Якось Лі Чунь завітав до Прокопового мешкання в доволі бадьорому настрої й сказав:
- То, може, поговоримо?.. Ми якось згадували про помилку Ейнштейна. Готові слухати?
Прокіп усе ще не міг звикнути, що справжній академік, один із безсмертних, розмовляє з ним, як з рівним. Проте асистент завжди тримався з гідністю;
- О так! Я просто не зважувався вам нагадати.
Лі Чунь зробив екскурс у першу половину двадцятого віку, коли здобула визнання теорія відносності. Він говорив про Ейнштейна, засновника новітньої фізики й космології, - говорив захоплено, як про фундатора такого бачення світу, яке прокладає шлях до розуміння Світової Монади.
- Є три види героїзму, - продовжував Лі Чунь, зробивши невелику паузу. - Перший вид - героїзм воїнський. Це... ее-е... найпростіший героїзм, хоч тут небезпека для життя очевидна. Другий вид - героїзм громадянський. Його зрозуміти важче, бо коли людина виходить на герць із суспільними забобонами, не завжди їй доводиться важити життям. Найчастіше таку людину піддають остракізмові.
Та можна кудись виїхати, жити скромно, але все ж таки жити!.. І третій вид-’Героїзм науковий. Це найвища форма героїзму, хоч тут здебільшого... Я обминаю європейське середньовіччя. Це виняток... Здебільшого не існує іншої загрози, окрім людського нерозуміння. Але тут доводиться кидати виклик самій Природі, цілому Всесвітові. Розумієш, Прокопе?..
- Так, розумію, - захоплено прошепотів хлопець, хоч питання було суто риторичне й не вимагало відповіді.
- Третій вид героїзму властивий лише геніям. Це одиниці, які освітлюють шлях до вічності. Кеплер, Ньютон, Ейнштейн... І все ж, друже, коли ми згадуємо Ейнштейна...
На цей раз пауза тривала довше, ніби академікові належало зібратися з силами і прорвати невидимий бар’єр.
- Власне, це навіть не його особиста помилка. Так наука бачила світ до нього - однаково безконечним у бік великого і малого. В бік мегакосму він проклав межу. Навіть визначив радіус, що здатний окреслити Всесвіт. На цій основі виникла космологія. Але в бік мікрокосму жодної межі не побачив. Ось чому доцентрові сили у нього всюди безконечно великі. А чи може так бути?..
- Природніше бачити безконечність у бік мегакосму. І вона реально існує, - зауважив Прокіп.
- Існує лише просторова безконечність, але ж не силова й не енергетична. Бездуховна, безжиттєва безконечність. Або, інакше кажучи, безконечність як темрява. Ось що реально існує.. Простір, опанований світлом, безконечним бути не може.
- Чому не може?
- Тому, що швидкість світла конечна. Я кажу про фізичні реалії, а не про математичні парадокси... Це перша причина. Друга причина та, що світло з’явилося тоді, коли народилися зорі й галактики. А вони існують не вічно. Час їхнього існування конечний. Дві оці причини у своїй сукупності виставляють межу й для Всесвіту - безконечним він бути не може.
Деякий час вони мовчали. Відтак Прокіп запитав:
- Якщо Всесвіт конечний, то... Що ж далі, поза ним?..
- Я вже відповів, Прокопе. Поза ним... Поза ним - не опанований світлом простір. Простір як вакуум. Або простір як матерія. Бо тільки вакуум і є матерія - більше ніщо. Але ж сама по собі матерія мертва - ось у чому суть! Життя існує лише там, де володарює Світло. Світло з великої літери. Воно ж є синонім Монади. І синонім Бога.
- Бог, якого можна увібгати у фізичні формули? - недовірливо мовив Прокіп, але одразу пошкодував: він таки ж бачив Галактичну Монаду! І навіть визначив її діаметр: більший від діаметра Сонячної системи.
