— Людина є людина, й піклуватися про неї треба скрізь, — сказав Полинов.
— Це правильно, це правильно… Добре, подумайте, чим розважити хлоп’ят. Узагалі ви маєте рацію: тут нуднувато.
Гюїсманс задумливо почухав перенісся.
— Поговоримо про справу, — уривчасто сказав він, нахиляючись до Полинова. — Ви, звісно, зміркували, що завод, який ви бачите за вікном, простим піратам начебто ні до чого. І звичайно, сушите голову над цією загадкою. Не намагайтеся мене переконати, що це не так: щодо психології я ще дам вам сто очок уперед, могли переконатися.
— Я й не намагаюся.
— Ну і славно. Так… То слухайте, такого ви ніде не почуєте. Кинемо з космічних холодних висот погляд на нашу рідну, гаряче улюблену Землю. Що ми бачимо? Розбрати, суперечності, занепад моралі, всезагальну невдоволеність і неспокій. Щоправда, загроза термоядерної війни ослабла…
— Завдяки нашим, а не вашим зусиллям. — Полинов відчув задоволення, перебивши цю високохмарну промову.
Гюїсманс невдоволено звів брови.
— Помовчіть. Так, зараз уже мало країн, які б не перефарбовувалися під соціалізм. Але це нічого не означає. Вогонь не згашений, полум’я тліє, суперечності не зняті, над життям людей висять загрози, що випливають із майбутнього. Тривога, клопоти, голод…
— Нечуване безробіття, викликане автоматизацією…
— Я сказав — помовчіть! Інакше я нічого не скажу!
— Даруйте, я гадав, ми розмовляємо.
— Розмовляти будемо потім. Тут говорю я! І я маю на це право, тому що доля людства в моїх руках! Так от. Суперечності не зняті, світові, як тисячі, як сотні, як десятки років тому, потрібен рятівник. Навіть більше, тому що диявольська колісниця прогресу мчить нас наосліп, і що далі, то швидше. Атомна бомба, за нею воднева, ракети, генетичні отрути, лазери, нарешті геофізична зброя! Де межа? Людина перестає бути самою собою, вона в паніці, вона мечеться, й марно вона шукає порятунку в болотяних ідолів соціалізму!
Гюїсманс перевів подих і понизив голос.
— Особливо прошу звернути увагу на геофізичну зброю. Земля сповита шаром озону. Варто йому розірватися й потужний ультрафіолет Сонця спалить усе живе. Й ось з’являється згубний винахід загорділої людської думки — дисан! Крихітна ракета, начинена дисаном, який поглинає озон, мов губка воду, й небо розколене над такою країною, як Англія! Дешева, невловима, портативна зброя, доступна навіть для Гаїті. Саме тому вона не застосовується. Спалити ворожу країну — невелика вигода, якщо тобі відплатять тим самим. Ось чому жодна держава не може скористатися з володіння цією зброєю.
Жодна держава, відзначте це, Полинов, — держава! А якщо ракети з дисаном знаходяться в руках приватних осіб? Сміливих, енергійних? Якщо ці особи перебувають поза Землею, якщо невідомо, звідки летять ракети? Га? Ви здогадуєтеся? Ви, звісно, здогадуєтеся. Ці люди можуть диктувати Землі свою волю. Всій Землі! Й безкарно!
Полинову стало моторошно. На щастя, Гюїсманс нічого не бачив і нічого не чув. Він устав, він простягав руки, його кістляві пальці, здавалося, вже хапали світ за горло.
— О так, ви зрозуміли, наскільки реальна й жахлива наша влада! Діалектика, чиста діалектика. Коли абсолютної зброї скупчується надто багато, вона рано чи пізно перетворюється на розмінну монету. Й потрапляє до рук людей, нікому не підконтрольних, позбавлених забобонів і догматичного сумління. А якщо ці люди до того ж натхнені ідеєю, якщо вони організовані, розумні, безстрашні, вони можуть поставити себе над людством. І це сталося! Я, я стою над людством!
— Ви хочете правити спаленою Землею? — Полинов сподівався, що його голос не тремтить.
Гюїсманс велично звів голову.
