— Даремно турбуєтесь, начальнику! — широко усміхнувся Старожилов. — Робітники так зацікавились тут знахідками рогатих «крокодилів», як вони їх називають, що самі запропонували мені допомогти «розкидати як слід» це місце. Так і сказав один бригадир на моїй доповіді. Післязавтра — неділя, і розкопувати вийдуть дев’ятсот чоловік.
— Дев’ятсот?! Єхидна сила! — вигукнув Давидов.
— Та ні, не єхидна, а просто — сила! — гордо відповів Старожилов. — Адміністрація дає нам чотирнадцять екскаваторів, транспортери, вантажні машини — одне слово, все потрібне. Таку площу розкопаємо, що в історії й не чули!
Професор аж крякнув із захвату. Праця, некорислива й могутня, в усій своїй величі йшла на допомогу науці. Давидов відчув небувалу впевненість в успіхові своїх пошуків. Десятки тисяч тонн землі, що ховали наукову таємницю, тепер здавалися зовсім не такими страшними. Забувши про всі сумніви, труднощі й знегоди, Давидов здався собі неймовірно дужим. З такою підтримкою він примусить заговорити ці нерухомі маси пісків, що мертво пролежали сімдесят мільйонів років… Давидову навіть не спало на думку, що розкопки можуть не дати наслідків. Цього він не міг зараз уявити собі. Надто тепер, коли за півтораста метрів позаду лежав кістяк ящера, убитого людською зброєю…
— Намічайте площу розкопок, начальнику! — почувся голос Старожилова. — Майте на увазі, що межа еолових пісків іде навскіс, од північного заходу до південного сходу. Ліворуч уклинюється смуга пісків річкового походження.
Професор вибрався на схил улоговини і довго дивився, міркуючи й підраховуючи, на дільницю незайманого степового грунту, що тяглася до гірських відногів.
— А що, коли ми візьмемо квадрат он від того стовпа праворуч і сюди?
— Тоді лівий кут зачепить річкові піски, — заперечив Старожилов.
— Чудово! Я саме й хочу, щоб ми пройшлися берегом давнього потоку. Біля колишньої води… Ну, то виміряймо й поставмо тички. Рулетка у вас із собою?
— Навіщо рулетка? Кроками виміряємо, не скупіться, начальнику! Адже зйомку зробимо після того, як розриємо.
— Постараюсь не скупитися, — усміхнувся професор ентузіазмові співробітника. — Починаймо. Йдіть он туди, до пагорбка… Я хочу встигнути сьогодні дати телеграму професорові Шатрову.
…На місці, де дванадцять днів тому Давидов з помічником міряли кроками грудкуватий полиновий степ, тепер був величезний котлован дев’ять метрів завглибшки. Вітер крутив у ньому стовпи куряви, що здіймалася із зрівняної й підсохлої поверхні щільно зле-жаних крейдяних пісків. Уздовж східного краю котлована жовта барва порід змінювалася, переходила у сіру, сталеву. Старожилов ходив з одного краю в інший, керуючи загоном своїх помічників, які пересипали й перекопували піски, вивільняли знайдені кістяки. Давидов викликав із Москви всіх інститутських препараторів і своїх чотирьох аспірантів, відкликав з будівництва номер два науковця, що працював там. Тридцять робітників під наглядом усіх десяти співробітників перебрали товщу пісків із кістками, посуваючись чимраз ближче до межі сірих порід, де траплялися тільки уламки кісток і великі скам’янілі стовбури шпилькових дерев.
Палюче сонце немилосердно пекло згори, пісок був гарячий, та люди, захоплені своєю роботою, наче й не помічали цього.
Давидов спустився у котлован і зупинився біля великого нагромадження кісток, знайденого ще в улоговині. Там виявилося шість кістяків динозаврів, що переплелисяісвої-ми кістками. За шістдесят метрів на схід було викопано кістяк велетенського хижака, він самотньо лежав неподалік од межі річкових пісків. Поблизу нього знайшли ще три кістяки невеликих хижих ящерів завбільшки з собаку. Більше нічого не було знайдено на всій площині котлована, не знайшли й кісток, пробитих таємничою зброєю. Давидов стривожено оглядав розкопану частину котлована, ніби підраховував шанси, які ще лишалися.
— Ілле Андрійовичу, ходіть до нас, — почувся Женин голос, — ми знайшли черепаху!
Давидов обернувся й повільно пішов на голос. Женя й Михайло другий день обкопували й розчищали величезну голову хижого динозавра з роззявленою пащею, повну страхітливих зігнутих зубів.
Женя вибралася з ями назустріч професорові, зіщулилась од болю в затерплих ногах, але відразу ж радісно усміхнулася.
