— А якщо я виявлюся сильнішим від усіх, я також стану паном?
— Так.
- І якщо ти станеш сильнішим від усіх.
— Так. Паном.
— Навіщо?
— Так завжди.
— У нас не так, чув?
— Завжди так.
— А якщо я зроблю тебе паном над Грегорі, над усіма?
— Ти не зможеш.
— Якщо допоможеш мені — зможу.
— Ні.
— Спробуй.
— Я тобі не вірю, в тебе немає святого.
— Я вірю в людину, це в мене святе.
— В мене?
— Поки ти раб — не вірю.
— Я раб? Ти кажеш, як Грегорі, як усі.
— Ти раб, тому що визнаєш над собою пана. Скинь його — й ти людина. А для Грегорі ти завжди раб.
— Я пан, тоді я твій бог?
— Людина — це не раб і не пан. Розумієш?
— Ні. Ти хочеш убити Грегорі, вбити всіх, розумію. Бога твого не розумію.
— Ти хочеш, щоб я вбив Грегорі, вбив усіх?
— Так, якщо не мене. Але ти не зможеш. Ти слабкий.
— Он як. Ні, я сильніший від усіх! Бачиш?
Що бідніший розум, жорсткіші навички, вужчий кругозір, то легше людина піддається навіюванню. Полинов устав, урочисто торкнувся плеча Аміна.
— Ти не можеш ворухнути руками, — переконано сказав він. — Не можеш. І не намагайся. Вони окам’яніли.
Амін шарпнувся. Він намагався підняти руки; вони не корилися. В його очах метнувся страх. Бідолаха надто звик знаходитися під чужим впливом, зараз він був беззахисний.
Полинов витягнув у нього пістолет, підкинув на долоні.
— Це ти бачиш?
Нараз Амін упав зі стільця на коліна.
— Ти сильний, ти сильний! — закричав він. — Сильніший від усіх, ніхто Аміна ще не робив каменем! Ти вб’єш Грегорі, врятуєш мене, мій пане! Амін знає, що тобі потрібно. Амін усе скаже…
— Кажи!
— Амін має слушність: ти хороший пан. Звільни мене від чар, звільни від чар, Амін усе скаже! Коли Грегорі вбитий, ти врятуєш мене, даси грошей, багато грошей, я куплю землю, куплю сина Грегорі, буду йому плювати…
Хвилин через десять Полинов знав усе.
Залишившись, нарешті, на самоті, він довго не міг заспокоїтися. Такого він не сподівався. Як ревно вірують вони в диво, як жадають його, як сліпо йдуть за тим, хто пообіцяє їм диво!
Байдуже, хто, байдуже навіщо… Їх привчили коритися силі покірливо, бездумно, а за дивом їм увижається величезна, надприродна сила.
Полинова трясло від огиди.
Він нічого не встиг зробити. Цокання магнітних присосків, кроки, двері відлетіли — перед Полиновим, непохитний, мов доля, стояв Гюїсманс. За його спиною маячив охоронець.
— Досить! — різко, не давши Полинову зібратися з думками, сказав Гюїсманс. — Час бесід і роздумів закінчився. Так чи ні?
— Вже? — вихопилося в Полинова. — Я не встиг… Ще годину, дві…
Він гарячково міркував. Зрада? Випадковість? Розгаданий хід?
— Дивно, нерішучість не у вашій вдачі. — Гюїсманс по-наполеонівськи схрестив руки. — Ні секунди! Велика година настала! Так чи ні?
— Ні!
Мить тому Полинов хотів сказати «так», щоби виграти час. Нерви! Не витримав, здали нерви, не впорався з ненавистю й огидою…
— Шкода. Гюнтере!
Охоронець витягнувся.
— Взяти! В камеру тортур! Дівча вже там?
— Так точно!