Переслідувачі Зуріти не знали про події, що відбулися того ранку на «Медузі».
Матроси цілу ніч змовлялися, а на ранок вирішили при першій же слушній нагоді напасти на Зуріту, вбити його і заволодіти Іхтіандром та шхуною.
Рано-вранці Зуріта стояв на капітанському містку. Вітер ущух, і «Медуза» поволі посувалася вперед з швидкістю не більше як три вузли на годину.
Зуріта придивлявся до якоїсь цятки в океані. У бінокль він побачив радіощогли затонулого корабля.
Незабаром Зуріта помітив на поверхні рятувальний круг.
Зуріта наказав спустити шлюпку і виловити круг.
Коли круг витягли, Зуріта прочитав на ньому: «Мафальду».
«„Мафальду“ затонув!» — здивувався Зуріта. Він знав цей великий американський поштово-пасажирський пароплав. На такому пароплаві мало бути чимало скарбів. «Що якби Іхтіандр добув із затонулого пароплава ці скарби? Та чи вистачить довжини ланцюга? Навряд. А коли ж пустити Іхтіандра без ланцюга, він не повернеться…»
Зуріта замислився. Пожадливість і побоювання втратити Іхтіандра боролися в ньому.
«Медуза» повільно наближалася до щогл, що стирчали з води.
Матроси з’юрмилися біля борту. Вітер зовсім ущух. «Медуза» спинилась.
— Я служив деякий час на «Мафальду», — сказав один матрос. — Великий, гарний пароплав. Ціле тобі місто. А пасажири — багаті американці.
«Очевидно, „Мафальду“ затонув, не встигнувши повідомити по радіо про свою загибель, — міркував Зуріта. — Може, радіостанція була пошкоджена. Інакше з усіх навколишніх портів уже помчали б швидкохідні катери, глісери, яхти, а на них представники влади, кореспонденти, фотографи, кінооператори, журналісти, підводники. Гаяти часу не можна. Доведеться рискнути і відпустити Іхтіандра без ланцюга. Іншого виходу нема. Але як примусити його повернутися назад? І якщо рискувати, то чи не краще послати Іхтіандра по викуп — перловий скарб? Але чи такий уже цінний той перловий скарб? Чи не перебільшує Іхтіандр?»
Звичайно, треба добути і скарб, і багатство, поховане на «Мафальду». Перловий скарб не втече, його ніхто не знайде без Іхтіандра, аби тільки сам Іхтіандр лишився в руках Зуріти. А через кілька днів, а може, й через кілька годин, скарби «Мафальду» стануть уже недосяжними.
«Отже, спочатку „Мафальду“», — вирішив Зуріта. Він наказав кинути якір. Потім зійшов у каюту, написав якусь записку і з цим аркушем паперу пройшов до Іхтіандрової каюти.
— Ти вмієш читати, Іхтіандре? Гуттієре передала тобі записку.
Іхтіандр швидко взяв записку і прочитав.
«Іхтіандре! Виконай моє прохання. Поряд з „Медузою“ лежить затонулий пароплав. Спустися в море і принеси з цього корабля все, що знайдеш цінного. Зуріта відпустить тебе без ланцюга, але ти мусиш повернутися на „Медузу“. Зроби це, Іхтіандре, заради мене, і незабаром ти будеш на волі. Гуттієре».
Іхтіандр ніколи не одержував листів від Гуттієре і не знав її почерку. Він дуже зрадів, одержавши цього листа, але одразу ж замислився. А що коли це хитрощі Зуріти?
— Чому Гуттієре сама цього не скаже мені? — спитав Іхтіандр, показуючи на записку.
— Вона не зовсім здорова, — відповів Зуріта. — Але ти побачиш її, як тільки повернешся.
— Навіщо Гуттієре цінності? — все ще недовірливо спитав Іхтіандр.