Біла хустка підкреслювала засмаглість її обличчя, вкритого дрібнесенькими росинками поту.
— Ось тут, — вказала Женя препарувальним інструментом у глибину ями, — черепаха. Вона лежить майже під черепом. Спускайтесь до нас! — І дівчина легко стрибнула вниз. — Я розчистила зверху карапакс,[20]— провадила Женя. — Він дуже дивний — з якимсь перламутровим полиском, та й скульптура незвичайна.
Давидов ледве зігнув своє масивне тіло в тісній траншеї і зазирнув під велетенський череп хижого динозавра. Із вогкуватої і через це темної породи виступала маленька баня близько двадцяти сантиметрів упоперек. Поверхня цієї бані була поцяткована орнаментом з ямок та рівчачків, що зберігали сліди радіального розташування. Колір кістки був незвичайний — темно-фіолетовий, майже чорний, він дуже відрізнявся од білих кісток ди-нозаврового черепа. Незвичайний був і перламутровий полиск цієї дивної кістки — рівна, наче полірована, вона тьмяно відсвічувала в тіні на дні ями.
У Давидова все попливло перед очима. Крекчучи, він наблизив лице до дивної знахідки, дуже обережно зчистив піщинки пучками пальців. Професор помітив між окремими кістками шов, який проходив посередині бані, і другий, що перетинав її впоперек, ближче до одного краю.
— Покличте мерщій Старожилова! — підвів Давидов налите кров’ю обличчя. — І робітників сюди!
Жені передалося хвилювання вченого. Дзвінкий голос дівчини полинув над перекопаними пісками. Старожилов прибіг блискавично, як здалося Давидову, що захоплено розглядав дивну знахідку.
Терпляче, повільно й обережно професор та його співробітник почали знімати породу навколо темно-фіолетової баньки. З боків кістка не ширшала в глибину, стінки бані ставали стрімкими і перетворювались у неправильну, трохи сплющену півкулю. Розчищаючи знахідку, Давидов раптом відчув, що препарувальна голка занурилась у піддатливий крихкий пісок, ніби кістка кінчалась у цьому місці. Деякий час професор обережно намацував її край і, нарешті наважившись, обертальним рухом голки швидко розпушив грунт. Пісок змели м’якою щіткою. Нижчий край кістки тут був закруглений і грубший, він врізувався в стінку півкулі двома широкими дужками.
Вигук, що вирвався з широких грудей Давидова, примусив здригнутися співробітників, які з’юрмилися навколо нього.
— Череп, череп! — заволав професор, упевнено розчищаючи породу.
Справді, звільнені від породи великі порожні очні ямки окреслились зовсім виразно. Тепер добре вирізнялося широке й круте чоло. Загадкова баня була просто верхньою частиною черепа, схожого на людський, трохи більших, ніж у середньої людини, розмірів.
— Попався, небесний звіре чи людино! — з безмежним задоволенням вимовив професор, насилу розігнувся і потер скроні.
Голова йому запаморочилася, він важко притулився до стіни ями. Старожилов поспішно схопив професора за лікоть, але той нетерпляче зупинив його:
— Дійте! Приготуйте велику коробку, вату, клей — череп треба якнайшвидше вийняти. Очевидно, він міцний. Відокремлюйте обережно — далі в глибині повинен бути кістяк, його кістяк. Хай робітники знімають шар за шаром увесь грунт навколо. Динозаврів кістяк одразу ж розібрати й винести. Перекопайте усе — кожний сантиметр цієї дільниці. Весь пісок треба просіяти…
Шатров поспішав довгим інститутським коридором, не озиваючись на привітання зустрічних співробітників. Він опинився перед тими ж дверима, в які входив із коробкою китайського вченого два з половиною роки тому. Але тепер Шатров не гаявся біля входу, не посміхався лукаво, перш ніж здивувати друга несподіваним приїздом. Із суворим, зосередженим обличчям він убіг прямо до кабінету.
Давидов одразу ж відклав набік папір, що на ньому записував якісь розрахунки.
— Олексо Петровичу! Ви просто дипкур’єр! — загув він ніби в діжку. — Для вас така швидкість навіть непристойна… Коли ви одержали мого листа з описом усіх обставин знахідки?
— Учора вранці. Виїхав о п’ятій. Та, далебі, я серджуся на вас. Начебто ви не могли повідомити мене раніше! Навіщо було писати вже post factum? То ви шаленіли, вимагаючи від мене уявну подобу небесного звіра, а коли знайшли його, мовчали до кінця розкопок! Шатров роздратовано смикнув плечем і забігав по кабінету.
— Не сердьтесь, Олексо Петровичу! Я теж хотів зробити вам сюрприз. Що з того, якби ви дізналися на два тижні раніше? Тільки хвилювалися б та нудились, знемагаючи з нетерпіння в своєму Ленінграді.