- Розумію, але нічим допомогти не можу, - вдоволено посміхнувся Лі Чунь. Йому сподобалось зауваження Про-копа: сумнівається - значить мислить! Академік продовг жував: - Не можу, бо істина виглядає саме так. З фізичного боку, звичайно. З боку духовного ми цей предмет не розглядаємо... А проте... Я переконаний, що Бог живе не понад Всесвітом, а в центрі Всесвіту. Він є Першодвигуном усього сущого. Те ж саме, що Світова Монада. Мої предки були католиками. Отже мені не чужий Фома Аквінський. Він також бачив Бога як Першодвигун... Але ми, друже, відхилилися в бік метафізики. У цій проблемі, Прокопе... В цій проблемі найважче - це вміння розрізняти грань, де кінчається фізика й починається метафізика. Бо саме тут вони стикуються. Саме тут переходять одна в одну...
Лі Чунь покинув крісло, що стояло у центрі кімнати, й почав ходити довкола нього. Точніше - якось кумедно пересуватися, майже літати. Мабуть, відчував потребу в русі. Прокіп дивився на цього огрядного, незграбного чолов’ягу й думав про те, що йому випало велике щастя - бути учнем і помічником цієї людини.
- Мені хотілося б почути саме про помилку Ейнштейна.
- А хіба я про неї не сказав?..
- Ну так, безконечні сили до центру системи... Це справді сумнівно, але... Я поки що не бачу, де тут пролягає шлях до Монади як фізичної категорії.
Лі Чунь почав писати формули - вони становили ланцюг, у якому кожна ланка тримає ціле. І виходило ось що: там, де Ейнштейн вслід за Шварцшільдом вбачав безконечність фізичних сил, космічна сила справді була грандіозна (бо тримала Всесвіт!), але ж вона виявилась конечною. Такою ж конечною, як і сам Всесвіт та його константи, що обумовлюють одна одну: швидкість світла у вакуумі (С), гравітаційна стала (G), космологічний радіус (R kosm). Саме звідси й народжувалась сила Монади як світова константа:
F0= C4/ G.
Монада є всюди, де є маса. Оскільки Метагалактика (тобто Всесвіт) володіє конечною масою, в її центрі належить бачити Світову Монаду. Чим більший радіус Монади, тим більша її маса і тим менша густина.
Прокіп уже встиг перечитати все, що було з цього приводу в обсерваторній бібліотеці. Щоб краще засвоїти теорію Монади, він зумисне вступив у дискусію на боці авторів гіпотези “чорних дір”:
- Але ж, учителю, астрономи двадцятого століття навчилися доволі точно зважувати ядра галактик, які можна бачити здалеку. Там усюди закладені велетенські маси в незначному об’ємі. Ось чому ядра галактик почали уявляти як “чорні діри”. Один кубічний сантиметр речовини з галактичного ядра, за обрахунками деяких астрономів, важить кілька мільярдів тонн.
Лі Чунь посміхнувся самими очима:
- Це саме той випадок, коли астрофізики перевершили фантастів. - Він зупинився й одним коліном зіперся на крісло. В такій позі Лі Чунь і продовжував дискусію: - Що ж, стосовно велетенських мас у центрі галактик вони не помилялися. Це справді так. Але ж вони помилялися щодо природи самої маси... Маси як такої... Вони розуміли її на підставі земного досвіду: це, мовляв, обов’язково мусить бути щось речовинне. Але ж... Саме оцю обов’язковість, юначе, і належить заперечити. Бо це зовсім не обов’язково!.. Речовина - це продукт мікросвіту. Починаючи від Галактики, Монада - вже далеко не речовина, а доволі розріджена плазма. Плазма, Що Мислить - ось у чому істина!..
- Мені б хотілося отримати цей результат із фізико-ма-тематичного апарата, - сказав Прокіп.
Лі Чунь не без лукавства запитав:
- Хочете за допомогою фізико-математичного апарата обчислити властивості Плазми, Що Мислить?..
- Не духовні, звичайно. Тільки фізичні. Якщо це справді плазма, то... Фізичне мусить існувати.
