— Я теж за знищення! — верескливо вигукнув сухорлявий старик з маленькою бородою-еспаньйолкою, який весь час мовчки прислухався до розмови. Це був власник контрольного пакету акцій кількох найбільших атомних заводів Ерік Фінс. — Досить ми хвилювалися. Того й дивись, що Петер Стар примусить нас відписати на його ім’я всі наші акції.
Поважні особи, що сиділи в глибоких, затишних кріслах, стривожились, немов рій ос, до яких вкинуто трутня, їхні обличчя набули незвичайної рухливості, голоси зазвучали тривожно й вимогливо.
— Тільки вбити…
— Вдатися до зброї. Район перебування Петера Стара повинен бути знищений і спалений вщент.
І серед того різнобою голосів, хрипких, надривних, верескливих, немов брязкотіння бляхи, почувся раптом владний голос імперського міністра:
— Панове, наш шановний друг Ганс Шаукель має рацію. Ви забули, панове, одне: Петер Стар — не тільки загроза, але й дарунок бога. Він зробить нашу армію наймогутнішою і найжорстокішою в світі.
— Але як?
— Про що ви, пане імперський міністр?
— Він тільки може розладнати нашу армію.
Герман Тод одірвався від спинки крісла і, наблизивши свої впалі груди до столу, рівним тоном, немов диктуючи наказ, промовив:
— Випадок у тюрмі, панове. Петер Стар примусив охорону тюрми вчинити найбезглуздіші речі. Він зіткнув між собою десятки людей, які, не шкодуючи життя, почали знищувати одне одного. А коли він дасть наказ дивізії, армії, всім нашим збройним силам, коли він на кілька місяців перетворить наших солдатів на слухняні автомати — це ж буде щось неймовірне, — щось… я просто не знаходжу слова… це буде нашим тріумфом!
Виступ Германа Тода приголомшив членів корпорації. Його план, який в першу мить здався безглуздим, несподівано давав у їхні руки могутню зброю для завоювання світу. Як тільки досі це не спало нікому на думку? Петер Стар — це мільйонна армія автоматів, це розгром комуністичної конфедерації.
Обличчя боса Шаукеля одразу ж набуло владного, дещо зухвалого виразу. Бос збагнув, що його думки цілком збіглися з міркуваннями імперського міністра. Обвівши всіх гордовитим поглядом, він мовив:
— Берн втік від нас, але тепер він не потрібний нам. «Людина без серця» розв’яже всі наші проблеми. Треба діяти, якомога швидше діяти. Пане Екельгафт, — звернувся він до поліцай-президента, — які вжито заходи для виявлення місцезнаходження Петера Стара?
— Перш за все, ми стежимо за його квартирою.
— Невже ви гадаєте, що він знову повернеться додому?
— Він обов’язково мусить з’явитися додому, — з певністю відповів поліцай-президент. — Зараз всі його думки спрямовані на розшуки дружини, яка зникла за невідомих обставин.
— Гаразд, стежте за його домівкою. — Ганс Шаукель звернувся поштиво до імперського міністра — Як ти гадаєш, Герман, візьмемо його силою чи, може, шанобливо запросимо його. Надішлемо твого особистого листа. Відверто скажемо йому, що він нам потрібний не як бранець, а як рівноправний партнер.
— Так, так, — запопадливо погодився Екельгафт, який зрозумів, куди тепер віє вітер. — Мої люди зуміють переконати Петера Стара, я в цьому твердо впевнений.
Відповіддю Екельгафту були тільки холодні, майже неприховано глузливі, зневажливі погляди корпоратистів. Цю людину зневажали і водночас її боялися. Права рука Германа Тода, керівник таємної поліції, Екельгафт був здатен наробити чимало прикростей навіть найбільш високопоставленим особам у державі.
Однак, службові якості Екельгафта цілком задовольняли членів «Золотого ангела». Його необдумана жорстокість, сліпа відданість справі корпоратистів примушували корпорацію терпляче зносити в своєму середовищі цю відразливу особу.
В кінці розмови Герман Тод наче щось згадав — рвучко підвівся з свого крісла і, попрохавши гостей трохи зачекати, вийшов у сусідню кімнату. Багатозначний жест, яким він підкріпив слово «зачекайте», насторожив присутніх. Напевно, щось важливе. Можливо, якась новина або одержано термінову телеграму з-за кордону, про яку він забув сказати серед гарячкових розмов і суперечок.
Тод повернувся дуже швидко. Його сухі губи були міцно стулені.
— Панове, — звернувся він до присутніх, — сьогодні о восьмій вечора почнеться заповнення останнього резервуара Голубого Беркута в Штірвальді. Ми спостерігатимемо за цією операцією з допомогою телевізора…
Гості пожвавішали. Останній резервуар, тобто шостий, мав завершити створення грандіозної захисної смуги вздовж східного кордону країни. Смугу готували на випадок успішного контрнаступу ворожих війск у майбутній війні.
Офіціально було оголошено, що резервуари, власне, шість великих штучних озер, розташованих у гірській місцевості, на висоті двох-трьох тисяч метрів над рівнем моря споруджуються виключно для мирних цілей. В разі посухи вони використовуватимуться для зрошення полів. Крім того, наявність грандіозних водних резервів, — так стверджували офіціальні повідомлення, — сприятиме підвищенню судноплавності рік, пом’якшенню кліматичних умов тощо.
— Ви справді приготували для нас приємний сюрприз, пане міністр, — вигукнув зраділо один з корпоратистів.
