В напівтемряві, ледь освітлений голубуватим відблиском екрана, він нагадував страшного шуліку-степовика, з довгою жилавою шиєю, яструбиним носом і жовтим, як слонова кістка, черепом.
Біля будиночків вже зав’язався справжній бій. З долини безперестану підходили шеренги солдат, а з селища набігали нові юрми селян і робітників. В руках у декотрих з’явилися кирки, заступи, ломи.
Пролунав перший постріл — гучний, розкотистий, немов гірський обвал — і покотився луною по долині. За ним гримнув другий, третій…
— Що вони роблять? — роздратовано озвався в пітьмі один з корпоратистів. — Про ці події дізнається весь світ, і тоді нам не спекатися лиха.
— Панове, я все передбачив, — холодним вбивчим тоном промовив з свого глибокого крісла Герман Тод. — Сподіваюся, що ви виправдаєте мої рішучі заходи. Країна і весь світ нічого не знатимуть про ці події.— Потім, звертаючись до екрана, власне — до мікрофона, він наказав: — Грюнтер, час кінчати справу.
На екрані з’явилася постать інженера. Він стояв біля маленького вертольота, вже налаштованого для підйому. Гвинти його зі свистом розрізали повітря. Інженер, в льотному шоломі, у великих шкіряних рукавицях, давав комусь останні накази.
— Пане міністр, — промовив він трохи схвильовано. — Війська ще не вийшли з котлована. Крім того, на об'єктах ще залишилось кілька наших інженерів, вони востаннє перевіряють атомні реактори…
— Досить розмов, Грюнтер! — підвищив свій голос імперський міністр. Негайно виконуйте наказ.
— Слухаю, пане міністр, — глухим голосом одказав головний інженер.
Знову на екрані змінилася картина, Корпоратисти побачили десять величезних залізобетонних споруд, які за формою дуже нагадували ангари. Тільки над півкруглими дахами в них височіли широкі розтруби.
Раптом над розтрубом бетонованих споруд-велетнів вдарили водяні фонтани. Очевидно, тиск води був колосальний.
Водяна хмара на кілька хвилин затягнула весь екран. Але ось струмені трохи послабли, вітер відніс убік водяне марево, і одразу ж відкрилася жахлива картина. Десять бурхливих потоків, скаженіючи, ламаючи на своєму шляху дерева і поодинокі будівлі, рвалися до дна улоговини.
Охоплені жахом люди, рятуючись від неминучої загибелі, суцільними лавами тікали від насосних станцій. Чулися відчайдушні крики, дитячий лемент. Кволі й старші віком падали під ноги тих, що навалювалися ззаду. Їх безжально топтали, мішали з землею.
Вода вже розтікалася широким плесом по дну улоговини. Перші стрімкі ручаї доганяли втікачів. Люди брели по воді, падали, захлиналися, повзли навкарачки.
А вдалині, немов велетенські неземні чудовиська, чорніли контури насосних станцій з казково красивими султанами води. З затятою впертістю вони випльовували смерть, і не було їхньому шалу ні спину, ні перепони.
— Ох! — зойкнув хтось істерично в напівтемній кімнаті.
Всі обернулись і побачили покоївку Гелену. В темноті виблискували її великі чорні очі, немов тими очима вона ввібрала в себе весь жах, всю безпорадність нещасних, приречених на загибель людей.
— Гелено, хто тобі дозволив заходити без виклику? — розгнівано спитав імперський міністр.
— Я… я на хвилину… — почала виправдовуватись жінка, — я принесла вам квасу, який ви мені загадували…
Вона схилила голову і боязко, як шкодливе дівча, пішла до дверей.
— Ось бачите, — звернувся Тод до присутніх, відриваючись на мить від телеекрана, — мене називають надмірно жорстоким, але в себе вдома я навіть нездатний тримати в покорі служниць.
— Дивіться! Дивіться, що там коїться! — вигукнув хтось з присутніх.
На екрані тим часом все різко змінилося. Весь простір улоговини перетворився в суцільне вируюче море. Тільки подекуди над водяним плесом витикалися осиротілі будівлі виселка. Серед шумовиння й піни борсались поодинокі людські постаті. Сотні людей, допіру пройнятих нестримною обопільною ворожнечею, стали жертвами невблаганної водяної стихії.
Кімната сповнилась гнітючим мовчанням. Тільки легке шурхотіння хвиль виривалося з динаміка телевізора. Грандіозне море смерті піднімалося в берегах. Жодного свідка, жодної людини, яка бачила його народження, не лишилося в живих. Напевне, про це подумали всі, хто був у кімнаті. І, мабуть, кожний подумав про єдину людину, яка уникла смерті — про старшого інженера Грюнтера.
— Він утік вчасно, — з задоволенням констатував імперський міністр, — і, таким чином, звільнив нас від цілого ряду серйозних політичних наприємностей.
— Що ж ви маєте на увазі? — спитав сухенький Ерік Фінс.
