— Мені треба… я шукаю людину. Я інженер Стар з атомної лабораторії Штаузее. — Петер стояв в нерішучій позі, благально дивлячись на невисокого присадкуватого поліцейського з крислатим кашкетом на голові.
— Тоді прошу, на першому поверсі,— озвався той і шанобливим жестом показав на довгий коридор, що тягнувся ліворуч від вестибюля.
Петер, недовго роздумуючи, вскочив до першої ж кімнати. З-за високого бар’єра на нього глянув крізь великі рогові окуляри поліцейський чиновник, старенький чоловічок із зморшкуватим мишачим обличчям і круглими, як у сови, очима.
— Моє прізвище Стар, — швидко заговорив Петер. — Сьогодні вранці… десь так… об одинадцятій годині зникла моя дружина. Де я тільки не дзвонив, кого я тільки не питав… Ніхто… ніхто нічого не знає. Я бігав до сусідів, до її батьків, звертався в клініку Берна, вона буває там, але…
— Клініку Берна? — підозріло перепитав чоловік в окулярах. Потім раптом похопився і, надавши своєму обличчю улесливо-співчутливого виразу, промовив — Ох, прошу, я вас слухаю. Вона їздила до Берна, і що ж їй сказав Бери?
Протягом цього дня весь штат поліцейського управління, від найвищих чинів таємної поліції і до останнього детектива-криміналіста, жив лихоманковими чутками про втечу лікаря Берна. Звичайно, Петер не здогадувався, що значила ота коротка фраза, яку йому кинув сьогодні по телефону черговий асистент клініки: «Берн виїхав у терміновій справі». Але для старенького чиновника в рогових окулярах поява схвильованого і збудженого Петера Стара, особливо ж після того, як він назвав ім’я Берна, здалася підозрілою.
— Мені дещо відомо про вашу дружину, — бовкнув він навмання, аби тільки виграти час. «Цю людину треба затримати, — майнуло в голові поліцейського. — Непогано, якщо він причетний до справи Берна. Здається, вперше в житті мені посміхнулося щастя». А до Петера ввічливо промовив — Зачекайте хвилинку, я вийду до сусідньої кімнати і дещо з’ясую.
Петер, з виразом щирої подяки на змарнілому, посірілому обличчі, сів неподалік від бар’єрчика на стілець.
Минуло кілька хвилин. Чиновник в окулярах не з’являвся. Стар почав нервово ходити по кімнаті. Важкі роздуми заповнили його голову. Він відчув, як в ньому піднімається нестримна хвиля гніву. «Він забув про мене? Чи, може, це пастка?»
Раптом широко розчахнулися двері і до кімнати ввійшли з коридору поліцай-президент, бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.
Він одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч.
— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…
— Хто ви такий? — запитав поліцай президент, ставши навпроти нього і міряючи його пильним поглядом.
— Моє прізвище ГІетер Стар. — Я — інженер атомної лабораторії в Штаузее…
— Де мешкаєте?
— Вулиця Рошаль, 10, квартира 49.
Від його слів присутні здригнулися
Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпроти виходу. «Що таке? — подумав Стар. Невже вони здогадалися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні, це неможливо».
— Нам доведеться загримати вас на деякий час, — промовив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ходімте за нами.
Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охоронці. Бос залишив кімнату останнім.
«Здається, мене заарештували, — промайнуло в голові Петера. — Я можу застосувати свою силу, примусити їх випустити мене. Але ж тоді я нічого не дізнаюся про Евеліну. Нехай поки що буде так, як вони хочуть. Побачимо, що буде далі».
Минувши коридор, вони вступили до великої похмурої кімнати з двома рядами лав під стінами і невеличким столиком в правому задньому кутку. Ліворуч під загратованим вікном частина кімнати була відгороджена залізним гратчастим бар’єром. Напевне, туди заводили арештованих під час допиту або побачення з близькими й рідними.
Старові запропонували сісти на окрему лаву під стіною. Поліцай-президент опустився на стілець за столом, бос лишився стояти. Поліцаї зайняли місця по праву і лізу сторони від Петера.
«Значить, я заарештований», знову промайнуло в голові Стара.
— Ваше ім’я Стар Петер, проживаєте по вулиці Рошаль 10, квартира 49? — не приховуючи свого вдоволення, промовив Екельгафт.
