Петеру зробилося страшно. Він ніколи не думав, що таїться в темних закавулках його міста, в світі отих напівздичавілих людей, які кожного дня, кожної години творять найжахливіші злочини, топчуть найсвятіші людські почуття, нівечать людську гідність. Ось невелика часточка того підземного світу. Ось його пожадливі ненажерливі руки, його дика, проступаюча в кожній рисці обличчя жадоба грабунку, вбивства. І це в той час, коли пани з корпорації «Золотого ангела», всі оті імперські міністри твердять щоденно про соціальну рівність, про зростаючу культуру населення. Хіба ж не вони локаутами[6] на заводах, розоренням фермерів спричинилися до існування оцієї армії нелюдів і вбивць!
А в’язні натискували, п'яніли від усвідомлення своєї свободи. Вони вже шастали галасливими зграями по коридорах, збившись в купки, про щось домовлялися, гарячково до чогось готувалися.
Тоді Петер, піднявши догори руку, гучно крикнув:
— Всі, хто є в коридорі, на вулицю!
Сотні людей скорилися його волі. Секунда, друга, і вони покірною масою рушили до виходу. З ними змішались поліцейські. Хтось боляче штовхнув Петера, хтось притиснув його до стіни.
— Швидше! Швидше! — гукав Стар, намагаючись криком заглушити в собі мимовільний страх перед цим озвірілим табуном людей. Немов тріска, підхоплена повінню, він плив довгим коридором. Він відпихався руками від смугастих халатів, з огидою відвертав обличчя від смердючих тіл, що лізли йому під самий ніс, і думав: «Я знову втрачаю владу над становищем, знову щось сильніше від мене кидає мною, немов нікчемною смітинкою. Де ж моя дивовижна воля? Що я можу вдіяти з цими людьми?»
Його опанувало легке каяття: навіщо він зробив це? Він накаже охоронцям навести лад. Досить! Треба кінчати з цим.
І геть, геть звідси.
Опинившись на дворі, оточений вируючим натовпом, Петер розшукав очима кілька сірозелених постатей з крислатими кашкетами на головах — то були збиті докупи й затиснуті в куток тюремного двору охоронці і, напруживши всі сили, гукнув:
— Гей, ви, — до мене!
Голос його потонув в оглушливому гаморі, немов писк пташеняти серед збуреної громобійної ночі.
Тоді він закричав майже істерично:
— Начальник тюрми, до мене! Охоронці, до мене!
І не встигли ще поліцейські проштовхатись до нього крізь сіробрудну каламуть смугастих курток і жовтих фесок, як він вже, не думаючи, віддав наказ. Дикий. безглуздий наказ, котрий міг породити тільки його гарячковий, манячливий мозок.
— До зброї! Всіх загнати в камери!
Можливо, за інших умов, поліцаї не зважились би на такий крок — адже ї оточувало справжню море оскаженілих людей, Але тепер вони діяли швидко, з точністю механізмів. Не звати звідки в їхніх руках з’явилися карабіни і скорострільні автоматичні пістолети. До першої групи поліцаїв приєдналося більше двадцяти повністю озброєних охоронців, які були в караульному приміщенні.
Петер бачив, як очолена начальником тюрми варта почала з двох боків наступ на в’язнів. Злочинці чинили оскаженілий опір. Збуджені думкою близького звільнення, вони з безтямною люттю відбивалися від охоронців.
Перед Старом розгорнулася картина справжньої баталії. Спочатку вартові намагалися загнати в’язнів назад в приміщення тюрми криками і ударами прикладів.
Але ось пожбурена кимсь каменюка повалила на землю одного з поліцаїв. Одразу ж загриміли постріли. Стогони поранених і вмираючих заповнили просторе тюремне дворище.
Кулі засвистіли над головою Стара. Якийсь здоровенний чолов’яга, зірвавши з себе смугасту куртку, з божевільними очима кинувся на поліцая, що стояв неподалік від Петера. Поліцай, майже не цілячись, прошив його короткою пістолетною чергою. В’язень зробив ще два-три кроки і, розмазуючи по обличчю кров, впав біля ніг Петера. Він корчився в передсмертних муках, намагаючись судорожно дотягнутися до Петерового черевика.
Блідий, тремтячий, Стар підскочив до начальника тюрми, — той саме безжалісно топтав разом з двома охоронцями вже майже бездиханне тіло у смугастому вбранні, шарпнув його за плече і розпачливо крикнув йому в обличчя:
— Випустіть мене звідси! Негайно відчиніть двері і виведіть мене геть!
Через кілька хвилин Стар у супроводі двох поліцаїв пройшов до запасного виходу. Охоронці з напруженою готовністю відчинили маленькі двері, що вели з підвального приміщення тюрми на вулицю і, виструнчившись, запопадливими очима впилися в Петера. Він, не озираючись, шаснув у відчинені двері і зник у глухому завулку.
На загородній віллі Германа Тода зібралась нарада керівних діячів корпорації «Золотого ангела».
Герман Тод, політичний бос Ганс Шаукель, поліцай-президент Екельгафт і ще кілька високопоставлених осіб сиділи в невеликій затишній вітальні. Глибокі м’які крісла, довгастий овальний стіл, вкритий темносиньою оксамитовою скатертиною, великий екран телевізора, що займав усю стіну праворуч від дверей — оце й все, що могло впасти в вічі при побіжному огляді кімнати Тода.
Обговорювались останні тривожні вісті: зникнення Берна і фактичний провал розрахунків на механічне серце.
— Нічого втішного, панове, — порушив мовчанку Герман Тод, злегка помахуючи своєю сухорлявою з орлиним носом головою. — Про становище розкаже Шаукель. Прошу, Ганс.
