Увійшовши якось до їдальні, Полинов уловив слабкий запах конвалій. Притлумивши хвилювання, він пройшовся взад і вперед, намагаючись визначити джерело запаху. Йому вже не накривали на стіл, він сам знімав тарілки з «таці». Це було до речі. Він опустив роздавальник, ухопившись за шарніри, й мовби ненавмисно торкнувся пазу зчленувань. Є! Палець намацав утиснуту туди грудку паперу. Тепер і палець пах конваліями — улюбленими парфумами Кріс.
Мов не було нічого, він доїв обід, хоча кожна хвилина зволікання коштувала йому неймовірних зусиль. Записку він розгорнув лише в лікарні. Для цього довелося пригадати шкільні навички читання шпаргалок під перехресним поглядом учителів.
«Андрію! — Літери квапливо наздоганяли одна одну. — Я жива й здорова. Сиджу разом із сенаторкою (пам’ятаєш?) та іншими дамами. Вони вмовляють змиритися, а я не хочу, це огидно, що нам пропонують. Працювати на заводі, зовсім як раби. Від усіх вимагають участі в операції «Космічний бог» (ти, звісно, знаєш). Але погоджуються не всі, тоді їх відводять, і жах якими вони повертаються. Мене наразі не водили, але я боюся…»
Далі йшли якісь незрозумілі карлючки, але Полинов прочитав їх без зусиль. Ще там, на кораблі, вони домовилися про шифр, і Полинов навчив Кріс користуватися ним.
Записка несамовито пахла конваліями, не інакше — Кріс перекинула на неї весь флакон. Полинов із жалем спалив записку на спиртівці. Й тут він помітив, що його пальці тремтять. Він строго подивився на них, тремтіння вгамувалося. Закралася думка: як було б добре, якби міксонал міг розповсюдитися по всіх приміщеннях бази. Якби він міг убивати. І для нього добре, і для Кріс, і для Землі. На жаль, міксонал не міг ні того ні другого.
Він чув, як хтось увійшов, чув важкі кроки, проте голови не повернув.
— Гей, док, та ви, либонь, сумуєте? — Грегорі плюхнувся на стілець, так що той заскрипів. — Плюньте. Були б ви, як я, на війні, ніколи б ні про що не горювали.
— Чого ви хочете? — втомлено запитав Полинов.
— Радості, док, радості. Забули розмову?
Полинов ще не бачив охоронця таким розперезаним. Він тримав руки в кишенях, сидів, недбало витягнувши ноги, нахабно підморгував, його просто-таки розпирало самовдоволення. Рухом брів Полинов багатозначно показав на гнізда з телевізійною апаратурою. Грегорі весело засміявся.
— У слухачів маленька технічна неполадка, док! Вони осліпли й оглухли. Ми встигнемо домовитися.
— Он як… І довго триватиме неполадка? — Полинов знову був готовий до бою.
— Та вже з годину промарудяться напевно. Хлопцям також кортить гаряченького, ось вони й улаштували нам чоловічу розмову. Ви лише подумайте, пляшка віскі на три дні, наш шеф імпотент, не інакше. То буде спирт?
«Зате ваш шеф розуміє, чим загрожує пияцтво в космосі, - подумав Полинов. — То тобі кортить усмак напитися… Це дорого обійдеться твоєму випещеному тілові».
— Гаразд, — сказав він уголос. — Але бізнес є бізнес. Задарма нічого не дається.
— Звісно! Скільки?
— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні паролі, мені потрібно знати розташування приміщень, потрібно знати, скільки вас.
Грегорі зблід.
— Це зрада… я…
Він інстинктивно схопився за пістолет. Полинов широко посміхався.
— Як ви вважаєте, любий, навіщо мені ці відомості?
Грегорі підібрався, мов перед стрибком. Він тупо міркував.
— Щоб утекти! — радісно гаркнув він. — Не вийде.
Він схопився й вихопив пістолет.
— Скажи, Грегорі, - Полинов продовжував посміхатися, — може одна неозброєна людина втекти з бази? Ні? Ти чудово знаєш, що ні. То навіщо, по-твоєму, мені ці відомості?
Охоронець не зводив із Полинова очей. Видно було, яких зусиль коштувала йому спроба здогадатися.
— А все дуже просто, — продовжував Полинов. — При грі найкраще знати карти супротивника, так?
— Ще б пак…
— У мене з твоїм шефом своя гра, свій бізнес. Однак він знає мої карти, а я ні. Це мені не подобається. Бізнес є бізнес.
— Ага! Це розумно. — Грегорі знову сів, але пістолет не випустив. — Але мене це не влаштовує. За такі штучки я сам ставив до стінки.
Замість відповіді Полинов нахилився до сейфа, відімкнув його й дістав колбу зі спиртом. Збовтав рідину.
— Ні, док, — Грегорі навіть зітхнув, — не піде.
— Ніхто не дізнається.
Грегорі кивнув. Раптом його обличчя просяяло.
— Віддаси за так! Інакше я розповім, як ти хотів підкупити мене.
— Й отримаєш кулю в чоло. За спирт і за… — психолог позволікав, — за маленьку технічну несправність.
Грегорі погрозливо випнув щелепу. Це він умів робити, це в нього чудово виходило.
— Погрожувати надумав…
Він стиснув литі кулаки й ступив до Полинова.
— Обережніше, нас підслуховують, — тихо сказав той.
Цього разу Грегорі зміркував миттєво… Одним стрибком він долетів до дверей і рвонув їх. На порозі стояв Амін.
Заревівши, Грегорі втягнув його за комір, захряснув двері й кинув на коліна.
— Падло, падло… — розлючено дихав Грегорі. — Підслуховувати… Ну, ти кепсько мене знаєш…
Він копнув Аміна. Але той і не намагався виправдовуватися: він відкрито і з ненавистю дивився на Грегорі. У відповідь на удар, який підкинув би його під стелю, якби він не схопився за ніжку столу, Амін поволі й злісно всміхнувся.
— Я скажу — й тебе…
Грегорі на секунду скам’янів.
— Так, — сказав він загрозливо. — Так. Налякати гадаєш? Я сотнями чавив жовтопиких, ти поповниш список.
Він схопив Аміна за руку й різко вивернув її. Смагляве обличчя Аміна зблідло, він навіть не міг кричати, з горла рвався хрип. Авжеж, Грегорі був майстром своєї справи.
— Не сміти! — крикнув Полинов.