— Цілком вірно, — Петер ствердно кивнув головою В цю мить він не почував ні злості, ні страху, вся його увага була зайнята незвичайною для нього процедурою поліцейського допиту. Він потішався думкою: «Нехай роблять, що хочуть, нехай вдають з себе володарів, але ж я сильніший за них. Досить мені одного напруження нервів, одного розумового імпульсу, і вони стануть моїми слухняними рабами».
Ця впевненість настроювала його на бадьорий лад. Він дивився па присутніх відкритим, незлобливим поглядом, і куточки його рота злегка посіпувались у посмішці.
Поліпай-президент кілька секунд до хитливо дивився в обличчя Стара. Булькаті його очі немов впивалися в душу Петера. І раптом він щосили ляснув по столу рукою:
— Досить блюзнірствувати! — Напевно, це був давній прийом, що мав одразу деморалізувати підслідчого. — Де знаходиться доктор Берн?
Від несподіванки у Петера відняло мову. Що він чує? Берн зник. Берна розшукує поліція. Одразу все з незвичайною чіткістю постало в пам’яті Стара: ранковий дзвінок в клініку… насторожений погляд чиновника в рогових окулярах, його квапливе вибачення…
— Я й гадки не маю, де може бути Берн, — відповів Петер твердим голосом. Але присутні завважили в тому голосі тремтливі нотки хвилювання.
— Молодий чоловіче, — продовжував крикливо Екельгафт, — ваше зволікання може тільки нашкодити вам і вашій дружині.
Петер насторожився. Вони знають про Евеліну. Напевно, втеча Берна має якийсь зв’язок зі зникненням Евеліни. Тоді доведеться розповісти все і разом з ними вдатися до розшуків.
Але в ту ж мить поліцай-президент вимовив фразу, яка остаточно зіпсувала всю справу. Екельгафт вирішив збрехати і своєю брехнею спонукати Стара до відвертої розмови.
— Ми знаємо, де знаходиться ваша дружина. Від нас залежить її повернення додому. Але, шановний пане Стар, ви повинні розповісти нам все, що ви знаєте про хірурга Берна і, головне, допомогти поліції розшукати його сліди.
«Значить, втеча Берна не має ніякого відношення до зникнення Евеліни, — промайнуло в голові Петера. — А я вже подумав недобре про Йогана. Що ж, тоді ці панове не почують від мене жодного слова».
Він відхилився до стіни і широко розкинув поперед себе ноги. В дорогому сталевосірому костюмі, з вольовим обличчям, він сидів, немов якась можновладна особа. Його очі з-під красивих тоненьких, майже дівочих брів задирку вато дивилися на поліцай-президента.
— Дивуюся, панове, — промовив він, розтягуючи слова, — в нашій країні людину безпідставно затримують в поліцейському управлінні і поза всякими правилами вчиняють їй допит. Я сподівався одержати від вас допомогу, але я бачу… — він багатозначно глянув на своїх охоронців, що стояли праворуч і ліворуч від нього, — я бачу, що моє уявлення про нашу демократію було невірним…
— Даремно ви пащекуєте, шановний пане Стар, — понизив голос Екельгафт. Виставивши наперед свою вилицювату фізіономію, він злісно примружив булькаті очі і процідив крізь зуби — Інтереси державної безпеки примушують нас застосувати до вас найсуворіші заходи.
— Тобто?.. — Петера не залишав жартівливо-зухвалий настрій.
— Таємна поліція володіє засобами…
— Га-га-га! — Петер гучно розреготався. Засунувши руки в кишені, він рівномірно розгойдувався з боку на бік. — Яке чудесне відкриття! Панове, ви просто зачарували мене!
Тоді до столу підійшов бос. Він нахилився до поліцай-президента і прошепотів йому щось на вухо.
В ту ж мить Екельгафт різко підвівся.
— Ми не можемо марнувати часу, — промовив він загрозливо-урочистим тоном. — Ви негайно будете відповідати або ми застосуємо до вас найсуворіші заходи. Ви будете відповідати?
— До кого ви звертаєтесь? — Петер зміряв Екельгафта глузливим поглядом.
— Встати! — гаркнув поліцай-президент.
— Я не звик до такого тону, панове.
— Поставити його на ноги! — наказав Екельгафт поліцейським офіцерам.