Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бiгли.
- Я ж казала... Переконався? А там он, - Една простягнула руку, i Джеймс побачив, як тремтять її пальцi, - мусять бути лiфти.
- Ну, лiфти, так що? Треба ж пiдiйматися з цього пiдземелля! А їй не хвилюйся, хоч i лiфти.
Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабiн.
Однi дверцi розсунулись, i навстрiч їм вийшло кiлька чоловiкiв i жiнок, деякi з дiтьми. На Едну i Джеймса нiхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсiм не було.
Една запримiтила: жiнки й дiвчата носять незвично довгi сукнi, жодної не було в джинсах.
Мовчки зайшли до просторої кабiни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.
- Чому на дев'ятий? - спитав Джеймс.
- Хочу ще пересвiдчитись... Розумiєш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом i фонтанами.
- "Розумiєш, розумiєш..." - перекривив Джеймс. - Я розумiю те, що нiчого не розумiю!
З лiфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як i внизу, тiльки без Атланта. I килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Лiворуч, за скляною стiною, виднiлась тераса, заставлена столиками i великими парасольками вiд сонця. Брiвку тераси омивали хвилi.
- Так i є... - зашепотiла Една, прохиляючи дверi, - он водоспад, i фонтани б'ють з-пiд води...
- Оце так басейн! - вигукнув Кук-Соммерс. - Та тут бiльше двох акрiв*. Здорово... Дiти на човнах... А сонце... Мусило б уже бути над заходом, так?
______________ * Акр - 4046,86 м2.
- Авжеж, ми виїхали пiсля обiду.
- А воно ще тiльки пiдбивається вгору.
Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вiкон.
- Справдi, час ленчу...
За столиками по двоє, по троє сидiли здебiльшого люди середнього вiку i, певне, споживали другий снiданок.
Джеймс несподiвано вiдчув, що i йому хочеться пiдкрiпитися.
- Може, й собi пiдкинемо калорiй? - запропонував своїй розгубленiй супутницi.
- Ми ж пообiдали... ще там... ну, до цiєї пригоди.
- То й що? Сiдаймо, вiдпочинеш i заспокоїшся.
Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брiвкою, вода хлюпотiла бiля самiсiньких нiг. Сонце заливало увесь простiр яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль iз тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотiння фонтанiв приглушували розмови сотень людей, що сидiли за столиками вздовж усiєї тераси. Джеймс вiдкинувся на спинку легенького стiльця, полегшено зiтхнув.
- Ти зiтхаєш, як старий дiд, - обiзвалась Една.
- Уяви собi, Мiзинчику, втомився.
- Я теж, - винувато посмiхнулась Една. - Мабуть, нервове напруження дається взнаки... - Тiльки зараз вона помiтила газету на третьому стiльцi. Поклала на стiл. - Не цiкавишся?
Кук-Соммерс жадiбно вхопив газету, зиркнув на першу сторiнку, здивовано присвиснув i поклав перед Едною.
- Поглянь... Може, менi привидiлось.
- Що саме?
- Дата...
Една подивилась i одразу побiлiла, мов крейда. Пiдвелася, озираючись навколо, кутики її губ тiпалися.
- Слухай, давай тiкати...
- Чого? - вирячився Джеймс.
- Ти ж бачив дату? Це майбутнє... Та ще й не близеньке.
Джеймс знову зиркнув на газету, де пiд заголовком чорною фарбою була надрукована дата.
- Подумаєш, якихось сiмдесят п'ять рокiв! Сядь, Мiзинчику, i не рипайся, зараз ми дiзнаємось, що цi представники майбутнього споживають на ленч.
Една слухняно сiла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.
- Розумiєш, менi здається, в мене розгвинтився гвинтик...
- Перестань, - сердито сказав Джеймс, - нiчого нюнi розпускати. Було б гiрше, коли б ми потрапили в минуле. Час - це така... така функцiя... Та що ви, будiвельники, в цьому тямите?
Вiн довго ще розмiрковував уголос, пересипаючи мову науковими термiнами i навiть формулами, так що Една справдi не могла нiчого второпати, тiльки клiпала очима.
Тим часом пiдiйшла офiцiантка, жiнка середнiх рокiв, запитливо глянула вицвiлими очима.
- Як завжди! - кинув Джеймс.
Офiцiантка, трохи повагавшись, пiшла. I незабаром принесла якiсь крученики, залитi кремом, а замiсть кави - зелений паруючий напiй. Коли Джеймс попросив вiскi з содовою, жiнка не зрозумiла, перепитала кiлька разiв, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тiльки пирхнув, узяв ножа i виделку та й почав їсти.
- Мабуть, треба ложечкою, - прошепотiла Една. - Якесь желе...
- Принесла стара вiдьма чортзна-що! - розсердився Джеймс, кладучи ножа i виделку. - Хiба тут розбереш? Мабуть, синтетика.
Свою порцiю, проте, вiн ум'яв швидко, залпом випив зелену рiдину, аж прицмокнув. Една ж тiльки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.
- Ти чого, Мiзинчику? - вже лагiднiше спитав Джеймс.
- Швидше ходiмо звiдси.