Бальтазар, повернувшись з невдалої подорожі на підводному човні, був у похмурому настрої. Іхтіандра не знайшли, Зуріта десь зник разом з Гуттієре.
— Прокляті білі! — бурмотів старий, самотньо сидячи у своїй крамниці. — Вони зігнали нас з нашої землі і перетворили на своїх рабів. Вони калічать наших дітей і викрадають наших дочок. Вони хочуть знищити нас усіх, до останнього…
— Здрастуй, брате! — почув Бальтазар голос Крісто. — Новина! Велика новина! Іхтіандр знайшовся.
— Що? — Бальтазар зірвався на ноги. — Кажи швидше!
— Скажу, тільки ти не перебивай мене, бо я забуду, що хотів сказати. Іхтіандр знайшовся. Я вірно тоді казав: він був на затонулому кораблі. Ми відпливли далі, а він виринув і поплив додому.
— Де ж він? У Сальватора?
— Так, у Сальватора.
— Я піду до нього, до Сальватора, і зажадаю, щоб він повернув мені мого сина…
— Не віддасть! — заперечив Крісто. — Сальватор забороняє Іхтіандрові плавати в океані. Інколи я нишком відпускаю його…
— Віддасть! А якщо не віддасть, я вб’ю Сальватора! Ходімо зараз же.
Крісто злякано замахав руками.
— Почекай хоча б до завтра. Я ледве відпросився у Сальватора провідати свою «онучку». Сальватор став такий підозріливий. Дивиться в очі — немов ножем крає. Благаю тебе, почекай до завтра.
— Гаразд. Я піду до Сальватора завтра. А зараз поспішусь туди, до затоки. Може, хоч здалеку побачу в морі свого сина…
Усю ніч просидів Бальтазар на скелі над затокою, вдивляючись у хвилі. Море було бурхливе. Холодний південний вітер налітав шквалами, рвав піну з верхівок хвиль і розкидав її по узбережних скелях. Прибій гуркотів на березі. Місяць, поринаючи у хмарах, що швидко мчали по небу, то освітлював хвилі, то знову ховався. Хоч як пильно придивлявся Бальтазар, він нічого не міг розглядіти в запіненому океані. Вже настав світанок, а Бальтазар усе ще сидів нерухомо на прибережній скелі. Океан з темного став сірий, але був так само пустельний і безлюдний…
І раптом Бальтазар стрепенувся. Його гострі очі помітили якусь темну річ, що гойдалася на хвилях. Людина! Може, то втоплений? Ні, він спокійно лежить на спині, заклавши руки за голову. Невже він?
Бальтазар не помилився. Це був Іхтіандр.
Бальтазар підвівся і, притискаючи руки до грудей, закричав:
— Іхтіандре! Сину мій! — І старий, піднявши руки, кинувся в море.
Падаючи із скелі, він глибоко пірнув. А коли виплив, на поверхні вже нікого не було. Одчайдушно борючись з хвилями, Бальтазар пірнув ще раз, але величезна хвиля підхопила його, перевернула, викинула на берег і з глухим бурчанням відкотилася назад.
Увесь мокрий, Бальтазар підвівся, подививсь на хвилі і тяжко зітхнув.
— Невже мені привиділось?
Коли вітер і сонце висушили Бальтазарів одяг, старий попрямував до муру, що оберігав володіння Сальватора, і постукав у залізні ворота.
— Хто там? — запитав негр, зазираючи у відтулене вічко.
— Я до лікаря, у важливій справі.
— Лікар нікого не приймає, — відповів негр, і вічко затулилося.
Бальтазар почав грюкати, кричати, але йому ніхто не відчиняв воріт. З-за муру долинав тільки погрозливий гавкіт собак.
— Ну стривай, проклятий іспанцю! — погрозив Бальтазар і подався до міста.
Недалеко від будинку, де містився суд, стояла присадкувата старовинна біла будівля з товстими кам’яними стінами — пулькерія[11] «Пальма». Перед входом була споруджена невеличка веранда, крита смугастим тентом, заставлена столиками, кактусами в синіх емальованих вазонах. Веранда оживала тільки ввечері. Удень публіка віддавала перевагу прохолодним вузеньким кімнатам. Пулькерія була немовби відділенням суду. Сюди під час судових засідань сходились позивачі, відповідачі, свідки, обвинувачені, ще не взяті під варту.
Тут, попиваючи вино і пульке, вони охоче коротали нудні години, чекаючи своєї черги. Меткий хлопчина, який весь час снував між будинком суду і «Пальмою», повідомляв про те, що робиться в суді. Це було зручно. Сюди ж таки стікалися темні ходатаї в справах і лжесвідки, які відверто пропонували свої послуги.
Багато разів бував Бальтазар у «Пальмі» в справах своєї крамниці. Він знав, що тут можна зустріти потрібну людину, написати прохання. Тому Бальтазар попрямував сюди.