— Якби ти був справжньою людиною, ти не ставив би таких запитань. Яка жінка не хоче гарно вбратися, носити коштовні прикраси? А для цього потрібні гроші. Багато грошей лежить у затонулому пароплаві. Вони тепер нічиї, — чому б тобі не добути їх для Гуттієре? Головне — треба розшукати золоті монети. Там повинні бути поштові шкіряні мішки. Крім того, золоті речі, персні могли бути у пасажирів…
— Чи не думаєте ви, що я ще обшукуватиму трупи? — обурено спитав Іхтіандр. — І взагалі я не вірю вам. Гуттієре не жадібна, вона не могла послати мене на таку справу.
— Прокляття, — вигукнув Зуріта. Він бачив, що його задум зірветься, якщо він зараз же не переконає Іхтіандра.
Тоді Зуріта опанував собою, добродушно засміявся і сказав:
— Я бачу, тебе не обдуриш. Доводиться бути з тобою відвертим. Ну, так слухай. Не Гуттієре потрібне золото з «Мафальду», а мені. Цьому ти повіриш?
Іхтіандр мимоволі посміхнувся.
— Цілком!
— Ну й чудово! Ось ти вже починаєш мені вірити — отже, ми домовилися. Так, золото потрібне мені. І коли виявиться, що його на «Мафальду» стільки, скільки вартий твій перловий скарб, то я негайно відпущу тебе в океан, як тільки ти принесеш мені золото. Та ось у чому біда: ти не зовсім віриш мені, а я тобі. Я боюсь, що відпущу тебе у воду без ланцюга, а ти пірнеш і…
— Якщо я дам слово повернутися, я додержу його.
— Я ще не мав нагоди пересвідчитися в цьому. Ти не любиш мене, і я не здивуюсь, якщо не додержиш свого слова. Але ти любиш Гуттієре, і ти виконаєш те, про що вона попросить тебе. Правда? От я й домовився з нею. Вона, звичайно, хоче, щоб я відпустив тебе. Тому вона написала листа і дала його мені, щоб полегшити тобі шлях на волю. Тепер тобі все зрозуміло?
Все, що говорив Зуріта, здавалось Іхтіандрові переконливим і ймовірним. Проте Іхтіандр не завважив, що Зуріта обіцяє відпустити його на волю лише тоді, коли побачить, що на «Мафальду» стільки золота, скільки вартий його перловий скарб.
«Адже щоб порівняти їх, — міркував собі Зуріта, — Іхтіандр муситиме — я вимагатиму цього від нього — принести свої перли. А тоді в моїх руках будуть золото „Мафальду“, перловий скарб і Іхтіандр».
Але Іхтіандр не міг знати, про що думав Зуріта. Відвертість Зуріти переконала його, і юнак, повагавшись, згодився.
Зуріта зітхнув з полегшенням.
«Цей не обдурить», — подумав він.
— Ходімо швидше!
Іхтіандр хутко піднявся на палубу і стрибнув у море.
Матроси побачили, що Іхтіандр кинувся в море без ланцюга. Вони одразу ж зрозуміли, що він поплив добувати затонулі скарби «Мафальду». Невже Зуріта один заволодіє всіма багатствами? Гаяти часу не можна було, і вони кинулись на Зуріту.
В той час коли команда переслідувала Зуріту, Іхтіандр почав оглядати затонулий корабель.
Крізь величезний люк верхньої палуби юнак проплив униз понад трапом, що нагадував східці великого будинку, і опинився у великому коридорі. Тут було майже темно. Тільки тьмяне світло сіялося крізь розчинені двері.
Іхтіандр заплив у одні з цих розчинених дверей і втрапив у салон. Великі круглі ілюмінатори ледь освітлювали величезний салон, що міг вмістити не одну сотню людей. Іхтіандр сів на розкішній люстрі і поглянув навколо. Це було дивне видовище. Дерев’яні стільці і столики спливли вгору і погойдувались під стелею. На невеликій естраді стояв рояль з відкритою кришкою. Підлога була встелена м’якими килимами. Лакована обшивка стін з червоного дерева місцями пожолобилася. Коло однієї стіни стояли пальми.
