Оволодівши зброєю Гельда, обидва агенти вмить змінилися на обличчі. Очевидно, це вже було професійною рисою їхнього характеру: доки жертва переслідування озброєна, вона викликає ненависть і підозру, тільки-но вона потрапляє до пастки, вони одразу ж добрішають, ладні встановити з нею навіть якісь панібратські відносини, зав’язати дружню розмову. Ось і зараз молодший агент привітно посміхнувся і сказав:
— Ви вгадали, пане, сигар ми не палимо, можете залишити їх при собі. Вибачаюсь, здається, мій колега палить…
— Прошу, прошу, — спохватився Гельд і чомусь уважно став копирсатись у портсигарі.
Пригостивши старшого агента, Гельд вийняв сигару і, відкусивши кінчик, взяв її в рот.
Агенти продовжували жваво патякати, але Гельд їх не слухав.
— Ми стежили за вами від самого готелю, — говорив молодший агент. — Звичайно, ми могли б взяти вас ще на вокзалі, але ж ми теж люди. Псувати вам настрій, пане, в момент вильоту — це було б просто не по-джентльменськи.
І потім нам теж хочеться забавитись… Так, так, пане, нам набридає ганятися за злочинцями по курних шляхах та завулках. Ми вирішили потішитися, влаштувати своєрідну комедію.
Гельд підніс сірник до своєї сигари І підпалив її. Синій димок тоненьким струмком піднявся вгору. І раптом кінчик сигари спалахнув яскравим синюватим вогнем, щось зашипіло, затріщало, немов фейєрверк, і тонка пружна цівка сивого диму порснула в обличчя агентів.
Агенти отетеріло витріщили очі. Не встигли вони зважитись на якусь дію, як їдкий дим запаморочив їхню свідомість. Без жодного звуку обидва лантухами зсунулися на підлогу.
Гельд, вдаривши кінчиком сигари об стіну, загасив її. Кілька секунд він сидів з затиснутим ротом, відвертаючи обличчя від димової хмарки, що поволі танула. «Молодці хлопці, що дали мені цю прекрасну штучку! — подумав він. — Тепер уже отрута не страшна, концентрація її надто слабка».
Гельд підвівся і забрав у агентів зброю. Поклав їхні пістолети до кишені, свій залишив у руці. Переступив через розпластані тіла і підійшов до кабіни пілота. Рвучко відкрив її.
— Шановний! — Він простягнув руку і дулом пістолета злегка штовхнув пілота в плече.
Той з жахом подивився на нього. Його маленькі колючі очі гарячково виблискували.
Гельд показав йому жестом руки на безвільні тіла обох агентів.
— Я сподіваюся, ви непричетні до цієї історії,— промовив він спокійним тоном, однак похмуро звівши над переніссям брови. — Але вашу зброю віддайте.
— Обшукайте мене, — заїкаючись відповів переляканий пілот. Ми… ми цивільні… Ніякої зброї…
Та Гельд все ж таки для певності обшукав його.
— Ну, гаразд, — мовив він, — тепер вам доведеться трохи змінити курс. На аеродромі мене, мабуть, вже чекають ось такі молодчики. Доставте мене в Штаузе. Спуститесь біля крайніх будівель… або ні, краще далі від виселку, в ліску. В ліску!.. Пам’ятайте, якщо ви поведете машину на аеродром, я пристрелю вас. — І вій ще раз для більшої переконливості підніс до обличчя пілота пістолет.
Довге похмуре приміщення. Попід стінами — ряд столів. Газосвітні лампи розсіюють тремтливе ніжноголубе світло. Вікон нема. Двері — низенькі, важкі, з металевими окуттями. Приміщення справляє враження бункера або каюти військового корабля.
Шість чоловік, що зібралися біля маленького столу, — це члени таємної робітничої організації «Комітет мужніх». Вони зійшлися на термінову нараду в одному з запасних підземних приміщень атомного заводу в Бруклінгемі.
— Краузе, — звернувся високий сивий чоловік до молодого робітника в синьому комбінезоні.— Хто чергує біля головного входу?
— Хлопці з кабельного цеху, друже Гартман, надійні охоронці.
— Тоді розповідайте, Краузе, — владним тоном наказав сухорлявий Гартман. — Розповідайте все детально, тільки без захоплення. Ситуація надто серйозна, і ми повинні вирішити, що нам робити далі.
Всі присутні пильно дивилися на молодого робітника з чорнявим чубчиком.
