Його роздум перервав скрипучий голос господаря дому:
— Скажіть, ви давно були в місті?
— Ні, я щойно звідти, — майже не думаючи відповів Гельд.
— Звідти? — раптом здивувався старик— Але ж ви їхали до міста, а не з міста Вибачте, що я, стара голова, лізу не в свої справи… Життя тут таке нудне, що мимоволі почнеш мудрувати…
— Я їздив по навколишніх місцях, мене цікавить флора й фауна…
— Ах, так, перепрошую, пане Траумвальд! — Старик метушливо порався в кімнаті, намагаючись привести до ладу розкидані речі, меблі, різне шмаття. — Ви не чули про останні події на Голубому Беркуті? У мене невеличкий приймач, вчора одна закордонна станція передала страхітливе повідомлення. Начебто втоплено більше п’яти тисяч чоловік. У наш час теж вбивали людей, але ж де гуманність? Все це робиться так відверто, з такою цинічністю!
— Я знаю не більше вашого, — сухо відповів Гельд. Базікання старого починало його дратувати.
— Так, так, вибачте! Може, ви хочете шо-небудь попоїсти? Я не вживаю м’яса, ви самі розумієте: серце, нирки… Але ось добрий салат, коржі. Мені приносять молоко. Тут недалеко селище… Живуть одні дикуни, ніякого благородства, грубість в манерах, у словах… Але треба визнати — чесні, роботящі людці. Молоко хороше, без води. Пийте, пийте, я нічого не візьму з вас за їжу. Я вдячний вам, що ви розважили мене в цій самоті.
Гельд не став відмовлятися від їжі. Апетит у нього був страшенний. Він навіть забув, коли востаннє їв. Допався до їжі, немов його два дні тримали в погребі. Наминав за обидві щоки, але очима щоразу пильно позирав на свого дивного господаря. Чи справді він дивакуватий чи, може, тільки прикидається таким? І чого так допитується про його наміри, чому це його цікавить мета Гельдової подорожі?
Попоївши, Гельд одразу ж вийшов з хати. Сказав старику, що піде прогулятися, тутешню природу роздивиться.
Пройшовши дорогою метрів триста, він, сховавшись в густому чагарнику, що цієї пори саме пишно розквітав червоненькими квітками шипшини, — став стежити за навколишньою місцевістю. Це був пустельний край, розташований за сто кілометрів від міста, а від найближчого гірського села — за двадцять. Тому цей шлях був майже безлюдний.
Гельд пильно дивився в тому напрямку, де за пологими узгір’ями серед густого лісового масиву ховалася вілла Берна. Звідти, і тільки звідти мали їхати до столиці Берн і Евеліна.
Гельд марно прождав до вечора. Коли вже в сутінках він повернувся в хатину, старий лісник, повільно щось пережовуючи своїм майже беззубим ротом, з легкою підозрою спитав його:
— Де це ви, пане, так довго забарилися? Я вже й бозна-що став думати. Може, гадаю, його злодії запопали, а, може, заблукав у лісі. Край у нас тут безлюдний. Одна вілла доктора неподалік, та він у ній рідко коли й живе. Ось тільки вчора доктор проїхав з своєю дружиною на машині.
— Ви… ви бачили? — Гельд спрямував на лісника невідривний настирливий погляд, в якому легко було прочитати гарячкове нетерпіння. — Ви не знаєте, поліція не була в цих містях? Може, хтось цікавився Берном?
Старий задумливо почухав свою клиноподібну борідку, зиркнув скоса на Гельда і чомусь став поквапливо оглядати свій старенький похідний мішок. Дістав голку і залатав невеличку дірочку. Щось відрізав, щось доточив. Та все це було тільки про людське око. Нащадок «великого й славнозвісного» роду фон Едельгорнів, потомок імператорських радників, одразу ж зметикував, що йому нагодився випадок збагатити своє кволеньке господарство на кілька золотих монет. Треба тільки піти і… Так, негайно треба сходити, доки цей невтомний «дослідник флори й фауни» ще не дав дьору з його самотньої лісової оселі.
— Ох, діла, діла, — почав квапитись біля свого маленького мисливського столика дідок. — Оце б полежати та побазікати з шановним гостем, аж ні — треба чвалати в ліс. Народ же у нас, самі знаєте, який: не догледів раз — півліса обчухрають. Лиха матиму тоді від пана інспектора, хай боронить свята діва, заступниця наша…
Він вийшов з хатини, і Гельд ще кілька хвилин чув під вікном його бурмотіння. Потім у вікні з’явилася його постать— він уже сидів на велосипеді і уважно придивлявся в темінь кімнати.
Постукав пальцем у шибку.
— Ви ж не кидайте дому, поки я вернусь, — гукнув Гельдові і хутенько покотив до дороги.
Але Гельд не послухав поради старого. Сидіти в хаті не можна було ажніяк. Не для того він лишився в цій глушині. Може, саме зараз проскочить на своїй машині Берн. Треба негайно йти до шляху.
Сівши під невисоким сосновим деревцем, Гельд замислився.
