Мати Педро Зуріти, Долорес, була опасистою, пухкою старою бабою із закарлюченим носом і випнутим підборіддям. Густі вуса надавали її обличчю чудного і непривабливого вигляду. За цю незвичайну для жінки прикрасу її прозивали в окрузі Вусатою Долорес.
Коли син з’явився до неї з молодою дружиною, стара безцеремонно оглянула Гуттієре. Долорес насамперед шукала в людях вади. Врода Гуттієре вразила стару, але вона цього взнаки не подала. Такою вже була Вусата Долорес: поміркувавши собі на кухні, вона вирішила, що врода Гуттієре — вада.
Залишившись удвох із сином, стара невдоволено похитала головою і сказала:
— Гарна! Навіть занадто гарна! — І, зітхнувши, додала: — Матимеш клопіт з такою красунею… Авжеж. Краще б ти одружився з іспанкою. — Поміркувавши ще, вона провадила далі: — І горда. А руки м’які, ніжні — білоручка буде.
— Уговтаємо, — відповів Педро і поринув у господарські рахунки.
Долорес позіхнула і, щоб не заважати синові, вийшла у садок подихати вечірньою прохолодою. Вона любила помріяти при місяці.
Мімози напоювали садок приємним ароматом. Білі лілеї блищали у місячному сяйві. Ледь помітно ворушилось листя лаврів і фікусів.
Долорес умостилася на лаві серед мирт і почала мріяти, ось вона купить сусідську землю, розведе тонкорунних овець, збудує нові кошари.
— О, щоб вас! — сердито крикнула стара, ляскаючи себе по щоці. — Ці москіти й посидіти спокійно не дадуть людині.
Непомітно хмари заволокли небо, і весь садок поринув у сутінки. На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга — відблиск вогнів міста Парани.
І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.
Стара перелякалася. «У сад заліз каторжник», — подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.
А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.
І раптом — чи то їй почулося — каторжник тихо покликав:
— Гуттієре!
«Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб’є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником», — подумала Долорес.
Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.
— Швидше! — зашепотіла Долорес синові. — До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.
Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.
Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.
— Прокляття! — пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.
Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.
— Готовий!… — тихо промовив Зуріта.
— Готовий, — підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.
Зуріта запитливо глянув на матір.
— Куди його?
— У ставок, — засичала стара. — Ставок глибокий.
— Спливе.
— Прив’яжемо каменюку. Я зараз…
Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.
— Мішків немає, — сказала синові. — Ось, наклади в пошивку каміння і прив’яжи мотузком до кайданів…
Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.
— Не забруднися, — шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.
— Змиєш, — відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.
Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив’язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.
— Тепер треба переодягтися. — Педро глянув на небо. — Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.
— У ставку… вода не порожевіє від крові? — спитала Вусата Долорес.
— Не порожевіє. Ставок протічний… У-у, прокляття! — прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.
— От тобі й врода! — сичала стара, йдучи за сином.
Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.
Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити…
У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім’я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.
Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.
Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?
Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.
«Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?» — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.
Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.
Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?
Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.
А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з’явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на «ти»:
— Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я… — але він не скінчив.
Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:
— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?…
— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, — поспішно відповіла примара. — Я не втопився. Пробач мені… я затаїв від тебе… Я не знаю, навіщо зробив це… Не йди, вислухай мене! Я живий, — ось доторкнись до моїх рук…
І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.
— Не бійся, адже я живий… Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.
Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.
— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, — Іхтіандр показав на наручники, — я не зміг скинути…
Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.
— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.
— Я потім розповім тобі про це… Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде… І ми будемо жити з тобою… Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре… Ольсен сказав, що мене звуть «морським дияволом», але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?
Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.
Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.
— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.
— Яка приємна зустріч! — раптом почувся глузливий голос.
Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.
Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним «морський диявол», на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на «Медузу». Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.
— Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре — моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.
— Але ж я ні в чому не винен! — вигукнув юнак.
— Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов’язок — передати вас поліції.
— Невже ви це зробите? — з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.
— Я зобов’язаний це зробити, — відповів Педро, знизуючи плечима.
— Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! — раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів. — За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?
Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:
— Пустіть його. Благаю вас… Я нічим не завинила перед вами…
Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:
— Не слухай її, Педро!
— Перед проханням жінки я безвладний, — люб’язно сказав Зуріта. — Я згоден!
— Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! — сичала стара.
— Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на «Медузу». В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.
— Ви кращий, ніж я про вас думала, — щиро сказала Гуттієре.
Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.
Долорес добре знала свого сина, — вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:
— Зачарувала! Сиди тепер під п’ятою!