— Тепер про інший бік вашого питання, — вів далі Давидов. — Тут теж не слід перебільшувати. Говорити про загибель цивілізації і безнадійно опускати руки не можна — так роблять багато інтелігентів на Заході, намагаючись виправдати свою бездіяльність. І без того тепер там культура дуже відстає від техніки. Люди здобувають дедалі більшу владу над природою, забуваючи, що треба виховувати й переробляти саму людину, яка часом недалеко відійшла від своїх предків за рівнем суспільної свідомості. А ви, радянська молодь, хочете бути бійцями за культуру, за майбутнє щастя людства. Тож вірте у могутність нашої країни і без вагання йдіть обраним шляхом! Можливо, що попереду, хоч, може, й не дуже скоро — нова грізна війна, вирішальний бій старого з новим. Роблячи нашу справу, ми боротимемось за нашу культуру. Благородне завдання — відстояти її од варварства, озброєного останнім словом техніки. Далі, чи уявляєте ви собі як слід, що таке тепер атомна енергія? Більша частина елементів з числа всіх дев’яноста двох мають надзвичайно стійкі ядра. Щоб їх розбити, треба витратити енергії більше, ніж ми одержимо від їхнього розпаду. І це не випадково. За мільярди років формування нашої планети, як і інших планет, у процесах зміни матерії стався ніби добір — усе нестійке розпалося, перейшло у стійкі форми. Тепер ми підійшли до використання ланцюгових реакцій в останніх елементах менделєєвської таблиці, найважчих за своєю атомною вагою. Це теж не випадково — найважчі елементи дуже багаті на нейтрони і легко розпадаються, здійснюючи ланцюгову нейтронну реакцію[15]— єдину, яку ми тепер можемо технічно використати. І цей розпад зовсім не слід уявляти собі як цілковитий розпад усього атома. Атом важкого елемента ніби розколюється на дві частини, і кожна з них дає стійкі елементи середини менделєєвської таблиці. При цьому частково вивільняється енергія. Тут іще дуже далеко до повного розпаду і так само далеко до ланцюгової реакції із стійкими елементами.
Поки що наше опанування атомної енергії зводиться до використання ланцюгових реакцій із нестійкими ізотопами урану й торію, а також реакції переходу ізотопу водню — тритію в гелій у дуже складних умовах водневої бомби. Можна, як ви знаєте, збільшити атомну вагу урану й одержати штучні елементи, що вже виходять за межі таблиці, — нептуній і плутоній, дев’яносто третій і дев’яносто четвертий штучні елементи. Уран можна змінювати й далі, створюючи елементи дев’яносто п’ятий і дев’яносто шостий — америцій та кюрій, і так далі — до сотого й більшого номера.
Усі вони нестійкі, швидко розпадаються. Енергія розпаду плутонію і є пальним для атомних мирних машин та вибуховою силою атомних бомб, так само як і енергія нестійких форм урану — ізотопів двісті тридцять п’ять і двісті тридцять три. Немає сумніву, що в процесах перетворення матерії раніше існували елементи типу нептунію, важчі, ніж уран, але згодом вони перейшли у стійкі форми основних дев’яноста двох. Тому уран ми можемо розглядати як рештку цих надважких елементів, що збереглася внаслідок своєї розпорошеності. До того ж він зустрічається у горішніх зонах земної кори, де він стійкий в умовах порівняно невисоких температур і тисків. Уран і, певно, другий близький до нього важкий елемент — торій — поки що залишаться основою атомної енергії, бо між використанням уранової здатності розпадатися і використанням енергії речовини інших елементів лежить технічна безодня, яку ми навряд чи дуже скоро подолаємо. Але уран і торій — найрідкісніші елементи, їхні запаси в світі невеликі. Звідси виходить, що нагромаджувати запаси атомної енергії ми можемо ще дуже обмежено…
— Вас до телефону, Ілле Андрійовичу, — виклик з міжміської, — почувся голос за дверима.
