— Де я мушу шукати його, мін володарю?
— Я не знаю, — сказав Петер, дивлячись кудись у вікно понад будинками міста. — Можливо, він уже там, куди ми всі прийдемо рано чи пізно. А може… ні, він, напевно, десь неподалік. Він ховається від мене. Мені здається, що поліція знає, де він. Вони говорили про мою дружину, значить, вони знають і про Берна.
На обличчі юнака промайнула радісна усмішка.
— Я знаю, що робити, — вигукнув він. — Моя мати…
— Вона в поліції?
— Ні, вона працює покоївкою у самого імперського міністра. Відколи я пішов працювати в поліцію, вона вигнала мене з дому. Дивна. Я її люблю, але не можу зрозуміти її. Мені подобається детективна робота. Нічні нальоти, вистежування… Я піду до неї і розпитаю про все. Вона, мабуть, чула що-небудь.
— Так, іди! — Петер схвально кивнув головою.
— Де я знайду вас, мій володарю? — вже з порога запитав Арнольд.
— Запам’ятай мій телефонний номер. Ось тобі листок, запиши. А якщо мене тут не буде, я лишу для тебе записку в готелі «Вампір». Це буде наше постійне місце зустрічі.
Юнак вправно, по-військовому клацнув підборами і вийшов.
Арнольд швидко крокував вулицями міста. Робітники першої зміни вже вирушали на роботу. Гомінкий потік посувався разом з Арнольдом. Обличчя людей були невиспані, жовтаво-сині, під очима темніли важкі мішки.
Біля невеличкого двоповерхового будинку юнак зупинився. Чи вдома мама? Може, вона чергує сьогодні?
Мати була вдома. Коли, відчинивши двері, Гелена побачила сина, її брови здивовано і водночас підозріло підскочили вгору.
— Заходь, заходь, — промовила вона непевно, наче ще сумніваючись, чи справді перед нею стоїть її єдиний син, шибай-голова і розбишака Арнольд.
Юнак рішучим кроком зайшов до кімнати.
— Мамо, я хочу поговорити з тобою.
Вона дивилася на його бліде, аж посіріле обличчя, на важкі синці під очима, на ніс, що трохи загострився і ніби пожовтів, дивилася і не впізнавала.
— Щось трапилося? Ти накоїв лиха?
— Лиха? — він подивився у вікно блискучими очима. Було в тих очах щось моторошне і нелюдське. — Ні, я вчинив і буду чинити далі велику справу. Мамо, ті, кому ти служиш, — мої смертельні вороги. Віднині я буду боротися проти них. Буду боротися, доки ми з моїм володарем не переможемо їх.
— Що ти плетеш? — зляканим голосом запитала мати. — Ти мариш.
Арнольд втомлено опустився на канапу. Похитав докірливо своєю довгастою головою.
— Це я чую від матері, яка вчила мене справедливості. Я йду на боротьбу з ними, з «Золотим ангелом», чуєш, мамо?
Вона вся подалася наперед.
— Значить, ти згадав свого нещасного закатованого батька? Ти зрозумів, чому твоя мати була змушена йти в покоївки до кривавого диктатора Германа Тода? Сину, любий мій, ми будемо разом з тобою мститися за нашого тата.
— Так, будемо, — похмуро сказав Арнольд. — Але я не питаю тебе, хто ти і з ким зв’язана…
Мати сіла на канапу біля сина. Вона захоплено дивилася на красиве обличчя Арнольда. Ось який він, її син, котрого відштовхнула від себе, коли він затесався до поліції і став служити вбивцям її чоловіка. В обличчі Арнольда вона впізнавала риси свого покійного Стефана. Саме таким, гарячим і нестримним, він був у той день, коли стояв пікетчиком біля свого заводу. Тоді його було заарештовано і вбито у в’язниці.
— Я не буду питати тебе, звідки ти прийшов, Арнольд, — промовила вона по хвилині.— Але моє серце підказує мені, що ти допоможеш мені.
— Так, ми робимо спільну справу, — рівним тоном одказав юнак.
— Тому я й вірю тобі.— Мати кілька секунд про щось думала. Напевно, вона зважувалась на щось. — Ти мусиш допомогти мені. Володарі «Золотого ангела» затівають страшну річ. — Очі її розширились, голос затремтів. — Вони радились вчора, і я все чула. Скоро проллється кров наших друзів…
— Кажи, що вони затіяли, — нетерпляче перебив її син.
— «Золотий ангел» хоче знайти якогось Петера Стара…
— Стара? — перелякано зойкнув Арнольд.
— Вони шукають Петера Стара, — квапливо продовжувала мати, — і хочуть скористатися його «залізним серцем»…
— Яким серцем, що ти верзеш? — знову урвав материну мову Арнольд. — Петер Стар… — Він схопився з канапи і урочисто поглянув навколо себе. Але раптом отямився, змовк і тихо опустився на старе місце.
— Ти знаєш його? — запитала мати.
— Ні, мамо, це я так. Говори далі. Що вони затіяли?
— «Золотий ангел» влаштував засідку біля клініки на вулиці Штерна. Сьогодні в газетах буде повідомлено, начебто дружина Петера Стара, Евеліна, тяжко поранена під час трагічної події на Голубому Беркуті, перебуває в цій клініці… Стар піде до неї, і вони впіймають його. Коли він потрапить до їхніх рук, щось страшне…
Арнольд, як навіжений, зірвався з місця.
— Досить, мамо! Ти правду кажеш?
— Але ж вислухай мене до кінця. Ти мусиш повідомити наших людей, щоб вони негайно вжили заходів… Ти підеш до них…
Арнольд шарпнув на собі портупею. Мить подумав.
— Мамо, я буду слухатись тебе, я… я виконаю все… Тільки скажи… Ти нічого не знаєш про Берна? Може, ти чула, де він зараз ховається?
— Сьогодні під час сніданку поліцай-президент доповідав моєму хазяїну, що поліція напала на його слід. Потім вони стали говорити пошепки, мені довелося вийти, і я нічого не дізналася. Але наші друзі стежать за Берном. Герман Тод даремно старається…
— Значить, Герман Тод знає? — Юнак на мить замислився.
— Послухай, Арнольд! Мене турбує інше, — майже благальним тоном заговорила мати. — «Золотий ангел» хоче використати Петера Стара. Вчора було прийняте рішення ввести його до корпорації і зробити всемогутнім диктатором. Якщо це станеться, Стар знівечить країну. Я мушу йти на віллу, але ти допоможеш мені. Ти підеш…
— Так, так, мамо, я піду… — він говорив кудись у простір, втупившись холодними очима у відкрите вікно.
— Ти підеш на квартиру Бервальдів, — говорила далі схвильованим тоном Гелена, — …ти пам’ятаєш, де живуть Бервальди? Там зустрінешся з посланцем… — Вона на мить запнулась. Чи варто говорити йому все? — побачиш молодого чоловіка по імені Краузе і розповіси йому все, що я тобі допіру казала. Ти чуєш мене, Арнольд?
— Чую, мамо, — якось байдуже відповів син. Його думки блукали далеко-далеко… Сильний голос неугавно звучав у його вухах: «Ти підеш за мною великим шляхом безсмертя й слави…»
Той голос позбавляв Арнольда сил, навівав на нього якийсь казковий сон. І тому він механічно, мов неживий, відповів матері.