Він швидко минув веранду, увійшов у прохолодний вестибюль, задоволено вдихнув холодок, обтер піт з лоба і спитав у хлопчака, що крутився біля нього:
— Ларра прийшов?
— Дон Флорес-де-Ларра прийшли, сидять на своєму місці, — жваво відповів хлопчик.
Той, кого звали гучним іменем дон Флорес-де-Ларра, був колись дрібним судовим службовцем — його вигнали за хабарі. Тепер у нього було багато клієнтів: усі, в кого були сумнівні справи, охоче зверталися до цього великого крутія. Мав з ним справу і Бальтазар.
Ларра сидів за столиком біля готичного вікна з широким підвіконням. На столі перед ходатаєм стояв кухоль вина і лежав товстелезний рудий портфель. Завжди готове до роботи вічне перо було прикріплене до кишені потертого костюма оливкового кольору.
Ларра був опасистий, лисий, червонощокий, бритий і самозадоволений. Вітерець, що залітав у вікно, здіймав залишки сивого волосся. Сам голова суду не зміг би приймати своїх клієнтів з більшою величчю.
Побачивши Бальтазара, Ларра недбало кивнув головою, жестом вказав на плетене крісло напроти себе і сказав:
— Прошу вас, сідайте. З чим завітали? Може, хочете вина? Пульке?
Звичайно замовляв він, а платив клієнт.
Бальтазар, здавалося, не чув.
— Велика справа. Важлива справа, Ларра.
— Дон Флорес-де-Ларра, — виправив ходатай, надпиваючи з кухля.
Проте Бальтазар не звернув уваги на цю поправку.
— В чому полягає ваша справа?
— Ти знаєш, Ларра…
— Дон Флорес-де…
— Залиш ці фокуси для новачків! — сердито кинув Бальтазар. — Тут справа серйозна.
— Ну, так кажи швидше, абощо, — вже іншим тоном відповів Ларра.
— Ти знаєш морського диявола?
— Не мав честі бути особисто знайомим, але чув багато, — знову за звичкою поважно відповів Ларра.
— Так от що! Той, кого звуть морським дияволом, — мій син Іхтіандр.
— Бути цього не може! — вигукнув Ларра. — Ти випив зайве, Бальтазаре.
Індіанець грюкнув кулаком по столу.
— У мене з учорашнього дня нічого в роті не було, крім кількох ковтків морської води.
— Виходить, становище ще гірше…
— Збожеволів? Ні, я в повному розумі. Мовчи і слухай.
І Бальтазар розповів Ларрі всю історію. Ларра слухав індіанця, не зронивши жодного слова. Його сиві брови піднімались усе вище. Нарешті він не витримав, забув про свою олімпійську велич, ляснув жирною долонею по столу і крикнув:
— Мільйон чортів!
Підбіг хлопчик у білому фартусі і з брудною серветкою.
— Чого зволите?
— Дві пляшки сотерну з льодом! — І, повернувшись до Бальтазара, Ларра вигукнув: — Чудово! Прекрасне дільце! Невже ти сам усе придумав? Хоча, відверто кажучи, найслабше місце в усьому цьому — твоє батьківство.
— Ти сумніваєшся? — Бальтазар навіть почервонів од гніву.
— Ну, ну, не сердься, старий. Я ж говорю тільки як юрист, з точки зору переконливості судових доказів: вони слабуваті. Але й цю справу можна уладнати. Авжеж. І нажити великі гроші.
— Мені потрібен син, а не гроші, — відповів Бальтазар.
— Гроші потрібні всім, а особливо тим, у кого збільшується родина, як у тебе, — повчально сказав Ларра і, хитро примружившись, додав: — Найцінніше і найнадійніше в усій справі Сальватора це те, що нам вдалося дізнатись, якими дослідами і операціями він займався. Тут можна такі міни підвести, що із цього золотого мішка — Сальватора — пезети посиплються, як перезрілі апельсини у велику бурю.
Бальтазар ледве доторкнувся до склянки вина, що налив Ларра, і сказав:
— Я хочу забрати свого сина. Ти повинен написати про це заяву до суду.
— Ні-ні! Ні в якому разі! — майже злякано заперечив Ларра. — З цього почати — значить зіпсувати всю справу. Цим тільки кінчати треба.
— Що ж ти порадиш? — спитав Бальтазар.
— По-перше, — Ларра загнув товстого пальця. — Ми надішлемо Сальваторові листа, складеного в найвишуканіших виразах. Ми сповістимо, що знаємо про всі його незаконні операції й досліди. І якщо він хоче, щоб ми не розголосили цю справу, то мусить виплатити нам кругленьку суму. Сто тисяч. Атож, сто тисяч — це щонайменше. — Ларра запитливо глянув на Бальтазара.
Той хмурився і мовчав.
