— Трапився непередбачений випадок. Агенти загубили слід Берна. Крім того, деякі події… незвичайні полії… я мушу доповісти вам…
— Ви маєте на увазі наслідки операції? — вже роздратованим тоном вигукнув Шаукель.
— Так, пане. Справа в тому, що…
— Ні, зачекайте, зараз я їду до вас. Приготуйте всі факти, викличте людей.
Він недбало кинув трубку в нішу на сидінні шофера, трохи розгублено повернувся до імперського міністра.
Той допитливо подався вперед.
— Що там?
— Бачиш, Герман, трапився непередбачений випадок… зник Берн. Я мушу їхати… негайно. Від цього залежить дуже багато… Якщо ти хочеш…
Тод ствердно кивнув головою. В його глибоко запалих очах теж проступив досадливий блиск.
— Так, я їду з тобою.
Машина промчала через центральну площу, проминула незграбне сіре приміщення імперського банку і зупинилась біля управління таємної поліції.
Довгі коридори були тут вистелені важкими м’якими килимами, так немов урочисто-насторожена тиша мала підкреслити таємничість і важливість тих справ, які чинилися в цій установі.
Двоє агентів провели високошановних відвідувачів до кабінету поліцай-президента. Шеф таємної поліції Екельгафт, чоловік низенького зросту, натоптаний, міцний, з довгими мавп’ячими руками, з булькатими очима і виступаючими наперед вилицями, поспішав їм назустріч.
— Прошу, панове, — він кілька разів шанобливо схилив голову, намагаючись надати своєму обличчю якомога улесливішого виразу. — Не сподівався, що ви приїдете так швидко.
— Наша поліція завжди у всьому запізнюється, — кинув недбало Тод, звертаючись до боса.
Натяк був досить влучний. Поліцай-президент розумів, що справа з Берном може коштувати йому дуже дорого. Тому він квапився наперед викласти події в найбільш вигідному для нього світлі.
— Прошу до мого кабінету, панове. Мої агенти тільки-но повідомили мене, що дві години тому Берн зник. Дома він не з’являвся. Можливо, він став жертвою нещасного випадку, а може…
— Та кажіть прямо! — гримнув на нього Тод. Зайшовши першим до кабінету шефа поліції, він одразу ж втомлено впав у м’яке глибоке крісло.
— Я маю на увазі іноземну агентуру.
— Що? — Бос, який стояв біля крісла імперського міністра, підняв свою кругленьку голову. Маленькі оченята його — майже шпаринки — гнівно блиснули на поліцай-президента. — Ви дозволили іноземній розвідці зірвати плід з-під самого носа? Ви… ви тюхтій! Ви нікчема!
— Перепрошую… але я діяв у повній згоді з вашими вказівками, — кволо, з безнадійним виразом обличчя виправдувався Екельгафт. — Ви самі настійливо радили мені не втручатися в справи Берна. Ви казали, що він ні в якому разі не повинен знати про наш контроль.
Бос криво посміхнувся.
— Ви забуваєте, пане поліцай-президент, що ви — криміналіст. Не всі факти піддаються точній регламентації. Ніякі інструкції не можуть передбачити того, що повинен відчувати… так, так, відчувати інтуїтивно справжній криміналіст…
— Мені здається, — озвався з глибокого крісла імперський міністр, дивлячись з-під кошлатих брів на шефа поліції, — що ви даремно сперечаєтесь, панове. Пане Екельгафт, про які нові факти ви можете повідомити нас? Я не хочу вірити, що ваша агентура втратила всі сліди.
