Це була його фатальна помилка. Він не встиг сконцентрувати свої думки, не встиг своїми вольовими імпульсами паралізувати ні Екельгафта, ні боса, ні охоронців. Охоплений шаленим гнівом, він піддався звичайному людському пориву і кинувся на свого супротивника з наміром розтрощити, розквасити його гидотливу мавп’ячу пику.
В ту ж мить один з охоронців вдарив Петера ручкою револьвера по голові і збив з ніг. Стар відчув пекучий біль в тімені. Щось гаряче й липке поповзло йому за шию, і він непритомним повалився на підлогу.
Голова важка, стугонить. До горла підкочується млость. Хочеться розплющити очі, але щось немов попритискувало гарячими п’ятаками повіки. Всередині пече — випікає.
Врешті Петер розірвав повіки, зиркнув поперед себе. Побачив тільки сліпучо, білу стелю, залиту яскравим світлом. Перевів очі ліворуч — знову стіна, праворуч — теж стіна. Аж онде віконце. Він все пригадав: страшні вирячені очі поліцай-президента, його хрипкий окрик, щось пекуче, гостре б’є в тім’я…
Петер підняв голову, роздивився навкруг себе. Тепер збагнув, що він у тюремній камері. Невеличке приміщення охайне, все пофарбоване в білий колір. Вгорі — сліпуча електрична лампочка забиває памороки, давить на мозок.
Йому пригадалося все, що він читав про тюрми, про в’язнів, і він став усвідомлювати, навіщо й до чого ота яскрава лампочка під стелею. Це теж частка тортур, яким піддаватиме його поліцай-президент. Це не світло, а пекуче настирливе око, що залазитиме йому в душу, гнітитиме його день і ніч, доки не висотає з нього останні сили, доки він, позбавлений волі і самовладання, не стане слухняною іграшкою в руках поліцейських властей.
«Я, всемогутній, непереможний, мушу скніти в цій дірі й мушу гинути заради примх якогось мопса? — Подив і лють піднялися гарячою хвилею в душі Петера. — Я вчинив дурницю, і це привело мене в камеру. Але досить. Зараз воли заспівають під мою дудку».
Він підійшов до дверей і заглянув у вічко. Та воно було зачинене ззовні, з коридору. Це ускладнювало справу. Але треба діяти, негайно діяти! Тільки як? Адже, не знаючи людини, не бачачи її в вічі, він не здатен підкорити її своїй волі. Кого він примусить відчинити йому двері? Хто стане жертвою його гіпнозу?
Охоплений відчаєм, Петер став крокувати по камері. Думав про Евеліну, та від тих думок ще більше зростав його неспокій. Минали години, можливо, вже десятки годин, але він ще не зробив жодного кроку для її порятування. Він — завойовник всесвіту!
Безсилля породжувало в ньому незвідану раніше лють. Тільки б вирватись звідси, тільки б оволодіти становищем! О, він зуміє довести їм, що «людина — залізне серце» вміє мститися за вчинені їй кривди.
«Я мушу сконцентрувати свої думки і прийти до певного рішення», подумав Петер. Він сів на невисоке ліжко з тоненьким джутовим матрацом, застеленим грубою повстяною ковдрою, і замислився. На кожному поверсі в’язниці, напевно, чергує один поліцейський. Треба, щоб він підійшов до камери. Тоді можна буде роздивитися його і діяти. Але як його покликати?
Петер насторожив слух. Страшна німота виповнювала приміщення в’язниці. Було так тихо, що Петеру здавалося, ніби зін чує ледь-ледь вловиме посвистування з грудях. «Моє серце», думав він. — Вони замкнули людину з механічним серцем, мене, безсмертного і непереможного. О, кляті! Кляті! Що це? Кроки? Так, так, здається вони йдуть».
В коридорі, справді, почулася чиясь хода. Петер одним стрибком підскочив до дверей і став шалено гамселити по залізній оббивці. Але масивні, амортизовані на м’яких гумових шарнірах двері поглинали стукіт. Петер майже не чув ударів. Тільки дарма набив собі кулаки.
Повернувся до вікна і саме в цю мить почув, як клацнуло вічко. Охоронець заглянув до камери. Петер рвучко повернувся до дверей, але було вже пізно. Вічко зачинилося.
Кілька разів після того ГІетер чув клацання в маленькому залізному віконці — напевно, за ним невідступно слідкували. Але кожного разу, коли він намагався побачити охоронця, металевий п’ятачок з легким стуком затуляв отвір.