— Цю зброю Бог уклав у руки вірних синів своїх. Спалити Землю? Ні в якому разі. Врятувати. Прийде час — він близький, — ми оголосимо про свою владу. Люди зрозуміють, що ми не жартуємо. А тупакам доведеться показати маленький дослід. Навіч продемонструвати нашу могутність. Але сподіваюся, до цього справа не дійде. Ми не лиходії, ми хочемо добра.
— Якщо мети добиваються за допомогою страху й насильства, то це свідомо ница мета.
— В теорії таких ідеалістів, як ваш Карл Маркс. Ми використаємо нашу владу не для терору. Ми встановимо на Землі консервативний соціалізм!
— Як?! — Полинов ледь не впав із крісла.
— Ви вражені? Чудово. Ми твердо розраховуємо, що люди, подібні до вас, попервах достоту так само збентежаться. Однак продовжу аналіз. Силою можна добитися всього, силою нічого не можна втримати. Тут ви маєте слушність, має слушність історія. Ні, буде по-іншому. Людство саме підтримає нас. Саме! Слухайте. Насамперед ми зажадаємо знищення зброї. Будь-якої. Всюди. Здійснимо вашу програму, ха-ха… Ви гадаєте, людство не полюбить тих, хто приніс йому вічний мир і звільнення від страху? Воно полюбить нас удвічі ще й тому, що ми скажемо: гроші, які раніше йшли на зброю, підуть на хліб!
Ви заперечите, що ваші друзі дуже швидко знайдуть спосіб, як напасти на нас? Не встигнуть. Бо третє наше гасло: зупинити прогрес! Ви приголомшені, ви жахаєтеся? Але мільйони простих людей нас підтримають. Адже для них прогрес — це перш за все ядерна, геофізична й інша страшненька зброя. Це автомати, що позбавляють їх роботи. Цим прогресом вони ситі по саму зав’язку. Вони самі — відзначте, самі! — почнуть знищувати лабораторії, палити книги, вбивати вчених, тому що потайки вони бояться їх і ненавидять. А ми знімемо заборону страху, ми допоможемо їм організуватися, ми дамо вихід їхній енергії, відчаю, ненависті. О, підуть вони тим охочіше, що їхній прогрес — усіляку там медицину, виробництво ганчірок, телевізорів, автомобілів, ми не чіпатимемо. Ми організатори й натхненники, тільки й усього. Ми об’єднуємо бажання простих людей, указуємо їм ворога, знімаємо з них відповідальність. Як пречудово вони трощитимуть усе на своєму шляху!
Гюїсманс перевів подих.
— Отож, прогрес зупинений, інакодумці сковані. Це не тактика, це стратегія. Консерватизм, яке величне слово! В минулому столітті люди без страху дивилися на небо. Це прогрес заселив його бомбардувальниками й ракетами! Раніше люди не тремтіли за долю людства, їх не мучили кошмари радіоактивних пустель. Це прогрес жахнув людство! Тому — хай живе консерватизм! Пожинатимемо ті плоди, що є, й не тягнутимемося до нових, бо недаремно сказано в Біблії: «при многості мудрості множиться й клопіт».
Соціалізм? Це слово стало привабливим, тому що за ним увижається якийсь вихід із безвиході, тому що кожен укладає в нього свою мрію про майбутнє. Ми використаємо його. Адже слово — це обгортка, в нього можна загорнути що завгодно.
Полинов тепер не переривав Гюїсманса. Він уважно слухав, сподіваючись, що той, заворожений власною промовою, скаже щось зайве. До того, схоже, йшло. Щоки Гюїсманса взялися червоними плямами, ніздрі роздувалися, в очах металася ледве стримувана нестяма.
Але нараз Гюїсманс опанував себе. Він мовчки подивився на Полинова, відтак потягнув зі столу коробочку, повертів її, відкрив і кинув у рот цукерку.
— Цікава філософія, щоправда, не нова, — сказав Полинов, бачачи що Гюїсманс заспокоюється. — Але я не бачу тут позитивної програми. Спалити, зламати, спинити… Де ж благо?
Гюїсманс жував цукерку. Задоволено кивнув.