Екельгафт підбадьорився. В словах високого гостя він відчув слабку надію на порятунок. Може, йому ще вдасться виправдатись! Може, він переконає Шаукеля і Тода, що його поліцейське око не втратило гостроти. Поліцай-президент пригадав ранкові події, котрі він сам ще не встиг осягнути як слід. Вони спалахнули в його свідомості, немов рятівні зірки. Так, треба розповісти про них. пов’язати їх з справою Берна. Може, це хоч відтягне скандальний кінець…
— Сьогодні ранком, — почав він несміливо, — на розі проспекту Рошаль і вулиці Б ох ум з невідомих причин скоїлася страшна автомобільна катастрофа. Вбито десять осіб, поранено — дванадцять. Рівно через дві години на цьому перехресті поліцейський Горман втратив самовладання, наче навіженіти, кипувся в один з сусідніх будників. Як виявилося пізніше, хтось з провокаційною метою закликав його на восьмий поверх і примусив там стати навколішки перед господарями квартири номер сорок дев’ять.
— Ви плетете дурниці,— обірвав його бос. Хто б міг примусити поліцейський чин ставати навколішки перед невідомими людьми. Ви тверезі, пане Екельгафт?
Але поліцай-президент, відчувши в погляді імперського міністра мовчазну підтримку, продовжував далі:
— Я гадаю, що… ці дивні обставини вимагають детального вивчення…
Тим часом бос підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні неподалік від письмового стола Екельгафта, і почав її уважно розглядати.
Екельгафт слідкував за товстим вказівним пальцем Шаукеля, яким той водив по карті, розшукуючи перехрестя Рошаль і Бохум. Його думки гарячково шукали порятунку, бодай найменшого просвітку. І раптом в його пам’яті спалахнула іскорка. Як він тільки не пригадав цього раніше? Адже агенти, котрі слідкували за Берном, не раз доповідали йому, що хірург часто заходить в дім на перехресті Бохум і Рошаль. Так, так, тепер він навіть пригадав донесення агента номер шість: той називав навіть номер квартири. Його повідомлення в столі, він зараз розшукає його і… можливо, саме це стане ключем до розгадки всієї справи.
— Прошу вибачення! — Екельгафт шарпнувся до свого столу. Розкрив одним ривком шухляду і став поквапливо перегортати паперовий мотлох. — Одну хвилину. Я. здається… Так, знайшов… Повідомлення агента номер шість… Доктор Берн втретє за час встановлення посту на розі Бохум-Рошаль відвідав дім номер десять і кожного разу він заходив з квартиру номер сорок дев'ять.
Тод і Шаукель зацікавлено повернули до нього голови. Бос навіть відійшов від карти і провів своєю товстою, вкритою густим рудим волоссям рукою по зморшкуватому лобі. Яструбиний ніс імперського міністра підскочив догори, немов дзьоб хижого птаха.
— А сьогодні ранком?.. — вихопилось у Шаукеля.
Поліцай-президент тріумфуюче підняв догори клапоть паперу. Його будь каті очі засяяли гордовитим блиском.
— А сьогодні ранком поліцая Гормана було закликано в квартиру номер… — Екельгафт витримав невеличку паузу… — номер сорок дев’ять.
— Негайно висилайте туди людей! — гаркнув бос. Затримайте всіх, хто там буде!
Герман Тод вдоволено закивав своєю довгастою кістлявою головою. Він цілком схвалював рішучість свого політичного помічника.
— Дійте якомога швидше, панове, — вимовив він спокійним доброзичливим гоном. — Я певний, що тепер наша таємна поліція виправдає покладене на неї довір’я.
Біля під'їзду клініки Берна Евеліна вискочила з автоекспреса, кинула шоферу асигнацію.
— Ви мені більше не потрібні!.. Можете їхати!..
Машина безшумно зникла за рогом. Евеліна проминула невеликий палісадник. відгороджений від вулиці гратчастим парканом. Серце її билося тривожними лункими ударами. Вона притиснула до грудей руку, немов хотіла вгамувати той стукіт.
— Спокійно, спокійно, — шепотіла вона до себе. — Треба все як слід обговорити з Берном!..
Поправила звичним жестом своє пишне волосся, зайшла до приймальної кімнати. Назустріч їй ввічливо встав з-за столу широколиций санітар.
— Чим можу служити, пані!..
— Мені потрібний Йоган Берн! якомога спокійніше відповіла Евеліна,
— Доктор дуже зайнятий!..
— Я прошу вас викликати його!
— Шановна пані, доктор не велів…