— Єдине, що я можу вам сказати, панове, — почав Шаукель, — це мої міркування відносно Петера Стара. Ви знаєте, що Стар — перший вдалий експеримент Берна, його перша людина з механічним серцем. Результати операції Берна виявилися такими несподіваними й разючими, що перед нами постає можливість пошуків нових шляхів, навіть тепер, після втечі Берна. Мозок Петера Стара активізований до краю. Я не можу пояснити цього науково, але політичні наслідки факту для мене цілком ясні.
— Перший політичний наслідок — скандальна подія в карній тюрмі,— пробуркотів опасистий чоловік в пенсне на довгому золотому ланцюжку.
— Випадок у тюрмі? — повернувся до нього бос.
— Так, так, пане Шаукель. — Корпоратист кивнув своєю волячою головою, від чого одвислі зморшки-мішки на підборідді в нього м’яко заколивались. — Я маю на увазі подію, яка коштувала життя восьми поліцейських і яка призвела до божевілля начальника в’язниці. Я вже не кажу про вбивство ста двадцяти п’яти карних злочинців, хоч і це викликало в країні не дуже схвальну реакцію…
Шаукель рвучко підвівся. Обпершись на стіл, він підвів урочисто голову і промовив з тріумфом:
— Так, ви маєте рацію, але, як то кажуть, нема лиха без добра. Ця подія відкрила нам очі. Ми дізналися, хто такий Стар, дізналися, що він володіє страшенною надлюдською силою. Він може спинити загін поліції, полк, дивізію, може викликати заворушення серед населення, може, зрештою, примусити кожного з нас стати його вірним слугою. Могутність його мозкових імпульсів жахлива. Але ми вже знаємо й деякі подробиці, котрі проливають світло на його «ахілесову п’яту». Петер Стар мусить бачити свого ворога. Він може діяти на великій відстані, але він не здатен привести до покори людину, яку не бачить… Мені здається, що…
— Я волів би, щоб менше здавалося! — озвався жовчним тоном той самий корпоратист у пенсне.
— Мені здається, — провадив далі несхитно Шаукель, — що людина без серця не така вже й страшна. Всі плітки про його непереможність не варті ламаного гроша.
В кутку підхопився поліцай-президент Екельгафт. Досі він сидів мовчки, запобігливо утримуючись від розмови.
— Так, так, панове, — майже прохрипів він своїм надтріснутим од вічного вигукування голосом. — Ми даремно турбуємось… Запевняю вас, панове, що таємна поліція швидко впорається з цим суб’єктом… Агентурні розшуки вже розпочались… Людина в такому стані, як Петер Стар, не може не залишати після себе слідів. Зрештою, ми таки запопадемо його в свої руки і одразу ж…
— Що ж ви одразу зробите з ним? — Герман Тод спрямував на Екельгафта насмішкуватий погляд своїх порожніх очей
— Ми одразу ж знищимо його, — скоромовкою випалив поліцай-президент.
Повертаючи на всі боки свою плескату голову з мавпячим лобом, Екельгафт обвів присутніх тріумфуючим поглядом.
— А чи не занадто поквапливе ваше рішення, пане поліцай-президент? — прошамкав сухими губами імперський міністр.
Ганс Шаукель, хутко блимнувши на Тода крізь вузенькі шпаринки очей, збагнув думку міністра і рішуче втрутився в розмову:
— Мені здається, що такий захід в цьому випадку не виправдає себе. Треба все добре обміркувати. — Він говорив неквапом, збираючись з думками. — Знищення… я розумію — це метод таємної поліції. Криміналісти воліють діяти обачніше, але… — І раптом його осяяла думка. — Ми залишимо Петера Стара живим. Обов’язково залишимо його живим.
— Як! — вигукнув корпоратист в важкою волячою головою. — Ви хочете, щоб він зруйнував нашу державу, щоб він викликав страхітливі заворушення серед робітників?
— Я нічого не хочу…
— Пане Шаукель, — обережним шанобливим тоном докинув з свого кутка поліцай-президент, — ви завжди вимагали рішучих дій…
Політичний бос поклав на стіл свої товсті руки з червоними пальцями-сосисками. Він уже твердо знав, як діяти, і тому впевненість пройняла кожен його рух і кожне його слово.
— Дозвольте мені, панове, викласти перед вами мої міркування, — заговорив він стриманим, але досить наполегливим тоном. — Перш за все, я хочу нагадати вам, що справа Берна має не тільки воєнно-стратегічне значення, але й неабияке політичне. Роботи Берна тісно переплітаються з дослідженнями червоних, які теж прагнуть розв’язати проблему довголіття. Останнім часом преса на Сході високо оцінила його роботи над створенням штучного серця. До речі, там ще не знають про успішний результат цих робіт. Червоні визнають, що їхні відкриття в галузі відновлення клітин дадуть найбільший ефект в разі використання робіт Берна. Не знаю, що там в них.
І до чого, ця клята наука ніколи не була мені до смаку, але загалом справа уявляється досить серйозною. Визнання червоних — це заклик до спілкування вчених всіх країн, це підрив наших стратегічних позицій. Таким чином, — бос проникливим поглядом обвів учасників засідання, — таким чином, перший висновок: механічне серце ні в якому разі не повинне потрапити до рук червоних. Другий висновок: необхідно не тільки посилити розшуки Берна, але й використати в наших інтересах людину з механічним серцем. Петер Стар допоможе знайти свого рятівника й друга і своїм мозковим впливом примусить хірурга діяти на нашу користь. До речі, ви, напевно, знаєте, що вони давні товариші…