляста’курява, хмарою здіймалася позаду, застилаючи зірки над обрієм.
Вдалині за вітровим склом машини поставало вночі червонаве широке сяйво. Звідти долинав низький гуркіт, що проривався крізь стугін мотора…
За півгодини Давидов у супроводі виконроба і свого співробітника, прирядженого до будівництва, подався на північний край дільниці, трохи приголомшений велетенським розмахом роботи.
Тисячосвічні ліхтарі на високих стовпах здавалися оповиті легким серпанком, хмара густішої куряви обкутувала лівий бік дільниці. Брязкіт сотень вагонеток, що висипали там породу на відкатній гірці, губився в неймовірному скреготі й гуркоті потужних екскаваторів.
У товщі відкладів було глибоко прорізано річище майбутнього каналу. Обабіч височіли двадцятнметрові стіни; на їхніх рівних, ніби зрізаних велетенським ножем, стрімких схилах виступали могутні галечники, суцільні нагромадження валунів, а далі — жовті піски й шаруваті пісковики з мільйонами блискіток слюди й гіпсу.
Ночі, шо панувала навкруг, у просторах пустельного степу, тут не існувало, як не існувало і степу. Тут був особливий світ напруженої гігантської праці, яка по-своєму змінила лице стародавньої казахстанської пустелі.
Давидов проходив повз засмаглих, вкритих потом і пилюкою людей, що не звертали на нього ніякої уваги. Відбійні молотки тряслись у вправних руках, розпушуючи виступи твердих скель. Громіздкі машини, схожі на величезні залізні кістяки, важко крутились у пилюці. Череди грузовиків товклись біля навантажувальних конвейєрів, що безперестану зсипали розпушений грунт.
— Оце то розкопки, Ілле Андрійовичу! — прокричав співробітник Давидова.
Професор весело усміхнувся і хотів щось сказати, та цієї миті широка дуга спалаху освітила затьмарене курявою небо, важкий гуркіт прокотився по землі.
— Вибух на викид, — пояснив виконроб. — Водночас викинули близько трьохсот тисяч кубометрів. Там, на восьмій дільниці, готують рівчак для екскаваторів.
Давидов оглянув «рівчак», уздовж якого йшов. Він пролягав, скільки сягало око, освітлений рядами ліхтарів, прямо й неухильно розтинав степ і розширявся на півночі в улоговину, мало не півкілометрової ширини. Там було знайдено кладовисько динозаврів — гігантське звалище величезних скам’янілих кісток. Кістки пролягли пасмом упоперек усієї улоговини і, певно, ще далеко за її межі. Вони безладно громадилися, нагадуючи оцупки колод, навалені один на одного, і, змішані з великою галькою, складали шар вісім метрів завтовшки. Тут не було цілих кістяків, тільки перемішані абияк уламки кісток різної величини і різних порід вимерлих ящерів. Екскаватори врізувались у цю купу решток сотень тисяч страховиськ, розгрібаючи і розчищаючи площу улоговини. Розкидані й навалені купами кістки похмуро чорніли край улоговини в тьмяному передранковому світлі…
Сонце вже високо підбилося і нещадно палило. Купи чорних кісток розжарились, наче у лазневій печі.
— Можна вважати, що огляд закінчено, — сказав Давидов, раз у раз витираючи мокре від поту обличчя. — Тут те ж саме, що й на другій дільниці. Друге пасмо кісток. Двадцять років тому я досліджував на північ звідси, в урочищі Бозаби, на правому березі Чу, ще більше пасмо кісток — тридцять кілометрів завдовжки. Такі велетенські кладовища є і в долині річки Ілі, і в Кара-Тау, і поблизу Ташкента. І всі вони такі — безладно перемішані мільйони кісток, але жодного цілого кістяка або черепа. Для вивчення матеріал майже непридатний. Це рештки розмитих колись кладовищ динозаврів, кладовищ, які своїми розмірами перевершують будь-яку уяву.
— У вас якісь нові міркування щодо цих «полів смерті», Ілле Андрійовичу? — спитав помічник. — У надрукованих працях ви…
— Висловився незрозуміло? — перебив Давидов. — Не тільки незрозуміло, але й неправильно. Я тоді не уявляв собі повністю масштабів явища.
— А тепер що ви гадаєте, Ілле Андрійовичу?
— Не знаю… просто не знаю і не гадаю! — гостро відказав Давидов. — Ну гаразд, треба йти. Якщо я за три години виїду, то надвечір буду на Луговій. Поїзд до Москви йде о першій вночі.
— А мені спостерігати далі?
— Звичайно. Підшукайте помічників розбирати кістки. У купі уламків трапляється дещо й путнє. До того ж на інших дільницях знову можуть виявити нові скупчення. Та коли й там галечники й конгломерати, то все буде те ж саме. Я вже не плекаю надії на це будівництво. От номер п’ять — там інший характер відкладів: піски й жорства, пісковики майже без гальки. Відклади дрібних, спокійних потоків і навіть частково вітрові. Однак Старожилов за півроку робіт не повідомив звідти про щось цікаве. Сидить безрезультатно. Занудився, бідолаха…
У великій кімнаті для навчання аспірантів було троє молодих людей. Один, забравшись на стіл, жваво розмовляв із дівчиною, що сиділа в кутку.
— Сучасний історичний момент, — казав той, що сидів на столі, люто куйовдячи свій густий рудуватий чуб, — багато чого визначає в майбутній долі людства. Атомна енергія в агресорових руках загрожує цивілізації, усім досягненням культури. Наші геологія та палеонтологія зовсім не найважливіші науки, і це примушує мене сумніватися, чи правильно я обрав свій фах. Я відчуваю себе якось осторонь справжнього життя. Хочеться бути у лавах тих, хто створює атомну енергію для нашої батьківщини. Країна соціалізму повинна мати наймогутнішу й найпередовішу фізику. Чи так, Женю?
