Крик дівчини — останнє, що він почув, перш ніж на нього обрушилася дзвінка чорнота. А затим дзвін замовк, і все змовкло.
Немов вітер кинув здалека порив невиразних голосів. І прийшов біль. Він здивувався: звідки міг прийти біль, якщо в нього немає тіла? З темряви?
Але тіло нараз ожило. Й дало відповідь, що біль у ньому самому, що він лежить, що зап’ястя стискують чиїсь пальці, а ось звуки — вони справді йдуть із темряви.
Він поспішив віддати тілові наказ здригнутися, відчути себе, щоб воно знову не розтануло, не пішло від нього.
Різко задзвеніло в голові; йому здалося, що він падає вниз, а звідти, тіснячи чорноту, ковзає світло, ковзає дикий пейзаж скель. Зображення нижче, нижче — селектор зв’язку, чимось дуже знайомий стіл; зображення колихнулося, спливли чиїсь обличчя… Кріс! Він упізнав Кріс. Стоячи на колінах, вона щось шепоче, заплющивши очі. Немов молитву читає. Губи в неї зовсім чорні, й навколо запалих очей також чорнота. Та це молитва й є, він розрізняє слова.
Все стало на місце. Був бій, було пекло, було око пістолета, що цілилося в нього, він лежить у кабінеті Гюїсманса, Кріс тут.
— Ми перемогли?..
Кріс сіпнулася, мов від удару струму. Сяюча, здивована радість перемінила її обличчя.
— Живий, живий, живий…
Вона уткнулася йому в долоню. Долоні стало мокро й гаряче. Плечі дівчини здригалися.
— Живий, звісно, — незнайомий голос і незнайоме обличчя, широке, благовиде, з тремтячими щоками, насунулися водночас. — Полинов, як ви себе почуваєте?
— Чудово, — сказав Полинов, не надто покрививши душею.
Сили швидко поверталися до нього.
Він спробував підвестися.
— Нічого, нічого, можна. — Благовидий заметушився, підкладаючи йому під спину подушку. — Маленький шок, нічого… Міс удало схибила.
Полинов обмацав пов’язку на голові. Тренованим зусиллям волі приглушив біль у правій частині чола.
— Це я, я винна… — Кріс схлипувала, судомно стискуючи руку Полинова, немов той міг зненацька зникнути.
— Годі, ну, годі… - Полинов розгублено погладив її розкуйовджене волосся. — Моріс… Він живий?
— Тут!
Француз ковзнув до узголів’я. Вигляд у нього був пошарпаний, але тримався він як і раніше браво.
— Можна? — пошепки запитав він благовидого.
— Можна чи не можна, — вже досить твердо сказав Полинов, — кажіть.
— Так, так, — поспішно закивав благовидий, із якимсь переляком косячись на Полинова, — все можна. З мого дозволу, звісно! — поспішив він додати.
— Тоді доповідаю. — Моріс позволікав. — Значить, так. Нас уціліло шестеро. Супротивник в основному знищений.
— Точніше.
— Убитих дев’ятнадцять, поранених семеро, в маренні — п’ятеро, зникли троє. Ми ще не встигли обнишпорити всю базу.
— Перемога все-таки… Гюїсманс?
— Сховався.
— А, чорт!
— Що він може зробити сам-один?
— Гм… Гаразд. На Землю повідомили?
Моріс зніяковіло відвів погляд.
— Я довго чекав, але…
— Але краще з напругою не стало. Далі.
— Я побіг до вас. Тут Кріс і… Ми перетягнули вас сюди, оскільки тут командний центр і…
— Зрозуміло. Коли ви повернулися, радіостанція була вже зіпсована.
— Так.
— Ще б пак. На місці Гюїсманса я зробив би те саме. Чому блимало світло, з’ясували?
— Нещасна випадковість. Кріс дуже ослабла, була непритомність, потім вона все-таки ввімкнула, але…
— Я вдарилася плечем…
— Вона пошкодила…
— Неважливо, Кріс! Пробач, Морісе… Маленька. — Полинов змусив дівчину підвести голову, — маленька, я… Мені треба було відразу запитати, як ти…
— Болить… — Кріс боязко посміхнулася. — Ні, ні, я цілком прочуняла! Це не я в тебе вистрілила, це мій страх…
— Забудь, Кріс. Все добре, що добре закінчується, кажуть у нас. Морісе, як розставлені пости?
— Ми, четверо, тут. П’ятий стереже енерговідсік, шостий охороняє нас. Ага, тут один охоронець сам здався й сказав, що ви…
— Це Амін. Важкий випадок… Гаразд, поверніть йому зброю, зараз і такий союзник до речі. Але мені не подобається, як розставлені пости. Будь-який уцілілий бандит, якщо в нього не цілком відбило сміливість, може…
— Мені також не подобається. І є ще люди, які…
— Це хто?
— Колишні в’язні. — Моріс гидливо всміхнувся. — Ті, які відразу після звільнення забилися в шпари.