Іхтіандр відштовхнувся від люстри і поплив до пальм. Раптом він спинився вражений. Назустріч йому пливла якась людина, повторюючи його рухи. «Дзеркало», — догадався Іхтіандр. Це величезне дзеркало займало цілу стіну, невиразно відбиваючи у воді всю розкіш салону.
Тут даремно було шукати скарбів. Іхтіандр виплив у коридор, спустився на одну палубу нижче і заплив до такого ж розкішного і величезного, як і салон, приміщення, де, мабуть, був ресторан. На буфетних полицях і стойках, біля стойок на підлозі валялися пляшки з вином, банки з консервами, коробки. Тиском води деякі пробки були загнані всередину пляшок, а бляшані коробки — пом’яті. На столі ще була сервіровка, але частина посуду, срібні виделки й ножі лежали розкидані на підлозі.
Іхтіандр почав пробиратися в каюти. Він побував уже в кількох каютах, опоряджених за останнім словом американського комфорту, проте не помітив жодного трупа.
Лише в одній каюті третьої палуби він побачив роздуте тіло, що гойдалося під стелею.
«Мабуть, пасажири врятувалися на шлюпках», — подумав Іхтіандр.
Та, спустившись ще нижче на палубу, де містилися пасажири третього класу, юнак побачив жахливу картину: в каютах тут було багато трупів чоловіків, жінок і дітей — білих, китайців, негрів та індіанців.
Команда пароплава намагалася врятувати насамперед багатих пасажирів першого класу, покинувши бідноту напризволяще. В деякі каюти Іхтіандр не міг добутися, бо двері були щільно забиті трупами. У паніці люди душили одне одного, захаращували своїми тілами вихід, позбавляючи себе останньої можливості врятуватися.
У довгому коридорі повільно гойдалися трупи. Вода вливалася у відкриті ілюмінатори і розгойдувала розпухлі трупи. Іхтіандрові стало моторошно, і він поспішив виплисти з цього підводного кладовища.
«Невже Гуттієре не знала, куди посилає мене?» — думав Іхтіандр. Невже вона могла вимагати, щоб він, Іхтіандр, вивертав кишені у мерців і нишпорив у їхніх чемоданах? Ні, цього вона не могла зробити! Очевидно, він знову опинився у пастці Зуріти. «Я випливу на поверхню, — вирішив Іхтіандр, — і вимагатиму, щоб Гуттієре вийшла на палубу і сама підтвердила своє прохання».
Мов риба, плив юнак нескінченними переходами від палуби до палуби і незабаром виринув на поверхню.
Він швидко наближався до «Медузи».
— Зуріта! — гукнув він. — Гуттієре!
Але йому ніхто не відповідав. Мовчазна «Медуза» похитувалась на хвилях.
«Куди вони всі поділися? — подумав юнак. — Що це, нова пастка Зуріти?» Іхтіандр обережно підплив до шхуни і видерся на палубу.
— Гуттієре! — гукнув він ще раз.
— Ми тут! — почув юнак голос Зуріти, що ледве долинав з берега.
Іхтіандр озирнувся і побачив Зуріту, який обережно визирав з прибережних кущів.
— Гуттієре захворіла! Пливи сюди, Іхтіандре! — кричав Зуріта.
Гуттієре хвора! Він зараз побачить її. Іхтіандр плигнув у воду і швидко поплив до берега.
Юнак уже вийшов з води, коли почув приглушений голос Гуттієре:
— Зуріта бреше! Рятуйся, Іхтіандре!
Юнак прожогом завернув назад і поплив під водою. Лише відпливши далеко від берега, він виринув на поверхню й оглянувся. Йому здалося, ніби на березі майнуло щось біле.
Може, то Гуттієре вітала його визволення. Чи ж побачиться коли він з нею?…
Іхтіандр швидко поплив у відкрите море. Вдалині він побачив якесь невеличке судно. Оточене піною, воно прямувало на південь, збиваючи воду гострим носом.
«Далі від людей!»- подумав Іхтіандр і, глибоко пірнувши, зник під водою.