Три підборіддя Лі Чуня на його круглому обличчі сховалися, голова підвелась. Академік випростався, став урочистим і статечним:
- А чому б ні? Можна й обчислити. З боку математичного це зробити доволі просто. Візьміть фундаментальну формулу, на якій базується загальна теорія відносності, але в чисельнику відкиньте двійку. Ця двійка - також одна із помилок Ейнштейна. Тоді формула виглядатиме так:
R0= M0G / С2.
Знаком 0 я позначаю величини, які належать Монаді. В Ейнштейна, звичайно, цих позначок немає... Під масою Монади слід розуміти масу цілої системи - Сонячної системи, Галактики тощо. Фактично вся маса будь-якої системи зосереджена в межах сфери, котру описує радіус Монади. Отже не тільки маса, але й уся енергія також зосереджена в межах Монади:
E = F0 • R0.
Це те ж саме, що знаменита формула Ейнштейна: Е = МС2. Тотожність цих формул показує, що масу належить бачити лише в межах Монади - й ніде більше! Тепер дозвольте вас запитати: як ви, Прокопе, все це уявляєте просторово?..
- Не розумію, --трохи знічено відповів Прокіп.
- Я ось що маю на увазі. Там, де гравітаційний потенціал досягає квадрата швидкості світла...
- Стривайте, вчителю. Тепер бачу. Отже, так... -Обличчя Прокопа засвітилося, в очах зблиснула дивна енергія. - Там, де гравітаційний потенціал досягає квадрата швидкості світла, виникає сфера, в глибинах якої всі наші уявлення про фізичні процеси вичерпуються. Але простір лишається. В центрі Галактики він доволі значний - його діаметр сягає близько двохсот мільярдів кілометрів! Здається так - я прикинув у голові. Ну от... А який він за своїми якостями, що в ньому має відбуватися ми про це нічого не знаємо. Анічогісінько! Знаємо тільки, що то є царство світла... Може, тому й називали цю сферу “чорною діркою”. З неї навіть світло не здатне пробитися назовні...
- Про яке світло ви зараз кажете? Є світло як фізичний фактор. А є Світло з великої літери, - уточнив Лі Чунь. - То є внутрішня сутність Монади. Насамперед Галактичної. Саме там стоїть фортеця Світла як Всеосяжної Особи. Тоталіт!.. Але це, звичайно, вже метафізика... Щодо густини плазми, то її неважко обчислити. Якщо нам відомі маса і об’єм сфери - що ж тут може бути важкого?
- Звичайно.
Прокопові дуже кортіло признатися: він бачив Галактичну Монаду й може посвідчити, що вона доволі розріджена. Не речовина, а чисте золотаве сяйво. Але він і на цей раз утримався.
- Запитання є? - промовив Лі Чунь.
- Будуть, але не зараз, - відповів асистент. - Я хочу все це осмислити з олівцем у руці... А ороте є одне запитання. Не розумію Ейнштейна. Як він міг зупинитися на півдо-розі до Монади?..
- Бачиш, Прокопе... Треба враховувати ментальні особливості самої епохи. В ті часи фізику розуміли як антипод метафізики. Якби хтось почав стверджувати, що він побачив рубіж, де фізика переходить у метафізику, - його б висміяли. Або навіть обізвали шарлатаном. Можна сказати так: Ейнштейн зупинився на півдорозі до метафізики... Гадаю, постулат Карла Шварцшильда також мав певне психологічне значення.
- Мені зустрічалося це ім’я, але...
- Розумію. Ти маєш право його не знати. Але в Ейнштейна такого права не було... Постулат Шварцшильда здобув визнання раніше, ніж Ейнштейн розпочав роботу над теорією відносності. Шварцшильд стверджував, що гравітаційне прискорення може стати безконечно великим. Так народилось уявлення про безконечно великі доцентрові сили.
- Стривайте! - вигукнув Прокіп. - Але ж прискорення - це є послідовне зростання швидкості. Куди ж їй зростати після того, як досягнута швидкість світла? Не бачу логіки.