Як дивно складалися події. Він, Гельд, мрійник і фантазер, що з самого дитинства прагнув зробити щось хороше, правдиве, геройське, прагнув відкрити людям хоча б невелику часточку того, що звуть таємницею людського щастя. Він, Франц Гельд, який за останні копійки здобув освіту, потому вийшов на широкий шлях вченого, став помічником видатного хірурга й дослідника Йогана Берна, тепер так невдало мусив виконувати роль детектива, перетворитись у слідопита.
Так мусив, бо друзі чекали від нього, котрому вдалося найближче підійти до великої таємниці Берна, допомоги. Народжена Берном «людина без серця» вже виходила на шлях страшних авантюр. Її треба було спинити за всяку ціну! Але ж Берн теж виступив на двобій з нею. Гельд добре знав, чому Йоган Берн з такою панічною поквапливістю покинув столицю і виїхав на таємну віллу. Він злякався свого винаходу, вірніше, тих, хто міг би використати його як зброю. Значить, треба було тільки ввійти в контакт з Берном і довести йому, переконати його, що їхній шлях спільний. Без Гельда, без його друзів на атомних заводах, Берн не зуміє спинити Петера Стара. І ось виявляється, що Евеліна і Берн не вірять йому. Минув день, а вони не виїхали з вілли. Вже й сонце сіло, скоро не розгледіти нічого серед темряви, а їх нема… Але що це? Фари? З міста наближалась машина.
Гельд заховався в густих кущах. Краще хай його не помічають. Коли вона проїде…
Та за якихось метрів десять від Гельда великий громіздкий пікап рвучко зупинився, і з кузова зіскочило кілька поліцейських. У вечірніх сутінках Гельд розгледів тільки кашкети з довгими козирками і маленькі автоматичні карабіни.
Серед них був і «благородний» лісник фон Едельгорн. Гельд одразу ж впізнав його сухорляву зібгану постать. Він щось квапливо півголосом пояснював одному з поліцаїв, напевно старшому, і показував рукою в бік своєї хатинки. До Гельда долинули окремі слова:
— … мабуть там… зі всіх боків…
Поліцаї, розсипавшись ланцюгом, почали оточувати хатинку. Тільки шофер лишився в машині.
Гельд одразу збагнув усю серйозність становища. Поліція прийшла, щоб арештувати його. Він сам виказав себе необачним базіканням. Треба негайно діяти! Негайно, якомога швидше! Тікати? Та чи ж далеко він втече? По дорозі вони ного одразу доженуть. Піти лісом — небезпечно. Він обов'зково заблукає, не потрапить своєчасно в місто.
Думки неслися в його голові з лихоманковою швидкістю. Одне рішення приходило на зміну другому. А може… може… В його голові раптом виник відчайдушний план. Більше він не вагався.
Далі події розгорталися швидко. Гельд, весь час слідкуючи за шофером, який, мабуть, задрімав, бо його голова схилилася на груди, став підкрадатися. Зігнутий, немов нічний привид, підійшов до машини ззаду. Крок, другий… Вийняв з кишені кастет… Різкий замах, удар, ще один удар, і непритомний шофер мішком упав на дорогу.
В наступну мить Гельд сидів за рулем. М’яко зафуркотів мотор, машина подалася назад, зробила крутий розворот і швидко покотила до міста…
Гельд зайшов у вестибюль. З плащем на руці, з чемоданчиком, він поквапливо наблизився до метрдотеля і кинув на стіл ключі від свого номера.
— Прошу. Ось гроші. Ні, ні, це візьміть собі.
Сівши в таксі, Гельд коротко наказав:
— Вулиця Грінвера, дев’ятий номер.
Машина зупинилася перед невеличким одноповерховим будиночком. В передранковому тумані ледь-ледь вирізнялися дерева крихітного палісадника, а затулені вікна нагадували заплющені очі.
— Будь ласка, зачекайте, я недовго, — попросив Гельд. — Звідси поїдемо в аеропорт.
Проминувши палісадник, Гельд обережно постукав у двері. В сусідньому дворі загавкав собака, йому відгукнулась пронизливим гавканням ще одна. «Кляті, весь виселок розбудять», подумав роздратовано Гельд. Він постукав ще раз, і тільки тоді за дверима почулося чалапання ніг.
Гельд нетерпляче забрязкотів клямкою.
— Відчини, Стефан! Це я, Франц Гельд.
Двері несміливо рипнули, і крізь щілинку просунулася невеличка сухорлява голова.
— Чого ви прийшли так рано, Франц? — хрипкуватим зі сну голосом запитав хлопчина.
— Де батько?
— В аеропорту.
— Ходімо зі мною, допоможи викликати батька. Я мушу негайно вилетіти першим-ліпшим літаком або вертольотом. За мною йде поліція.
— А чого вони за вами женуться? — запитав хлопець тривожним голосом.
— Багато будеш знати — старим станеш, — похмуро пожартував Гельд. — Не думай, що вони вже на цій вулиці. Я їхав на машині і залишив їх кілометрів за вісімдесят позаду. Але я боюся, що вони зв’яжуться з містом по телефону. Ну, швидше!