— О, панове, я дуже багато чого маю на увазі,— відповів Герман Тод підкреслено спокійним, розважливим тоном, поринувши в своє глибоке крісло. Він втомлено відкинув назад голову, — Я маю на увазі, перш за все, інтереси «Золотого ангела». Про цього невинного хлопчика треба інколи піклуватися.
— Але ж у хлопчика міцні крила, — ввернув улесливим тоном Шаукель, зобразивши на своєму круглому опецькуватому обличчі хитрувату міну.
Той кволо кивнув головою.
— Так, так, крила… Ти маєш цілковиту рацію, Ганс. Крила і дужі м’язи… — Міністр раптом замовк.
— «Золотий ангел» має також добру голову, — промовив ввічливо один з корпоратистів. — Це ваш світлий розум, пане Тод.
— О, так, світлий розум… Дякую за визнання До речі, ми говорили допіру про Голубий Беркут. Я хочу повідати вам, панове, свої міркування. — Герман Тод говорив в’ялим, байдужим тоном, немов йшлося про найзвичайнішу річ у світі,— Бачите, панове, людська порода має дивну властивість: вдовольнитись дрібною помстою за велику кривду
Герман Тод дістав зі столу коробку з сигарами і запалив. Обгорнувшись голубоватою хмаркою диму, відкинувся головою на спинку крісла, мрійливо втупився очима в стелю. Мить щось пригадував.
— Я пересвідчився в цьому ще замолоду, — почав він, шамкаючи сухими безкровними губами. — По сусідству з нашим маєтком жив один заповзятливий землевласник-ділок. Одного разу йому здалося застрахувати свої землі і весь майбутній урожай на дуже пільгових умовах. Якась нова страхова компанія, завойовуючи собі клієнтуру, пропонувала дивовижно високі страхові ставки. Сусід одразу ж зметикував, що ця історія може принести йому немалий зиск. Коли хліб визрів, він потай наказав своєму управителю підпалити поле. Почалась пожежа. Згоріли не тільки його хліба, а й усе збіжжя його наймитів і сусідів-селян. Компанія виплатила йому солідну страхову суму, але в окрузі почалися балачки, що справа нечиста, що це він накоїв лиха. Оскаженілий натовп прийшов до садиби нашого сусіда. Тоді він наказав зв’язати свого управителя і передав його селянам як винуватця злочину. І що ж ви думаєте, панове? Натовп розтоптав управителя, змішав його з землею і на тому заспокоївся. Дрібна помста зробила свою справу.
— Невже ви… ви хочете… — пробелькотів огрядний корпоратист, знімаючи в подиві золоте пенсне, — ви хочете нашого Грюнтера…
— Ваша догадливість, пане Штюкгауфен, мене щиро радує. Я мав на увазі саме Грюнтера.
Штюкгауфен якого спочатку налякала здогадка про Грюнтера, тепер, заохочений словами імперського міністра, вдоволено закивав головою.
— Так, так, значить… Грюнтер, — говорив він запопадливо, — чудова ідея. Але, перепрошую, як це…
Герман Тод владно вдарив по столу долонею.
— Інженера Грюнтера буде обвинувачено в державній зраді, в тому, що вій навмисно затопив резервуар Голубого
Беркута, не дочекавшись виводу звідні військ і цивільного населення. Свідками Його злочину будемо тільки ми з вами, панове. Але… — імперський міністр на якусь хвилину замовк, — операція з затопленням Голубого Беркута пройшла успішно. Тепер ми повинні так само успішно закінчити справу Берна і Стара. Все залежить від нашої ініціативи, пане поліцай-президент! — він кинув останню фразу навмання в темний куток, де сидів Екельгафт.
Але після його слів одразу ж заговорив політичний бос Шаукель:
— Панове, ідея! Трагедія на Голубому Беркуті допоможе нам спіймати Петера Стара. Бог і провидіння не забувають нас, панове.
— О, дорогий Ганс! Говори! — пожвавішав імперський міністр.
Шаукель вдоволено потягнувся в кріслі
— Піймаємо його, як куріпочку. Завтра ж у ранкових газетах треба повідомити про трагічну подію в Штірвальді, оголосити Грюнтера злочинцем і… довести до відома всіх, що поліції й рятівним загонам вдалося вирвати у смерті кілька чоловік. Можна вигадати окремі імена, але на перше місце поста вити ім’я Евеліни Стар. Хоч він і людина без серця, свою дружину він любить безтямно. Це я зрозумів у той день, коли побачив його в поліцай-правлінні. Прочитавши повідомлення, він обов'яково з’явиться до лікарні. До речі, ми точно вкажемо, де розміщено постраждалих. Петер Стар піде провідати свою дружину, він піде туди, твердо переконаний в тому, що своїми психічними імпульсами захистить себе від будь-якого нападу. Ось тут ми його н візьмемо. Ми заманимо його в темну кімнату, він просто не зможе ні на кого вплинути.
— Непоганий план, — Герман Тод вдоволено провів пальцями по своїх сухих губах. — Ви хочете поставити йому ультиматум.
— Так і… ні.
— Ви хочете благати його, умовляли?