- Ви вважаєте?- В її голосi з'явилося ледь помiтне сподiвання.
- Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили - вловлюєте рiзницю?
- Не дуже.
- Вони просто не схотiли брати на себе моральної вiдповiдальностi. Те, що ви замислили, певне, пов'язано з ризиком для життя?
- Можливо.
Альга зiтхнув i смiливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помiтною горбинкою нiс, вигинистi брови, сiруватi очi, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помiтними ямками творять отаку невимовну красу! Арi, мабуть, помiтила, що фiлософ милується нею, i десь у глибинi її очей з'явився теплий усмiх. Альга вловив ту смiшинку, це пiдбадьорило його, заохотило.
- А я на це дивлюся так, Арi: наука вимагає... смiливостi, ризику, безоглядностi в досягненнi мети!
- I характеру. Чи не правда?
Фiлософ кивнув головою: авжеж, i характеру, а не якихось там псевдологiчних схем, що постулюються вiд небезпек та випадкових загроз! Вiн вважає, треба дiяти, вiдкидаючи всiлякi перешкоди, експедицiя не лише потрiбна, вона просто-таки необхiдна!
- Але тепер, пiсля такої ухвали, нiхто не згодиться вiдправитись зi мною...
- Як це нiхто? - здивувався Альга. - У вас немає супутника?
- На жаль.
Вiн подивився їй у вiчi i тихо сказав:
- Ну, що ж, тодi берiть мене... якщо я зможу бути вам корисний.
- Справдi? Ви згоднi?
- Я буду щасливий, коли ви вiзьмете мене в експедицiю.
- Чудово! Але ж ви повиннi зважити...
- Сподiваюсь, ви познайомите мене iз завданням?
- О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякi характеристики його поля... Може, ви пiд'їдете зараз до моєї лабораторiї?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослiдiв.
- Охоче.
- Ну, то я на вас чекаю.
Моложава жiнка в золотистiй сукнi неквапно походжала перед великим, на всю стiну, екраном.
- Любi дiти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рiдну планету, говорила, тамуючи хвилювання. - I хоча ви всi, вашi батьки, дiди й прадiди народилися тут, на борту "Сатурна", Земля залишається нашою праматiр'ю. Вона - колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крiзь терни до зiрок. Вiдео-плiвки показали вам, що на континентах Землi часто лютували не тiльки стихiйнi лиха, а й воєннi чвари...
З глибини екрана за нею стежило кiлька десяткiв дiтей. Напевне, їм було цiкаво слухати цю розповiдь - нiхто не вимикався, пiд екраном тихо сяяв суцiльний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навiвав чари казок, переносив до iншого свiту - широкого, високого, вiльного. I тодi наче зникали мiцнi оболонки, що оточували людей на "Сатурнi", уява малювала замiсть тихих басейнiв бурхливi моря, замiсть оранжерей - безкраї лiси, а замiсть освiтлювальних ламп - велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землi!..
Коли вчителька скiнчила, дiти враз защебетали, вона аж усмiхнулась i трiшки повернула тумблер гучностi.
- Не так голосно, дiти, i не всi разом...
Та запитання посипались, нiби корпускули в лiчильнику:
- Навiщо сконструювали гори?
- Хто вигадав рiчки?
- Чому раби не повстали всi разом?
- Навiщо окремим людям потрiбно було багатство?
- Чи можна дихати на вiтрi?
- Навiщо наробили стiльки снiгу?
Коли табло обiч екрана було заповнене, вчителька пiднесла руку, що означало: на перший раз досить.
- Тепер будемо вiдповiдати. Хто з вас менi допоможе?.. Ну, гаразд, вiсiмнадцятий, розкажи нам про гори.
Вчителька натиснула кнопку, щоб вiсiмнадцятого могли бачити всi.
- У нас, на "Сатурнi", гiр немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсiм i не потрiбнi, краса нашого "Сатурна"- в доцiльностi кожної секцiї, кожної деталi. А на Землi...
Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального примiщення вскочив якийсь юнак. Навiть не глянувши на екран, крикнув:
- Хiба ви не знаєте, що дiється?! Поки не пiзно...
- У нас заняття... - розсердилася вчителька, але вiн нi про що й слухати не хотiв.
- Найавторитетнiша iнстанцiя не схвалила цiєї авантюри, а вона всупереч... Ви ж розумiєте, що це просто жахливо - отак-о взяти й пiрнути в космос!
- Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?
- Як? Ви нiчого не знаєте?.. Арi вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилi!
- А що сталося?
- Поспiшiть до Причалу - з хвилини на хвилину її дослiдницька ракета стартує... Ви, тiльки ви можете її затримати! Мерщiй, мерщiй!
I вiн, як ошпарений, вискочив з примiщення.
Вчителька ступнула крок услiд i зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихiд. Стояла, здавалось, забувши про своїх маленьких слухачiв, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. "Що ж це таке? - обпiкала думка. - Чому Арi не порадилась зi мною? Ех, дiти, дiти..."
Та досить їй було поглянути на екран, як розгубленiсть одразу ж зникла - вчителька завжди мусить бути взiрцем для своїх вихованцiв. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрiшньої дисциплiни, їй до щему образливо, гiрко на душi: донька не порадилася з нею, хоча досi вони були друзями i нiчого одна вiд одної не таїли. Ну, що ж...
- Продовжимо, дiти, наше заняття...