— Ні, я врятувався, відкрий, — вже трохи дратуючись, гукнув Арнольд.
Поліцай впустив його до середини. До них одразу підійшли два других охоронці. Почались розпитування, здивовані, недовірливі вигуки. Арнольд відповідав коротко, похмуро.
— Де ж цей Петер Стар? — спитав він і собі, коли охоронці трохи вгамували свою цікавість.
— Петер Стар в наших руках, — відповів один з поліцаїв — сухорлявий високий чоловік з веснянкуватим обличчям. — Не знаємо тільки, як його взяти.
— Де ж він?
— Він пройшов одним з перших до середини. Разом з отими крикунами. Наші хлопці спочатку поховались. Потім його заманули в окрему кімнату, відрізали від інших. А людей повиганяли, сказали, що немає дозволу на побачення. Двері товстелезні, вікон немає Хай собі викликає духів. А якщо й вирветься, ми все одно покладемо його на землю оцими штучками. — Поліцай показав на свого карабіна. — Газові кулі, раз — і без пам’яті. Не знаю тільки, для чого з ним церемониться. Підкласти б під двері добру гранатку…
«Ось він ворог Петера Стара, — промайнуло в голові Арнольда. — Я мушу його знищити». Він вихопив свій пістолет і, перш ніж інші поліцаї встигли опам’ятатися, загнав три кулі в груди веснянкуватого. Ще один постріл, і другий поліцай, болісно зойкнувши, схопився за живіт й упав на землю.
Далі події відбувались з блискавичною швидкістю. Важким ударом ноги Арнольд звалив на землю третього охоронця і кинувся до приміщення клініки. Одним стрибком подолав східці і заскочив у вестибюль. Йому перегородили шлях п’ять чи шість поліцаїв. Арнольд шаснув у гардеробну, двері до якої були відчинені. Сховавшись за невисокий дерев’яний бар’єр, він почав відстрілюватися.
Кулі з тонким дзижчанням цьвохкали над головою юнака. Суха тинька падала на підлогу. Брязнула велика пишна люстра, сипнувши донизу щедрим дощем скалок. Постріли гупали лунко, розкотисто, немов під високим склепінням клініки рвалися гранати.
— Божевільний! — кричали поліцаї з вестибюля їх набралося там уже більше десятка. — Тобі все одно кінець. Здавайся!
Арнольд гарячково обмірковував ситуацію. Він мусить за всяку ціну повідомити свого володаря про те, то Герман Тод знає, де перебував Берн. Петер Стар десь тут, в одній з кімнат, може, за цією стіною, може, там — вгорі. Він уже, певно, почув стрілянину, він прислухається.
Тоді юнак приклав долоні рупором до рота і щосили закричав у відкриті двері:
— Володарю мій! Володарю!
У відповідь вибухнув гучний регіт поліцаїв.
— Ви чуєте, він збожеволів!
— Арнольд, не дурій!
Але хлопець продовжував викрикувати:
— Володарю мій, великий, всемогутній володарю! Слухай мене!
Високе склепіння вестибюля відгукувалося громовою луною.
— Не гай часу, володарю! Герман Тод знає таємницю Берна!..
Десь у кінці довгого коридору грюкнули двері і почувся знайомий голос Петера Стара:
— Геть від мене! Нікчемні раби, мерзенні собаки! Я наказую вам, я — Петер Стар!
У вестибюлі і в коридорі запала важка тиша. Жодного вигуку, жодної погрози на адресу Стара не почув Арнольд. «Він подолав їх, він скорив їх і зробив своїми рабами».
Та ось Стар з’явився у вестибюлі. Довкола нього чвалали з очманілими, відсутніми очима кілька поліцаїв, яким, напевно, було доручено охорону «залізного диявола». Ці люди вже були скорені. Стар здобув першу перемогу.
— Де ти, Арнольд? — гукнув Стар.
Але в ту ж мить охоронці, що ховалися за колонами, розрядили свої автомати. Розкотистий грім пострілів потряс стіни приміщення Отруйні кулі влучили «людину без серця». Стар рвучко скинув догори голову, широко розкрив рота, не мов йому забракувало повітря, і, зметельнувши руками, впав на підлогу.
Арнольд, не темлячи себе, вискочив з засідки. З палаючими очима підбіг до гурту охоронців, що вже навалилися на безпомічне тіло Стара, почав озвіріло розкидати їх в різні боки.
Удар по голові змішав його думки: чорна пелена заслала очі, щось млосне, гіркотливе підступило до горла. Новий удар в груди — і Арнольд втратив свідомість.
Петера завели в темне приміщення Куди його привезли, він не знав. Шум міста зник. Тут була повна тиша. Де ж він? За містом?..
Спалахнуло світло. Прикривши очі рукою, Стар оглянувся. Він був у невеликій кімнаті без вікон. Посередині стояв круглий стіл, навколо стола— шість чи сім крісел. В кутку — канапа. І більше нічого!..
— Ну, це все-таки не тюрма! — подумав, позіхаючи, Петер.
Напруження минулих днів давалися взнаки. Страшенно боліла голова, все тіло нило… За всяку ціну треба відпочити, хай навіть каміння з неба падає.
Раптом відчинилися двері. В отворі з’явилася постать Екельгафта з огидним вилицюватим обличчям. Очі його— холодні, немов у жаби, горіли тріумфом. Він урочисто переступив поріг. Позад нього— в коридорі — стояло кілька темних постатей. Напевне, то були агенти.
— Ну, пане Стар! — іронічно прохрипів Екельгафт. — Тепер ви в моїх руках… Куди ж поділася ваша хвалена сила? Га?
— Геть, старий дурню! — спокійно відказав Стар.
Очі поліцай-президента налилися кров’ю.
— Як? — закричав він. — Мене… дурнем… обізвати?
Від обурення він навіть не міг логічно зв’язувати слова, а випльовував їх, немов гавкав. Стар засміявся.
— Ну, чого ти шаленієш, потворо? —
Ти ж можеш дати наказ споїм псам, щоб вони знищили мене! Чого ждеш?..
— Я тобі пригадаю все! — опанував себе Екельгафт. — Дякуй богові, що пан Шаукель наказав не ліквідовувати тебе! Хай вони добренько надивляться на тебе, а потім ми з тобою поговоримо!.. Я пригадаю тобі все — тюрму, смерть моїх людей…
«Аби тільки виспатися, — промайнуло в голові Стара. — Тоді все буде добре!»
А вголос додав:
— Гаразд! Поговоримо!.. А тепер іди геть!
Екельгафт, тремтячи від люті, різко причинив двері, зробив крок уперед:
— О, клятий! Скільки ти мені приніс лиха! Сам сатана не придумає таких мук, які дістануться тобі!.. Бережись!
Петер злостиво посміхнувся, сів на диван.
— Добре, добре! А тепер дай мені поспати!
Він приліг і одразу ж повернувся на правий бік, обличчям до стіни. Хвилі втоми почали заколисувати його, перед очима заметлялись різнокольорові кола.