— По-друге, — вів далі Ларра. — Коли одержимо зазначену суму, — а ми її одержимо, — то надішлемо професорові Сальваторові другого листа, складеного в ще більш вишуканих виразах. Ми повідомимо, що знайшовся справжній батько Іхтіандра і що у нас є незаперечні докази. Ми напишемо йому, що батько бажає повернути собі сина і не зупиниться перед судовим позовом, на якому може розкритись, як Сальватор спотворив Іхтіандра. Але якщо Сальватор хоче запобігти позову і лишити в себе дитину, нехай сплатить указаним особам у визначеному місці і в зазначений час мільйон доларів.
Однак Бальтазар не слухав. Він схопив пляшку і хотів пошпурити її в голову ходатая. Ларра ніколи ще не бачив Бальтазара таким розгніваним.
— Не сердься. Облиш, я пожартував. Постав же пляшку! — вигукнув Ларра, затуляючи рукою лискучий череп.
— Ти!… Ти!… — кричав розлючений Бальтазар. — Ти пропонуєш мені продати рідного сина, відмовитись від Іхтіандра. Чи в тебе немає серця? Чи ти не людина, а скорпіон, тарантул, чи тобі зовсім чужі батьківські почуття!
— П’ять! П’ять! П’ять! — загорлав Ларра, в свою чергу розсердившись. — П’ять батьківських почуттів! П’ятеро синів маю! П’ятеро чортенят різних розмірів! П’ятеро ротів! Знаю, розумію, відчуваю! Не втече і твій від тебе. Наберись тільки терпіння і дослухай до кінця.
Бальтазар заспокоївся. Він поставив пляшку на стіл, схилив голову і подивився на Ларру.
— Ну, кажи!
— Ото ж бо! Сальватор виплатить нам мільйон. Це буде посаг твоєму Іхтіандрові. Ну, і мені дещо перепаде. За турботи і авторське право на винахід — яка-небудь сотня тисяч. Ми з тобою порозуміємося. Сальватор мільйон заплатить. Ручусь головою. А як тільки заплатить…
— Ми подамо до суду…
— Ще трохи терпіння. Ми запропонуємо видавцям і редакторам найкрупнішого газетного концерну заплатити нам, ну, скажімо, тисяч двадцять-тридцять — згодиться на дрібні витрати — за наше повідомлення про найсенсаційніший злочин. Можливо, нам перепаде дещо і з секретних сум таємної поліції. Адже на такій справі агенти поліції кар’єру собі можуть зробити. А коли ми вичавимо із справи Сальватора все, що тільки можна, тоді, будь ласка, йди до суду, кричи там про свої батьківські почуття, і хай допоможе тобі сама Феміда[12] довести твої права і прийняти в батьківські обійми твого коханого сина.
Ларра вихилив склянку вина, стукнув келихом по столу, переможно глянув на Бальтазара.
— Що скажеш?
— Я не їм, не сплю ночами. А ти пропонуєш без кінця зволікати справу, — почав Бальтазар.
— Але ж заради чого?… — перервав його палко Ларра. — Заради чого? Заради мільйонів! Міль-йо-нів! Невже ти з глузду з’їхав? Прожив же ти двадцять років без Іхтіандра.
— Жив. А тепер… Словом, пиши заяву до суду.
— Він справді спав з розуму! — вигукнув Ларра. — Опам’ятайся, схаменись, отямся, Бальтазаре! Зрозумій же! Мільйони! Гроші! Золото! Можна купити все на світі. Найкращий тютюн, автомобіль, двадцять шхун, ось цю пулькерію…
— Пиши прохання до суду, або я звернусь до іншого ходатая, — рішуче заявив Бальтазар.
Ларра зрозумів, що далі заперечувати марно. Він похитав головою, зітхнув, вийняв з рудого портфеля папір, зірвав з бокової кишені вічне перо.
За кілька хвилин скаргу до суду на Сальватора, що незаконно привласнив і спотворив Бальтазарового сина, було написано.
— Востаннє кажу: одумайся, — умовляв Ларра.
— Давай, — простягнувши руку по скаргу, сказав індіанець.
— Подай головному прокуророві. Знаєш? — напучував клієнта Ларра і пробурчав собі під ніс: — Щоб тобі на сходах спіткнутись і ногу зламати!
Виходячи від прокурора, Бальтазар зустрів на широких білих східцях Зуріту.
— Ти чого сюди ходиш? — запитав Зуріта, окинувши індіанця підозріливим поглядом. — Чи не на мене вже скаржився?
— На всіх вас треба скаржитися, — відповів Бальтазар, маючи на увазі іспанців, — та нікому. Де ти ховаєш мою дочку?
— Як смієш ти звертатися до мене на «ти»? — спалахнув Зуріта. — Якби ти не був батьком моєї дружини, то скуштував би кия.
Зуріта, грубо відштовхнувши рукою Бальтазара, піднявся по сходах і зник за великими дубовими дверима.
Пулькерія — шинок.
Феміда — богиня порядку, справедливості, правосуддя у стародавніх греків.