- В принципі, логіка існує, - заперечив Лі Чунь. - Але це тільки логіка математична - не фізична. За математичною логікою, швидкість може зростати безконечно, так і не досягаючи швидкості світла. Зрештою, дещо тут є й від фізичної логіки. Це, наприклад, стосується корпускул... Ну, ще квазарів... Вони здатні існувати доти, доки не досягли швидкості світла. Тобто, на підході до цієї швидкості... Але ж коли йдеться про гравітаційний потенціал... Тут ми маємо зовсім іншу якість... Ейнштейн був далекий від самого образу Монади. І в цьому вся справа.
- Іще одне запитання, - несміливо мовив Прокіп.
- Будь ласка, я слухаю.
- Хто автор цієї теорії - ви, вчителю?
- О ні! її автор - українець родом з Сибіру Мирон Грива. Але ж, даруйте, про це іншим разом.
Лі Чунь виглядав стомленим. Він побажав Прокопові успіхів і пішов до себе. Асистент був переповнений ідеями та враженнями, в його голові гуло, мов у трансформаторі. Прокіп гарячково писав формули й астрономічні величини. Відтак закреслював їх, щоб з’явилися інші.
Найбільшою загадкою для нього було те, що вся маса системи опиняється в межах Монади. Але ж Галактика складається з мільярдів зірок - хіба кожна з них окремо не володіє масою? Він розмірковував над поясненнями Лі Чуня, що масу не слід ототожнювати з речовиною - це інша субстанція. Але ж яка саме? Можливо, масу належить бачити як відображення сили? Скажімо, ми стискуємо в кулаці еластичну гумову кульку. Наша сила буде сфокусована в її центрі. Так само світовий простір звідусюди тисне на Галактичну Монаду - з силою Р0. При цьому діє не безпосередньо, а через Монади усіх зірок, точніше - через їхні поля... Тоді зорі тільки передають всесвітній просторовий тиск. Отже виходить так, що Галактична Монада відображає в собі масу Галактики.
Так це відбувається чи якось інакше, але помиляється той, хто двічі рахує масу Галактики: раз у галактичному центрі й удруге - в загальній сумі усіх її зірок...
Іще одна важлива думка: простір, що належить Галактичній Монаді (в радіусі близько двохсот мільярдів кілометрів!) - якісно цілком інший, ніж світовий простір взагалі. Більше того: він є антиподом світового простору - бо розламує його, розтискує зсередини, як голівка печериці розламує бетон. Саме звідси й виникає опір-тиск світового простору з силою Р0. Більшої сили в природі взагалі не існує... Та найістотніше ось що: простір Монади живий, сповнений високої духовності. Ми, люди, тілом і душею належимо саме цьому просторові - він є наш Творець, наш Бог. Зовнішній простір ворожий нам так само, як він ворожий Монаді. Бо він мертвий. Смерть походить від нього, як життя - від Монади. Простір існує лише для того, щоб його долати. Отже ми самим своїм народженням призначені стати воїнами Галактичної Матері. Для цього ми й виходимо в космос...
Ці думки були бентежні й напрочуд солодкі. Прокіп намагався навіть уявити внутрішній вигляд Галактичної Монади, але не міг - це була така ж таємниця, як материнська душа.
Хвилювало й те, що автором теорії Монади був його далекий земляк, про якого він ніколи не чув. Асистент віднині шарпатиме Лі Чуня, щоб дізнатися про Мирона Гриву все, що знає сам академік.
Прокіп вийшов з обсерваторії в президентський сад, що був поруч (хмільні пахощі квітів відчуваються навіть біля телескопа). Чим глибше вживався він у теорію Монади, тим ріднішим ставали зорі, що рясніли над пластмасовою сферою, - вони несли в собі й на собі сяйво Галактичної Матері. Не вони є творцями живих світів - їх народжує Галактична Мати. Зорі - це тільки свічки у Космічному Храмі. Бо хіба можливий Храм без свічок? І цілком природно, що простір поміж зорями усюди опановано кораблями синів Галактичної Матері. Цього не знають лише ті людські істоти, які перебувають у докосмічній ері. А проте знають і вони - знали ж про це єгиптяни, вавилоняни, римляни!..