— Вчора вранці,— почав юнак, — мені подзвонила матінка Гелена і сказала, що Арнольд прийде на квартиру Бервальда й передасть важливі відомості. їй вдалося підслухати, що говорилося на нараді «Золотого ангела»…
— Краузе! — різко урвав його мову Гартман, — ви повторюєте те, про що вже доповідали нашому комітетові вчора. Скажіть, які відомості передав вам син Гелени?
— Я не бачив Арнольда…
— Як? Ви не виконали завдання? — Довгасте, з тонким, немов висіченим носом, обличчя Гартмана, набуло суворого виразу. — Невже ви, кращий зв’язківець нашої організації…
— Друзі! — Краузе схвильовано підніс до грудей обидві руки. — Вислухайте
мене. Я прийшов на квартиру Бервальда, але Арнольда там не було. Я чекав його годину-другу, але він не з’явився.
Краузе ніяково озирнувся навколо, немов шукаючи підтримки. Великі сірі очі його розширились.
Запала гнітюча мовчанка, лишаючи невідомим, що ж затіяли члени «Золотого ангела».
Всі сходилися на тому, що ситуація вимагає рішучих дій. Але якими мають бути ті дії, до чого треба вдатися найперше — в цьому не було єдності. Особливо хвилювали трагічні події на Голубому Беркуті.
Багато робітників заводу і серед них кілька інженерів працювали на спорудженні атомних реакторів у Грюнвальді. Вони загинули всі до одного.
— «Золотий ангел» затіяв страшну річ, друзі,— нарешті озвався Гартман. — Нас запевняють, що водосховища призначені для зрошувальних цілей. Тоді запитаємо панів з корпорації: навіщо вони вмонтували в дно сховища атомні нагрівачі. Невже не зрозуміло, що йдеться про створення найжахливішої системи стратегічних укріплень, які поставлять під загрозу насамперед життя і майно жителів наших прикордонних провінцій.
— Ми мусимо негайно сповістити про все народ! — обурено вигукнув хтось з присутніх.
— Так, — погодився ще один робітник, — негайно надрукувати прокламації…
Гартман застережливо підняв свою кістляву руку.
— А ви забуваєте, друзі,— промовив він рішучим тоном, — що у нас поки що немає жодних, доказів.
— То що ж робити?
— Може, ти волієш, Гартман, щоб ми офіційно виступили в пресі з підтримкою політики Германа Тода?
На обличчі Гартмана з’явилась гірка посмішка. Йому було боляче і водночас приємно слухати такі запальні репліки. Слова його товаришів ще раз свідчили про їхню відданість спільній справі, великій справі боротьби проти визиску, проти війни, за дружбу з країнами, розташованими на Сході, де ствердився передовий соціалістичний лад.
— Я пропоную витримку і ще раз витримку, — сказав рівним голосом сивий чоловік. — І потім прошу не забувати, що зараз перед нами постає нова загроза — «людина без серця». Ми маємо відомості, що корпорація «Золотого ангела» докладає всіх зусиль, щоб втягнути цю загадкову людину в свої махінації. Гелена мала повідомити нас, але, на жаль…
— …але, на жаль, дещо розповість про нього інший, — почувся раптом голос Гельда. Відчинивши обережно двері, він став на порозі і привітно дивився на присутніх.
Всі кинулися до нього. Гартман схопив його за руку й потягнув до стола.
— Звідки ти, Франц?
— Зачекайте, друзі,— став відборонятися Гельд. — Людину з дороги завжди садовлять за стіл і пригощають чимось смачненьким.
— У нас немає для тебе солодких пілюль. Справи надто гіркі,— заговорив похмурим тоном Гартман. — Ти знаєш щось про «людину без серця», то розповідай: до нас доходять найдивовижніші чутки.
— Мої повідомлення не порадують вас, — мовив Гельд, — однак мушу сказати, що втрачати надії не треба. Перед виїздом я хотів повідомити тебе, Гартман. щоб ви були напоготові. Але за нашим інститутом пильно стежать. Я мусив їхати до Берна і переконати його в необхідності спільних дій. На жаль, він, власне, одна його супутниця прийняла мене за агента поліції. Я благав їх повернутися до Петера Стара і, використавши свій вплив на нього, ізолювати його від «Золотого ангела». Всі мої старання виявилися марними. Я ледве сам не потрапив до рук поліції. За годину до відльоту я дізнався, що Петера Стара проголошено главою уряду. Це справа надто серйозна. Це те, чого я найбільше боявся…