— Ваше питання доводить, що політ думки генія недоступний звичайній людині. Чого хочуть прості люди? Спокою. Хліба. Безпеки. Віри в щось. Перспективи. Ось наша позитивна програма.
— Віра в бога?
— Так, але в бога сучасного, космічного. Ви правильно виділили головне. Віра — ось цемент нашої програми. Що більше вивчаєш людину, то краще бачиш, що віра для неї все одно, що дихання. Не так уже важливо в що: заперечення віри також стає вірою. Релігія була чудовою штукою, але вона застаріла. Будь-який дурень зараз може сказати: «бога немає» — ось чим вона погана. А в нас бог буде, реальний, зримий, такий, що творить хліб, спокій, безпеку, перспективу.
— Чи не ви, бува?
— О ні. Звісно, приклад Гітлера і йому подібних показує, що людині зайняти місце бога в наш освічений вік не так уже й важко. Але в такого бога є разом із чеснотами серйозні недоліки. По-перше, в нього є національність, а ця обставина дратує інші народи. По-друге, він смертний, що й зовсім погано. По-третє, такий бог не новий, у людей є деякий досвід, і з цим треба рахуватися. Наш бог буде позбавлений усіх недоліків. Бо це — космічний бог!
Уперши руки в стіл, Гюїсманс нахилився до Полинова.
— Ви не розумієте? Бачу, що ні. Це-бо й чудово. Я не помилився. На вас можна перевіряти реакцію тієї нікчемної меншості, яка за логікою речей чинитиме нам найбільший опір. То ви не зрозуміли? Прекрасно. Наш бог — це космічні прибульці!
«Та він з’їхав з глузду, — промайнула в Полинова рятівна думка.
— Ага! — торжествуюче закричав Гюїсманс. — Ви настільки приголомшені, що думаєте, чи не збожеволів я, бува. Аж ніяк. Це лише ви, комуністи, співаєте «ні бог, ні цар і не герой», а люди в глибині душі мріяли й мріють про сильну особистість, яка думала б за них, спрямовувала б їх, оберігала від необхідності вирішувати самим. Це так! А вже як зветься цей символ — бог, фюрер, космічний прибулець, — та чи не однаково!
— Ви гадаєте, світ повірить такій наївній вигадці? — всміхнувся Полинов. — Розумних людей чимало. Й навіть обивателя, міщанина, на якого ви робите ставку, важко розхитати.
— Ви кепсько вивчали суспільну психологію. Психологію мас! («На жаль, — подумав Полинов, — я її зовсім не вивчав».) Назвіть мені реальність, яка б так повно й довго панувала над людьми, як легенда про Ісуса Христа, Магомета, Будду. Назвіть, і я відречуся від космічного бога!
— Відрікайтеся, Гюїсмансе! Ненависть до гнобителів — раз, прагнення до свободи — два, шукання правди — три. Досить? Ось реальності, що владарювали над людьми задовго до появи ваших легенд! Чи вам нагадати про нескінченний ланцюг повстань, революцій, які змели рабство, змели феодалів і зметуть із лиця землі королів вугілля, сталі, нафти, расистів, фанатиків, фашистів… Чи не тому ви так поспішаєте, що півень проспівав і вам треба провалюватися в небуття? Не врятували вогнища, не врятували диктатори, не врятувала брехня, не врятувала дурість обивателя. Космічний бог? Ні, космічна авантюра, остання, сподіваюся, спроба змінити хід історії. Не вийде. Ставка на шантаж, дикість, переляк перед труднощами віку — старе, старе, старе!
Гюїсманс підхопився. Вочевидь, він хотів усього лише грізно ступити до Полинова, але не врахував слабкої сили тяжіння. Й, мов повітряна кулька, злетів до стелі.
Полинов ледве втримався від сміху. Тонконогий кандидат у диктатори перелякано борсався над столом, намагаючись прискорити падіння. Крилами птаха билися поли чорного піджака.
Нарешті Гюїсманс утвердився в кріслі. Він важко дихав.
— Не розумію, — сказав він, уникаючи погляду психолога, — як ви проґавили таку можливість розправитися зі мною.