Прокіп так сидів на лаві, як можна сидіти там, де тяжіння дуже мале. Міркування про нещодавно пізнане все ще тримали Прокопа у своєму полоні. Отож коли маленькі дівочі руки обхопили його скроні й затиснули пальчиками повіки, він не відразу збагнув, що, власне, відбувається. А коли збагнув, ухопив дівчину за руки і, сміючись, рвучко притягнув до себе. Зусилля було надмірне, вони обоє злетіли в повітря - і лише тут, над лавою, Прокіп розгледів, що це була не Гелена, а президентська масажистка Сільвія.
Коли вони плавно, ніби наповнені гелієм, знов опустилися на лаву, Прокіп розгублено почав вибачатися. Сільвія, зазираючи йому в обличчя, щебетала:
- Ну й даремно вибачаєтесь. Літати - це так приємно! Правду кажучи, я дуже люблю такі несподівані трюки.
Відчуваєш, що в тебе виростають крила. Але самій, без партнера, займатися цим чудовим спортом... Ха-ха... Те саме, що самій з собою розмовляти. Між іншим, я не вперше наглядаю за вами. Просто з цікавості. І знаєте, що я виявила? Сільвія, мабуть, сподівалася, що молодий астроном почне допитуватись, що ж саме вона виявила. Але Прокіп набур-мосено мовчав. Тоді вона продовжила своє бездумне щебетання:
- Я виявила, що ви самі з собою розмовляєте. Ви ніколи цього не помічали?..
Прокіп почервонів і хотів було щось сказати, але знову промовчав.
- Ха-ха-ха! Він червоніє, мов дівчина. Як це симпатично!.. Між іншим, я давно хотіла... Навіть запитала в Лі Чуня, чи мені також можна зазирнути в телескоп, чи це прерогатива тільки пані Гелени? А він каже, що про це належить домовлятися з асистентом... Тобто з вами, пане Прокопе. Ну, то як, можна?..
Базікання Сільвії нагадувало теплий душ - голосок у неї приємний, напрочуд мелодійний. Прокіп знав, якого віку Сільвія, але це не заважало їй виглядати ровесницею Гелени.
- Чому ж? Якщо Лі Чунь не заперечує...
Сільвія сприйняла ці слова як щиру згоду, хоч насправді Прокіп їх вимовив без ентузіазму - треба ж було якось відповісти.
- Чудово! Просто чудово. Я так і думала, що ви мені не відмовите. Може, одразу й підемо?
Прокіп завагався - він пригадав, що сьогодні обіцяла прийти Гелена. Подивившись на годинник, нерішуче мовив:
- Давайте іншим разом. У мене є невідкладна справа. Сільвія наблизила своє гарненьке личко майже до Прокопового носа - хлопець мимоволі відкинув назад голову й відвернувся. Але Сільвія вдала, що не помітила цього промовистого руху:
- Ця невідкладна справа, любий хлопчику, мені добре відома. Але вона сьогодні не прийде... О-о, не дивіться на мене так грізно. Я добре знаю, що кажу. На власні очі бачила, як Президент повів її до свого палацу. Ну а ви ж, маг буть, чули про його уподобання. Ха-ха-ха...
Обличчя Прокопа зблідло. Різко відштовхнувши Сільвію, він підвівся з лави:
- Неправда!
Сільвія не образилась на цей неввічливий жест:
- Чому це вас дивує?.. Це ж так природно. Якщо ви справді любите Гелену, то повинні бажати їй добра. А ви ж знаєте: більшого добра, ніж спецліжко... Та ще в її віці... Хіба вам не хочеться, щоб вона вічно лишалася. юною? Погляньте на мене!..
Прокіп стояв проти Сільвії напружений, готовий вибухнути гнівом. Губи звузилися, втратили природну барву - вони були такі ж бліді, як усе обличчя. Кулаки стиснуті, очі злісно зблискували - здавалося, він ось-ось ударить • Сільвію.