— Усе це правильно, — відповіла йому дівчина, — та коли хто нездатний до математики? Я от не люблю її — тож хіба я можу бути фізиком?
— Не так страшно. По-моєму, деякі розділи фізики зовсім не потребують багато математики… Чого ти хитаєш головою? — обернувся він до іншого аспіранта, що мовчки прислухався до розмови.
— А все ж таки, яка цікава палеонтологія! — зітхнула дівчина. — Звісно, фізика важливіша. Та мені здається, і тут можна дати багато користі… Знання…
Двері рвучко розчинилися, і до кімнати вбігла струнка, худенька дівчина із сувоєм міліметрівки в руках.
— Друзі, приїхав Ілля Андрійович! Я бачила його в канцелярії. Сказав — зараз до нас зайде. Треба підготуватися! А ви тут балачки розвели з Мишком!
Женя озирнулася на двері:
— Ми з Михайлом говорили про серйозні речі.
— Знаю, про які серйозні речі: кидати палеонтологію, йти працювати над атомною енергією. Так тебе одразу й візьмуть. Геній невизнаний гине! Ану спитаймо в Іллі Андрійовича, як він до цього ставиться. Він, кажуть, коли сердитий, майстер лаятися чорними словами.
— Ти з глузду з’їхала, Томо! — захвилювався Михайло. — Хіба ж можна сказати великому вченому: ми, мовляв, не вважаємо його науку важливою? Ми, його аспіранти!
— А от я спитаю! — затялася Тамара. — Треба ж нарешті поставити крапку на всіх ваших розмовах. Ти замучив ними Женю, та й мені набрид…
У двері гучно постукали. Михайло миттю сплигнув зі столу. Женя мимохіть поправила волосся. Увійшов Давидов, широко всміхаючись, бадьорий і веселий, привітався, коротенько розповів про свою подорож.
— А тепер ви розповідайте. Які досягнення й питання? Почнімо хоча б з вас, Тамаро Миколаївно.
Тамара трохи зніяковіло всміхнулася.
— А можна почати із загального питання до вас, Ілле Андрійовичу? — мовила вона. — Ви не поспішаєте?
Михайло за спиною Давидова якось кумедно, наче з жаху, закотив очі.
— Аж ніяк не поспішаю, — відповів Давидов. — І ви знаєте, я люблю, коли мене питають.
— Ілле Андрійовичу, Михайло… ми всі обговорювали, чи правильно обрали фах. У такий час паші викопні кістки… От Михайло каже — треба було б стати фізиком… І ми слухали доповідь Петрова — не все зрозуміло, але страшенно цікаво! — Тамара вимовила це одним духом, затнулася, зітхнула і похапцем закінчила: — Я хотіла спитати, якої ви думки щодо цього. Що ви нам порадите? Давидов посерйознішав, насупився і, на Тамарин подив, зовсім не розсердився. Він повільно дістав портсигар.
— Вікно відчинено, тож можна курити… Питання серйозне. Я вас розумію. Під час великих переворотів у техніці ті дисципліни, які стоять осторонь, здаються неважливими. І ви, молодь, природно вагаєтесь, незважаючи на те, що вже маєте фах. Я б теж вагався… Але от що я вам скажу…
Давидов запалив цигарку, задумливо глянув на дим, що здіймався вгору.
— Є люди, — поволі почав професор, — байдужі до того, який обрати науковий шлях. Випадок, користь — і вони робитимуть що завгодно. І навіть з великим успіхом, з добрими результатами. Однак я не вважаю їх справжніми вченими. Вибір науки, хоч би там що казали, обумовлений особистими нахилами, здібностями і смаками. Тільки тоді, коли ваш розум вимагатиме знання, хапатиме його, як людина, задихаючись, хапає повітря, тоді ви будете справжніми творцями науки, які не шкодують сил для поступу вперед і які цілком віддаються науці. Я сам спершу вагався. За освітою я інженер, люблю техніку, і все ж таки основні мої нахили — історичні. От я й вивчаю найстародавнішу історію Землі і життя. Погано чи добре, але це заповнює все моє життя, цілком. Може, звичайно, шкода, що я не фізик, не створюю найважливішого для сучасності, але тут ідеться про комбінацію моїх здібностей та інтересів, які дадуть найбільший ефект, якщо гармоніюватимуть з обраним шляхом. І не слід применшувати значення нашої науки. її «завтрашній день» далі, ніж в інших галузей знання, вона стане потрібна пізніше за інші, але таки стане, коли ми зможемо безпосередньо взятися до людини. Наш організм-це історично створена найскладніша комбінація еволюційних нашарувань од риби до вищих ссавців. Зрозуміти біологію людини по-справжньому, не вивчаючи всіх еволюційних східців, не можна. А від цього цілком залежить медицина майбутнього, збереження людини як виду і ще багато чого. Ці питання поки що далекі від нас, але наближаються з кожним днем. І ми готуємо для них точну основу знання. Кинути нашу справу не можна ще й тому, що людині, яка будує майбутнє, потрібний високий рівень культури, знання й широкий світогляд. Наука має свої закони розвитку, що не завжди збігаються з практичними вимогами сьогоднішнього дня. І вчений не може бути ворогом сучасності, проте й не може жититількисучасністю. Він мусить іти попереду, щакше він залишиться тільки чиновником, без сучасності — фантазер, без майбутнього — тупак. А ще Петро Великий це добре розумів. Пригадайте його указ про неодмінне збирання викопних кісток — і це за тих важких часів, у бідній і безкультурній країні!