— Зараз, зараз! — Давидов болісно наморщив лоба. — Ось те, що я хотів розповісти вам про атомну енергію… Урану небагато, його запаси можна витратити дуже швидко. Тому, дивлячись у майбутнє, ми повинні вишукувати великі запаси цієї дорогоцінної речовини. І ми… — Професор раптом замовк, погладжуючи скроні і звівши застиглий погляд поверх голів своїх співрозмовників. — Великі запаси урану… недогарки формування планети, — тихо забубонів Давидов. — Так…
Професор наче похлинувся й швидко вийшов із аспірантської кімнати.
— Що це сталося з Іллею Андрійовичем? — вигукнула Тамара, порушуючи загальне розгублене мовчання. — Я можу поклястися, що він мало не сказав чорного слова!
— Що ти вигадуєш, Тамаро! — обурено заперечила Женя. — Просто його перебили цим клятим телефоном. І все нам зіпсували… Так цікаво він говорив!
— Запевняю тебе, з ним щось сталося. З-за шафи тобі не було видно. Він змінився на лиці, наче привида побачив.
— Так, так, Томо, — підтримав Михайло, — я теж помітив. Може, йому спало на думку щось цікаве?
Михайло мав рацію. Давидов ішов коридором, і всі його думки зосередились навколо раптового здогаду.
Вчений пригадав, як два роки тому, вражений страхітливою хвилею, що зруйнувала острів, він удивлявся з борту пароплава в океанську глибочінь і в мозку його формувалася ще несмілива ідея про сили, які спричиняють рух земної кори. Відтоді він увесь час добирав факти і міркував, поступово переходячи від оцих явищ сучасності до незрівнянно грандіозніших у часі і просторі горотворних процесів минулого. І тепер чи ж не сама доля дає йому в руки доказ слушності його припущень?
Давидов узяв трубку. Відповіді не було, та він механічно і далі тримав її біля вуха, думаючи про своє. Двадцять років мучила Давидова загадка «полів смерті» динозаврів у Середній Азії. Уздовж підніжжя Тянь-Шаню простяглися казкові скупчення кісток величезних ящерів. Мільйони особнів, найрізноманітнішого віку, поховані тут. Та раніше ці кладовиська були куди більші, бо їх розмило за третинного періоду, коли гори все ще підіймалися. Що могло спричинити таку масову загибель саме в тому місці? Не вимерло ж усе раптом з якихось невідомих причин? Ні, масова згуба динозаврів збіглась у часі з початком великої альпійської епохи горотворення, коли звелися хребти Тянь-Шаню, Гімалаїв, Кавказу та Альп. Збіглась і в просторі, територіально. Тоді, сімдесят мільйонів років тому, наприкінці крейдяного періоду, ці хребти поволі спучувались у ряди паралельних складок — саме так, як це відбувається тепер на Тихому океані. Різниця була тільки в тому, що тяньшанські складки крейдяного періоду утворювались не в океані, а на суходолі, по краях моря, і цю місцевість населяли наземні тварини. Крім того, в крейдяну епоху утворення складок відбувалось у куди більших масштабах, ніж тепер. Одні й ті самі процеси утворення гір тоді і тепер породжені силами розпаду надважких елементів у глибинах земної кори. Якщо таке припущення правильне, то чому б не повірити, що енергія атомних реакцій в деяких місцевостях коли-не-коли проривалася назовні, хоча б у вигляді потужного випромінювання. Утворювався великий район, де гинуло все живе, а також і ті тварини, які йшли сюди з інших районів. Треба перевірити кістки динозаврів на радіоактивність!
Ніщо, звичайно, не могло застерегти безглуздих ящерів від неминучої загибелі. Дрібніші рештки не збереглися в процесах розмивання, а міцні, величезні кістки динозаврів і тепер дивують нас надзвичайною кількістю. Такий збіг не випадковий!..