- Ви... Ви дуже... недобра людина, - напівшепотом кинув їй в обличчя й рушив до ґратчастої хвіртки, за якою містилася обсерваторія.
- Я кажу правду! - крикнула йому навздогін Сільвія.
Так, Сільвія казала правду. Йдучи до обсерваторії, Гелена наштовхнулася на Степана Макарова, що очікував її на алеї саду. Побачивши дівчину, Президент з привітною посмішкою рушив їй назустріч. Він був зодягнений у білий костюм, що мовби підсвічував обличчя й робив його молодшим.
- О-о, пані Гелена!.. Я не помилився?
Гелена трохи розгубилася - вона ніколи не зустрічалася з Президентом, але бачила його зображення, тому відразу впізнала. її колись навчали, що це він є Творцем світу. І нехай то було фантастичне перебільшення (бо вона тепер знає: не того світу, що світився міріадами зірок, а тільки їхнього обмеженого, замкнутого в кам’яній сфері), але це також не якась там абищиця.
Чи був він для неї богом? Мабуть, не був. Та й батько не приховував від неї критичних суджень про Президента. Та все ж він з пошаною ставився до нього як ученого. Отже, її розгубленість і сум’яття не мали негативного забарвлення - вони були викликані несподіванкою.
- Ви чомусь мовчите, - напівжартома докоряв Президент. - Може, я справді помилився?.. Але ж, даруйте, я знаю родини моїх академіків. Ось тільки вас ніколи не бачив на моїх прийомах.
- Ні, ви не помилилися, пане Президенте. Я - Гелена Лятошинська.
Гелена подумала: чи вірно вона звертається до нього? Але ж вона знала, що Президент щодо академіків та членів їхніх родин дотримувався певного демократизму - принаймні в поводженні.
- Мені давно хотілося з вами познайомитись. Ваш батько чомусь ховає вас від мене. Невже я схожий на дракона, що дихає вогнем?
Гелена засміялася, але не знайшла, що сказати. її дивувало, що Президент приділяє їй стільки уваги. Вона була далека від думки, що він зацікавився нею по-чоловічому.
- То як, схожий на дракона? Як розуміти ваше мовчання? - баляндрасив Макаров. Його веселий настрій відпру-жив Гелену, і вона відповіла йому в тон:
- Як згоду.
- Он як! - розреготався Макаров. - Повірте, я ще ні від кого не мав такого вишуканого компліменту. Приємно, дуже приємно!..
Гелена все ще не позбулася настороженості. Потайки роздумувала: наслухалася змалечку розмов про його жорстокість, а він, виявляється, зовсім інший. Вона була сьогодні зодягнена в білу сукенку. Він також у білому, і чомусь їй закортіло зазирнути у дзеркало: як вони виглядають у парі?
- Куди ж оце ви поспішали? - лукаво запитав Макаров. Гелена мовчазно опустила очі. У своїй сором’язній зніченості вона була цнотлива, чиста і прекрасна.
- Аг-га!.. Здогадуюсь. Що ж, він талановитий хлопчина. Розум у нього чіпкий. З таких бувають люди... До речі, я чув, що ви любите малювати. Це правда?
- Люблю.
- У мене добра колекція картин. Ще звідти, із Землі... Хочете подивитися? - Наштовхнувшись на мовчанку, він кинув їй весело: - Дозвольте і надалі розуміти ваше мовчання як згоду.
Гелена схвально посміхнулася. їй справді хотілося побачити, як малювали художники - справжні художники! - на тій планеті, яка в її уяві так яскраво пломеніла сонячними барвами, що нерідко снилася; тоді Гелена ходила по Землі, розгортаючи степові трави, літала над її океанами, милувалася райдугами.
Степан Макаров, відчувши настрій дівчини, взяв її під руку й повів у президентський палац. Гелену це трохи злякало, але одвічна жіноча цікавість перемогла. Зрештою, що ж тут поганого? Вона потім розкаже і Прокопові, й батькові, як гостювала в самого Президента.