Минав час, Петер думав про Евеліну. Яке лихо могло скоїтися з нею? Може, її пограбовано, знівечено, заточено в таку ж сліпучояскраву камеру? Він знав, що володіє страшною силою, і водночас усвідомлював своє ганебне безсилля.
Раптом йому на думку спала цікава вигадка. Він обдурить охоронця. Він заманить його в камеру і тоді…
ГІетер швидко підсунув до вікна ліжко, перекинув його. Потім зняв піджак і одним рукавом став обмотувати собі шию. З такою недосконалою петлею обережно, навмисне обережно й поволі, виліз на перекинуте ліжко. Зачекав трохи, спустився додолу. Через хвилину почав знову чіплятися за залізні прути. Підтягнувся раз, вдруге…
В коридорі загупотіли поквапливі кроки. Завила сирена. Значить, його маневр вдався. Охоронець вчинив тривогу помітивши підозрілі дії Петера. Адже в’язень, про якого піклувався сам поліцай-президент, намагався повіситися на залізних гратах вікна!
Але Петер не залишав своєї справи: він уже стояв на ліжку і, дотягнувшись до вікна, поквапливо прив’язував другий рукав піджака до металевих грат.
— Стійте! — розітнувся позаду переляканий вигук дозорця.
Стар повернув до нього обличчя і зміряв його обережним вивчаючим поглядом. Здається, все йде як слід. Тепер можна діяти.
В камеру тим часом зайшло кілька поліцейських, і серед них — начальник в’язниці.
— Схаменіться, Стар! — гукнув начальник в’язниці, його маленькі очі на квадратному обличчі сердито виблискували. — Злізайте негайно донизу, ми все одно не дозволимо вам накласти на себе руки!
— Гаразд, я злізу, але відійдіть до дверей, — примирливим тоном озвався Стар. Його мозок вже працював з максимальним напруженням.
Поліцейські слухняно відійшли до виходу.
Петер зліз на підлогу.
Розставивши широко ноги, він пильно дивився на тюремників. Дивився і поволі, з настирливою невідступністю влазив їм у душу своїм поглядом. Підняв руку і раптом, трохи притишеним голосом урочисто промовив:
— Складіть зброю… там! — Він показав рукою на найдальший куток під вікнами. — Негайно, всі до одного!
Сім чоловік, що були в камері, поволі, немов у півсні, втупившись у Стара, попрямували в куток і покидали на підлогу зброю. В очах начальника в’язниці, в поглядах інших тюремників з’явились дивні гарячкові вогники. Здавалось, вони втрачали розум, і їх пройняв якийсь фанатичний безтямний порив, якась звіряча відданість. Зброя на підлозі, руки по швах, очі — невідривно спрямовані на Стара. Кожен нерв, кожен м’яз напружені до краю. Зараз він дасть команду, і вони сліпо кинуться її виконувати. Вони вже втратили людську подобу, вони вже придаток, безвільна часточка його нервів, його думок.
— А тепер всі в коридор! — гримів наказ Стара.
Слухняні, збиті докупи тюремники, товплячись, віддавлюючи одне одному ноги, посунули з камери. Позаду крокував Петер.
Кілька охоронців, що трапились їм в коридорі, спочатку здивовано витріщились на цю незвичайну картину. Але Стар одразу ж приєднав їх до гурту.
— Ей, ви, в коридорі! Сюди, до мене!
І вже не сім, а десять, п’ятнадцять чоловік, немов слухняна черідка овечок, тупотіли яскраво освітленим коридором.
— Стій!
Люди зупинились.
— У кого ключі від камер?
Начальник тюрми, — втягуючи перелякано свою квадратну голову в плечі, проштовхався наперед.
— До ваших послуг, пане Стар, — мовив він. злегка заїкаючись. — Ключі у чергових по коридорах. Лецков, Зееле, Францмам…….сюди! — звернувся він до своїх підлеглих.
Троє поліцейських підійшли до начальника в’язниці.
— Віддайте ключі панові Стару.
Петер спинив їх одним жестом руки.
— Ні, робіть те, що я вам накажу.
Стара охопило гарячкове почуття свавілля і дикої помсти. Ось зараз він відплатить за все. Нарешті він по-справжньому доведе свою силу. Він розтрощить цю кляту в’язницю, він розжене цих нелюдів — тюремників.
— Відчиняйте камери!
Заклацали замки, загрюкали двері.
Десятки людей, — сірих, виснажених, зведених до останньої грані відчаю, почали виходити з камер. Це була в’язниця кримінальних злочинців.
Петер побачив озвірілі, напівдикі обличчя вбивць, злодіїв, бродяг. Вони виходили несміливо, крадькома, зиркаючи похмуро спідлоба злісними, глибоко запалими очима.