— Я приїхав би туди! — сердито крикнув Шатров.
— Приїхали б? — здивувався Давидов. — На розкопки? Справді ж бо, ви зовсім змінилися, а я не знав…
Шатров не витримав і усміхнувся.
— Ну, так воно краще, любий друже. Зате ви побачите небесну бестію цієї ж хвилини. — Давидов пішов до шафи, взявся за ручку, веселий, тріумфуючий. — Як це по-вашому — ок! — Давидов потягнув дверцята, вони розчинилися…
— Стривайте, Ілле Андрійовичу! — вигукнув Шатров. — Чекайте! Зачиніть!
Здивований Давидов слухняно зачинив шафу.
— Я не встиг вам надіслати свої припущення, — пояснив Шатров, — тепер я хочу потерпіти ще кілька хвилин і прочитати їх вам, перш ніж побачу череп небесного прихідця! Надзвичайно цікава перевірка: чи може наш розум передбачати далеко, чи правильний і для інших світів шлях аналогій, що виходять із законів нашої планети?
— Чудово придумали! Починайте!
Давидов, наче для певності, замкнув шафу на ключ і підійшов до столу. Шатров дістав великі аркуші паперу, списані його рівним, великим, навдивовижу чітким почерком.
— Я не читатиму всього, не терпиться, — признався він. — Переглянемо тільки загальні висновки. Пам’ятаєте, ми дійшли згоди, що схема тваринного життя, яка грунтується на білковій молекулі та енергії кисню, має бути спільна для цілого Всесвіту. Ми згодилися, що речовини, які складають організм, використані не випадково, а через свою поширеність та свої хімічні властивості. Ми згодились також, що планета, наипридатніша для життя в будь-якій планетній системі, має бути схожа на нашу Землю. По-перше, в розумінні теплової енергії, яку одержує від свого сонця; якщо воно більше, яскравіше за наше, ця планета має знаходитись далі, якщо ж сонце менше й холодніше, умови нагрівання, подібні до умов на Землі, можуть бути на ближчій до нього планеті.
По-друге, ця планета повинна бути досить велика, щоб тяжінням своєї маси утримати навколо себе досить потужну атмосферу, яка захищає від холоду світового простору і космічних випромінювань. І не завелика, щоб вона могла втратити за часів далекої стадії свого існування, ще в розжареному стані, значну частину газів, молекули яких розвіялися б у світовому просторі, інакше-бо довкола планети створиться надто густа атмосфера, непроникна для сонця й насичена отруйними газами.
По-третє, швидкість обертання навколо своєї осі теж повинна бути близькою до швидкості обертання Землі. Якщо обертання дуже повільне, то створяться умови, смертельні для життя: один бік перегріється, а другий надто охолоне; якщо ж воно дуже швидке — порушаться умови рівноваги планети такої величини, вона втратить атмосферу, сплющиться і кінець кінцем розлетиться на шматки.
Ergo — сила тяжіння, температура й атмосферний тиск на поверхні такої планети мають бути, по суті, приблизно такі, як на нашій Землі.
Такі основні передумови. Отже, вся суть в основних шляхах еволюції, що формують розумну істоту. Яка вона? Що потрібно для розвитку великого мозку, для його незалежної роботи, для мислення? Перш за все, мають бути розвинені добре органи чуття, і з них найбільше-зір, зір двоокий, стереоскопічний, що може охоплювати простір, точно фіксувати предмети, які містяться в ньому, створювати точне уявлення про їхню форму й розташування. Зайве казати, що голова повинна міститися на передньому кінці тіла, який несе органи чуття, а вони знову мають бути якнайближче до мозку заради економії в процесі передачі подразнення. Далі, розумна істота повинна добре пересуватися, мати складні кінцівки, здатні виконувати роботу, бо тільки завдяки праці, завдяки трудовим навичкам поступово усвідомлюється навколишній світ і тварина перетворюється на людину. При цьому розміри розумної істоти не можуть бути маленькі, бо в маленькому організмові немає умов для розвитку могутнього мозку, немає потрібних запасів енергії. До того ж маленька тварина надто залежить від незначних випадковостей на поверхні планети: вітер, дощ і таке інше — для неї вже катастрофічне лихо. А щоб усвідомлювати світ, треба бути певною мірою незалежним од сил природи. Тому розумна тварина повинна бути рухлива, дужа і достатніх розмірів, ergo — мати внутрішній кістяк, як у наших хребетних тварин. Надто велика вона теж не може бути: тоді порушуються оптимальні умови стійкості й пропорційності організму, конче потрібні для колосального додаткового навантаження —мозку.