«А що, коли не випадковий і інший збіг? Чому ми знайшли сліди зоряних прихідців теж у зоні горотворення тих часів? Потужне випромінювання, згубне для динозаврів, яке, звичайно, може відчути прилад, почалося на тисячоліття раніше. Тож, якщо «вони» блукали там, де згодом сталася масова загибель динозаврів, це може означати, що «вони» шукали джерела атомної енергії… А коли це так, то ось два дуже важливих висновки: перший — нам треба шукати сліди зоряних прихідців, цих небесних гостей Землі, уздовж Тянь-Шаню і Гімалаїв — зон наймолодшого горотворення на Землі, саме там, де ми їх і шукаємо. Другий — якщо горотворні процеси та вулканізм виникають тому, що в земній корі час од часу створюються концентрації надважких елементів, які вступають у ланцюгову реакцію, то, певно, можна знайти залишки тих концентрацій на доступних нам глибинах земної кори у відповідних географічних районах… От якби пощастило знайти ще раз сліди небесних гостей у зонах горотворення, то я був би вже певний, що…»
— Розмовляйте! — несподівано почувся в трубці голос. — З’єдную з Алма-Атою!
Давидов здригнувся, перебіг думок раптом спинився. Алма-Ата могла повідомити важливі новини з будівництва каналів.
Далекий, але виразний голос назвав його ім’я. Давидов упізнав ученого секретаря Геологічного інституту.
— Ілле Андрійовичу, вранці дзвонив Старожилов з будівництва номер п’ять. Там виявлено кістяки динозаврів, — чи то пошкоджені, чи то непошкоджені — я не зрозумів, бо погано було чути. Старожилов просив мене поговорити з вами. Він вважає, що вам конче треба приїхати. Що йому переказати?
— Перекажіть, що вилечу завтра літаком! — швидко сказав Давидов.
— У мене є ще до вас дві справи, — вів далі секретар, — та якщо ви будете у нас, тут поговоримо. Отже, чекаємо. Привіт!
— Велике, велике вам спасибі! — радісно гукнув у трубку Давидов. — Привіт усім… До побачення!
Давидов поспішив до Кольцова, попросивши завгоспа замовити квиток на літак.
Дорога звивалася берегом вузької річки. Високі схили ущелини, що стрімко збігали до річища обабіч його, схрещувалися вдалині між собою.
Найближчий схил суворо чорнів у тіньовій смузі ліворуч; виразні стріли ялин вишикувалися уздовж вищербленого скелястого ребра. Дальші схили вгору по долині щораз світлішали, а найдальші, оповиті перлистим серпанком, здавалися легкими. Трохи осторонь височів засніжений шпиль, який вдалині переходив у могутній гребінь. Його сірим кам’янистим схилом сповзав подовжними білими смугами сніг, а вгорі, де сліпуче чиста товща снігу згладжувала скелясті виступи, поволі пливла велика густа хмара, наче біла баржа, що тягла своє широке днище сніжним полем сідловини хребта.
Дорога обминула стрімке урвище і почала підійматися до перевалу. Машина нагріваючись вила; чистий холодний вітер бив навстріч і вривався гострими струменями в щілини ледь опущених вікон.
Давидов не помітив, як піднялись на перевал, і зрозумів це, коли стихнув мотор. Машина помчала вниз, туди, де розгорталась велика, рівна, як стіл, долина, оточена потрійним кільцем гірських уступів.
Унизу, то зриті чудернацькими водориями, то виступаючи вузькими вежами й округленими банями, простяглись червоні пісковики і глини. Другий виступ масивних порід був по-мережений щетинистими стрічками гірських ялин, що здавалися майже чорними на сіро-фіолетовій поверхні схилів. І понад усім, переможно сяючи своєю неприступною білістю, тягнувся пилчастий ряд снігових верховин, наче стіна велетенського замка, що надійно огородила долину.
А там, унизу, виразно було видно борозну, що розпорола рівний степ, величезну греблю, купи землі, глибокі улоговини, будиночки селища і ряди довгих білих наметів.
Давидов уже звик до видовища великої будови, яке спершу дуже вражало його, та зараз він схвильовано дивився на ажурні плетива каркасів бетонних конструкцій. Тут, певно, і є головна гідростанція.
