— А може, він заховався де-небудь? Треба обшукати всі закутки. А головне: не дивіться йому в лице, одразу заплющуйте очі і кидайтесь на нього. Бийте його по голові, щоб він і не стямився.
Гаряча хвиля озлоблення, яка була допіру трохи вляглася, знову піднялась у грудях Стара.
Він зробив крок уперед і владним тоном промовив:
— Стійте!
Чорні постаті заклякли на місці. Страшний голос Стара вразив їх, немов грім.
— Ви гадали схопити мене сонним? — Він дивився на них в пітьмі, уважно й зосереджено, і з кожною секундою все дужче й дужче зв’язував їх, немов металевими путами.
— Наказую вам, — промовив він все тим же крижаним тоном, — запросіть всіх, хто є в парадному, до кімнати. Гукніть їх звідти.
Його наказ було виконано. Ще шість чоловік, які чатували на східцях, зайшли в кабінет Петера Стара.
Люди в пітьмі здавалися якимись примарами, і це ще дужче посилювало в душі Петера відчуття фанатичного озлоблення.
Відійшовши в куток, за шафу, Петер гукнув надміру голосно.
— Світло!
Хтось з поліцаїв послужливо намацав на стіні вимикач і включив світло.
Страшні, налиті кров’ю очі Стара — поліцаї з жахом дивилися на Петера — пролазили в їхні душі і, наче кліщами, здавлювали їх.
Загіпнотизувавши поліцаїв, Стар на якусь мить сам розгубився. Що робити далі? Перед ним стояло більше десяти безвільних постатей, якихось напівсвідомих істот. Він може наказати їм, і вони негайно залишать його дім. Ну, гаразд, він випровадить їх, але завтра прийдуть інші. Йому не дадуть спокою, його схоплять десь на вулиці, і жорстоко розправляться з ким. Жорстоко! О кляті! Як говорив той негідник? «Не дивіться йому в лице, а кидайтеся на нього… Бийте його по голові…» Вони прийшли вбити його саме тоді, коли перед ним, Петером Старом, відкрився великий шлях до слави й безсмертя. Щось гаряче й пекуче затьмарило йому розум, божевільна лють охопила його.
Він раптом простягнув уперед руку і, вказавши на найближчого поліцая, крикнув:
— Ти — на підвіконня! Марш!
Даючи цей наказ, він ще не тямив, що діє. Але в наступну мить його мозок прояснився. Породжений гарячковим маренням намір викарбувався в свідомості чіткою думкою. Його божевільна лють немов набрала осмисленої цілеспрямованості. «Нехай жах смерті захистить мене», прошепотів він сам до себе, невідривно дивлячись на вайлуватого поліцейського, якого стосувався страхітливий наказ.
Поліцай втягнув голову в плечі і мерзлякувато зіщулився.
— Я наказую тобі! — гримів голос Стара. — Чуєш мене? Марш на підвіконня!
Присадкуватий поліцай незграбно, якось боком пройшов через кімнату і поволі, немов втомлений, поліз на підвіконня.
— А тепер!.. — Петер Стар широко, наче задихаючись, розкрив рота, майже верескливим голосом закричав: — Стрибай вниз!
Поліцай безпорадно повернув до нього своє обличчя. Він безтямно розкрив рота, жадібно ковтнув кілька разів повітря, але, зустрівшись очима з поглядом Стара. простягнув уперед руки і пірнув униз головою. На тротуарі хтось дико заверещав, потім зненацька заревли мотори, і всі три машини помчали геть від дому.
— Тепер ти — на підвіконня! Стрибай!
Знову важкий удар об бруківку.
— До вікна!
Люди покірно вилазили на підвіконня і, схиливши безвільно голову, падали в сіре провалля.
У кімнаті лишився один поліцай. Це був юнак років двадцяти, худий, зіщуленій, з гострим носом і великими темними очима. Він чекав наказу.
Стар на мить завагався. «Ні, я не знищу його. — раптом вирішив він. — Я… я зроблю його своїм покірним рабом, відданим рабом».
— Як тебе звати, хлопче? — спитав Петер, зробивши крок до молодого поліцая.
Той мовчки дивився на Стара і нічого не відповідав. Він був настільки пригнічений усвідомленням неминучої смерті, що не має сил зібратися з думками.
Петер повторив удруге:
— Як тебе звати, хлопче?
— Арнольд, — ледве помітним рухом губів відповів молодий поліцай.
— Ти не вмреш, Арнольд, — спокійно, немов про найзвичайнісіньку річ у світі, промовив Петер. — Я бачу, ти хороший хлопець і станеш мені в пригоді. Але віднині ти будеш підкорятися тільки мечі. Мої накази для тебе — закон,
— Я слухаю вас, пане Стар, — млявим, байдужим тоном одказав полійцейський. Здавалося, життя, яке йому подарував Петер Стар, не дуже радувало хлопчину.
Заклавши за спину руки, Стар широким кроком ходив по кімнаті. Він щось обмірковував. Густі зморшки вкрили його чоло М’ясиста щелепа рухалась з боку на бік.
Врешті він зупинився навпроти хлоп ця і зміряв його з ніг до голови уважним, вивчаючим поглядом.
— Ти будеш моєю правою рукою, Арнольд, — промовив він неквапом. — Моїм охоронцем і довіреною особою. Мої вороги — це твої вороги. Моє життя — це твоє життя. Коли ти побачиш, що ворог підняв на мене руку, ти мусиш забити його. не вагаючись. — Він говорив все запальніше, все швидше, його очі горіли гострим нелюдським вогнем.
— Ти підеш зі мною великим шляхом, шляхом безсмертя і слави. Я — перша людина неземного життя. Безсмертя впало мені до ніг, воно заповіло мені стати на чолі світу. Той, хто вірно мені служитиме, вступить разом зі мною під склепіння вічності.
Хлопець зачаровано дивився на Стара.
— Я служитиму вам, мій володарю, — вихопилося з його вуст.
— Так, ти вірно сказав, — урочистим тоном мовив Петер. — Я володар.
Він підійшов до вікна і замислився. Його думки ширяли десь у безмірній високості, в недосяжних далях. Земне життя стало для нього нараз байдужим і чужим. Десь внизу, на вулиці, лунали свистки поліцейських, вили автомобільні сирени, чувся незвичний для такого раннього часу схвильований гомін юрби, яка збиралася довколо знівечених тіл поліцейських, а він — винуватець всієї трагедії — стояв холодний, байдужий і марив далекими світами.
Раптом він отямився. Одразу пригадав, що його безсмертя — це тільки фінція, найкоротше життя на землі. МІСЯЦЬ лишилось йому до смерті, один місяці працюватиме його батарея.
Повернувшись до юнака, Петер Стар промовив.
— Ти мусиш виконати моє перше завдания, Арнольд.
— Я слухаю вас, мій володарю.
— Ти повинен відшукати сліди хірурга Берна, про якого ти, мабуть, уже чув не раз.
— Це той самий лікар, який… — поліцай запнувся на слові.