— Я не хотів лишати вас в поганому настрої після сьогоднішньої розмови. — Герман Тод глянув на ручного годинника. — Ще маємо десять хвилин, — промовив він сухо. Поки що я хочу вшанувати моїх дорогих гостей смачним напоєм. — Він натиснув на кнопку, що була в бильці крісла, і коли до кімнати зайшла огрядна красива покоївка, лагідним тоном попросив: — Гелено, почастуйте нас квасом. Так, так, панове, я хочу, щоб ви скуштували звичайнісінького сільського квасу. Не забувайте, що я житель села, принаймні все дитинство провів у батьковому маєтку і люблю наші сільські страви й напої.
Потім Тод включив телевізор. Екран спалахнув одразу рівним, ледь-ледь хвилястим світлом. В наступну мить перед очима присутніх з’явилась невеличка кімнатка. Стіни її були викладені балками, а на підлозі лежало кілька великих шкур — чи то ведмедячих, чи то оленячих. Кімната нагадувала приміщення якоїсь північної факторії. Незабаром на екрані з’явився чоловік у сірому спортивному костюмі, з загнутою люлькою.
Тод промовив:
— Як справи, Грюнтер?
— Доброго вечора пане імперський міністр, — відповів стриманим діловим тоном чоловік на екрані. Він стояв посеред своєї маленької зрубової кімнати. — Все готове для затоплення. Війська виводять з котловану останніх жителів. Це фанатики, які не вірять в те, що їхні землі справді будуть залиті водою. їх доводиться просто силоміць, під дулами гвинтівок виганяти з халуп…
— Грюнтер, — перебив його імперський міністр. — розкажіть нам детальніше про Голубий Беркут. Зараз в моїй кімнаті зібралися члени Ради корпорації. Я сподіваюся, що в вашій конторі немає сторонніх людей?
— Я сам, пане міністр.
— Тоді викладайте все, — наказав Тод.
— Ви знаєте, — почав Грюнтер рів ним, діловим тоном, — що призначення водосховищ по лінії Лангенау — Тейхово — Штірвальд нагромаджувати величезні маси води на випадок стратегічного контрнаступу червоних армій. Озеро Голубий Беркут — найбільше в усій системі. Після повного затоплення воно не поступиться за розміром найбільшим озерам Альп. Але головне не в цьому. Па дні і в берегах резервуару вмонтовано кілька сот грандіозних атомних реакторів — нагрівачів, які протягом десяти годин можуть нагріти мільйони кубометрів води. Зважте, панове, також на те, що одразу ж після виповнення всього резервуарного обсягу, в нього буде влито кілька сот кубометрів спеціальної хімічної речовини, яка підвищить температуру кипіння води до п’ятисот градусів. Ми одержимо щось схоже на розплавлений метал — страшну всеспопеляючу рідину.
— Непогана купіль для наших страйкарів, — докинув буркітливим тоном Екельгафт.
— …А в разі наступу ворожого війська ця величезна маса пекельно гарячої води буде випущена на рівнини. Там, де прокотиться вируючий смерч, залишиться тільки спалена земля. Ворога буде знищено протягом кількох годин.
— Так, але ж там землі моїх дідів і прадідів, — не втримався один з корпоратистів.
Інженер на екрані, ніби вгадавши можливі зауваження, продовжував далі:
— Привілейовані особи будуть сповіщені про наближення операції за п’ять шість годин — час цілком достатній, щоб, скориставшись гелікоптером або літаком, залишити зону майбутнього затоплення. Щождо населення… ну, панове, ми не можемо керуватися альтруїстичними принципами там, де йдеться про збереження наших політичних ідеалів. В разі відступу ми так чи інакше назавжди втратимо ні землі. Зрештою, ми, інженери, виконуємо тільки вашу волю, панове члени корпорації. Ми тільки здійснили ваші загальні настанови, втіливши їх в конкретні дії…
— Здається, вже час, — нетерпляче перебив інженера Герман Тод.
— Слухаю, пане міністр, — послужливо відповів інженер. — А зараз, панове, наш оператор буде включати окремі об’єкти споруди, і ви зможете слідкувати за ходом затоплення котлована.
На екрані телевізора корпоратисти побачили величезну долину, затиснуту між пасмами гір, яка простягнулася на кілька десятків кілометрів. Ширина її не перевищувала шести-восьми кілометрів. Це була улоговина з похилими берегами, порослими лісом і чагарником. Вздовж правого схилу тулилися невеличкі, переважно дерев’яні халупки з плоскими дахами, біля яких метушилися люди. Вони вантажили на автомашини свої речі, гаряче про щось розмовляли.
Вдалині серед чагарів, що росли на дні майбутнього озера, з’явилися невеличкі постаті в сірозелених френчах і плескатих кашкетах. Вони йшли кількома шеренгами, тримаючи в руках автоматичні карабіни, а поперед них плентались немічні, втомлені люди в широких крислатих капелюхах, з важкими клунками за спинами. Серед них були жінки й діти. Війська силоміць виводили з котлован а останніх жителів долини.
Ось вони наблизились до будиночків. Раптом солдати і вигнанці спинились. На екрані було добре видно, як жінки кинулись до солдатів, змішалися з ними.
— Гюнтер, поясніть мені, що там трапилось? — гукнув у мікрофон імперський міністр.
— Жителі долини не хочуть залишити долину. Солдати одержали наказ застосовувати зброю.
— Невже оті нікчеми сподіваються, що їхній опір може змінити справу? — вигукнув Шаукель.