В одній улоговині виявлено кістяки динозаврів — кладовище, яке утворилося тоді, коли навколо ще не громадилися ці високі гори. Вони звелися пізніше — завдяки силам потужних атомних реакцій, що відбувалися в глибинах земної кори. Та випромінювання могло привабити зоряних прихідців, які шукали запасів атомної енергії…
Машина спинилася біля довгого вибіленого будинку.
— Приїхали, товаришу Давидов, — сказав шофер, одчиняючи дверцята. — Трішки закуняли? Дорога гарна, можна спати…
Давидов отямився, виліз із машини й побачив Старожилова, який поспішав до нього. Вилицювате обличчя наукового співробітника заросло до очей густою щетиною, сірий робочий костюм увесь просяк жовтою пилюкою. Голубі очі його радісно сяяли.
— Начальнику (колись Старожилов, ще студентом, багато їздив з Давидовим і відтоді уперто називав його начальником, ніби відстоював своє право на похідну дружбу), я вас, певно, порадую! Довго чекав — і дочекався! Відпочиньте, поїжте, і поїдемо. Це крайня південна улоговина, з кілометр звідси…
— Та ні, я не стомився. Везіть! — перебив Давидов.
Старожилов іще радісніше посміхнувся.
— Чудово, начальнику! — вигукнув він і вліз до машини, намагаючись не помічати шофера, який скоса невдоволено дивився на Старожилова, очевидно, не вірячи, що в того чистий одяг.
— Ми натрапили на рештки динозаврів одразу ж, як добралися до потужного шару еолового[16]твердого піску, що вклинився з півдня, — поспішав розповісти Старожилов. — Спочатку ми виявили кілька окремих кісток, далі викопали величезний кістяк моноклона,[17]він чудово зберігся. Череп його був пробитий — так, наскрізь пробитий! Ілле Андрійовичу, як ви гадаєте… Вузенька овальна дірочка!
Давидов зблід.
— І що далі? — ледве вимовив він.
— Далі на великій площі нічого не трапилось. А позавчора біля самої межі улоговини знову знайшли кістки — купою, не роз’єднані. Враження таке, що лежать разом кілька кістяків. Дивно: хижаки й травоїдні вкупі. По задній лапі я впізнав великого карнозавра,[18]і тут-таки стирчать ратиці якогось цератопса.[19]Деякі кістки поламані, ніби від удару страшенної сили. Я не наважився розкопувати цю купу без вас… Сюди, праворуч, треба там з’їжджати на дно, — звернувся Старожилов до шофера. — І ліворуч.
За кілька хвилин Давидов схилився над величезним кістяком, що його білі кістки вирізнялися на жовтому піску. Старожилов старанно розчистив його зверху, вкрив, аби краще зберігся, лаком і залишив до приїзду Давидова.
Давидов пройшов біля випростаного хвоста й конвульсійно скорчених лап, опустився навколішки над величезною бридкою головою з довгим, схожим на кинджал рогом, що увінчував дзьобоподібний писок.
Кістяні кільця, що колись захищали очі, збереглися в порожніх орбітах черепа і надавали страховиську виразу назавжди застиглої люті.
Професор швидко знайшов нижче лівого ока овальний отвір, такий самий, як у кістяках із Сікану, знайдених Тао Лі. Він пронизував череп наскрізь і виходив на тім’ї, позаду правої орбіти, ще не звільненої від породи.
Так, безперечно, «вони» були й тут! Рішення шукати в межах Радянського Союзу було правильне. Але які ще сліди прихідців можна виявити, та й чи залишились ті сліди?
Давидов оглянув край купи кістяків, виявленої в стіні улоговини. На викопаних уже кістках не було ознак поранень. Переломи, про які розповідав Старожилов, виявилися посмертними. Кістки поламало вже пізніше в пісках, коли, як пе часто буває, осідала й твердішала порода.
Давидов наказав зняти породу над купою кісток і поступово розчищати кістки згори, одразу по всій площині звалища.