— Ай справді,— втрутився в розмову молодий хлопчина з чорним чубчиком, чого вони так панькаються з тим Старом! Невже він справді, як твердить дехто, користується послугами нечистого?
— Ні,— заговорив Гельд, — він користується найчистішими науковими досягненнями, які, на жаль, потрапили в ненадійні руки. Вам відомо, що я на протязі кількох років працюю у Йогана Берна. Однак, свої досліди з механічним серцем він завжди приховував від мене. Можливо, він вважав мене за агента поліції, особливо після мого короткотермінового ув’язнення в зв’язку з процесом Траумана. Я знаю тільки одне: його винахід — це велика справа, це грандіозне відкриття. Але створене ним механічне серце спричинилося до дивних наслідків. Петер Стар, якому травмоване серце замінено новим, механічним, дістав можливість впливати на людей. Його механічне серце перетворило його в могутнього гіпнотизера. Зрештою, останні політичні події свідчать самі за себе. Недарма ж монополісти так гаряче схопилися за Стара, Слід чекати з їхнього боку рішучих дій, але й ми повинні приготуватися до всього.
Повідомлення Гельда схвилювало присутніх. Але думки різко розійшлися. Дехто вважав за необхідне негайно оголосити загальний страйк. Інші радили звернутися до нового уряду з запитом, які заходи вжито для детального розслідування трагедії на Голубому Беркуті. Були й такі, що вимагали переходу до збройної боротьби.
Невисокий чоловічок в пенсне, з тоненькими вусиками під гачкуватим носом, гарячково зиркаючи своїми маленькими колючими очицями, вигукував тонким фальцетом:
— Я завжди стояв за рішучі дії! І зараз вимагаю: тільки кулею й кров’ю ми зможемо врятувати нашу країну від страшних лихоліть.
— У тебе анархічні вимоги, Конрад, — гнівно одказав йому Гартман. — Ми не авантюристи, а політична організація. В країні немає умов для збройної боротьби. Ми ще не користуємось достатнім впливом серед робітників і селян…
— Е, знову політика! — злісно вигукнув чоловічок з гачкуватим носом.
— Так, політика, — втрутився й собі Гельд. — Особливо зараз ми повинні бути політиками. «Людина без серця» прийшла до влади! Петер Стар швидко поширить свій вплив на широкі маси населення. Він піддасть дії своїх гіпнотичних імпульсів армію, поліцію. І якщо на заводі є зброя, її треба негайно вивезти звідси й заховати в надійному місці. Ми не повинні йти на провокацію. Я сподіваюся, що Бернові вдасться знайти протидію…
Чоловічок, якого звали Конрадом, встав й войовниче випнув груди.
— Так, мої хлопці мають дещо, — мовив він задерикувато. — Але це їхня зброя а не зброя організації. Вони будуть тримати її там, де хочуть.
— І використають, коли захочуть? — підозріло перепитав його Гартман.
— Ні… тобто… вони можуть робити, що хочуть, — трохи знітився анархіст Конрад. — Ми віримо в силу зброї і ми переконаємо всю організацію…
Раптом розчинилися двері, і до кімнати вбігло двоє робітників.
— На завод прибула поліція! — схвильовано сказав один з них.
— Ось і дочекалися, — з серцем вигукнув Гартман. — Слухай, Конрад, де твої хлопці поховали свої іграшки? Ти певний, що їх не знайдуть?
— Певний, — сухо відрубав Конрад.
— Тоді на подвір’я, друзі,— гучно наказав Гартман. — Ми повинні бути серед людей. А ти, Гельд, іди. — Він відшукав очима юнака з чорнявим чубчиком. — Краузе, проведи доктора чорним ходом. Щоб жодна душа його не бачила.
За кілька хвилин члени «Комітету мужніх» вийшли з приміщення.
А заводське подвір’я вже виповнилось галасом, лементом, лайкою. Робітники повиходили з цехів, сердито юрмились купками, немов рої потривожених бджіл. Тут же були поліцаї. Вантажні машини, на яких їх привезли з міста, стояли в ряд, і біля кожної машини походжало кілька озброєних людей.
— Чого вони хочуть? — запитав Гартман у старого майстра, що саме проходив повз нього.
— Кажуть, начебто хтось доніс, що в людей є зброя, — знехотя відповів майстер і, махнувши злісно рукою, почвалав далі.
«Справи погані,—вирішив Гартман. — Хочуть нас потрусити добре її полякати. Знають, що наш завод для них — найважливіша штучка».
Тим часом з контори вийшло кілька офіцерів і з ними сам директор. Вони обминули робітників і попрямували до реак-торного цеху. Гартман тривожно глянув їм услід. Адже в тому цеху працювало найбільше прихильників Конрада, саме вони й переховували зброю. Невже Конрад вчинить якусь дурницю?
Щільна стіна робітників, що закривала вхід до цеху, неохоче розступилася, і військові зайшли до середини.
— Панове, — говорив директор, міцний, атлетичної будови чоловік, з великим, нависаючим на очі лобом, — я запевняю вас, що ніякої зброї на довіреному мені заводі…
— Даремно запевняєте, пане директор, — обірвав його старший з офіцерів. — Ми маємо незаперечні відомості. В цьому цеху заховано сорок автоматів. Новий уряд не схильний виявляти будь-яку лояльність до бунтівників.
— Але ж ви бачите, що це тільки верстати — не більше, — безпорадно розводив руками директор. — Я працюю тут десять років…
Старший по чину офіцер, з жовтим, наче цитрина, обличчям і обвислими брезклими щоками, зміряв директора насмішкуватим поглядом своїх водянистих очей і, нічого не сказавши, попрямував назад з цеху.
Вийшовши надвір, офіцер підняв руку І гукнув натужно, намагаючись перекричати шум натовпу:
— Слухайте мене! В реакторному цеху переховується зброя. Ми знаємо про це точно. Пропоную негайно вказати місце її переховування.
З натовпу почулися вигуки:
— Даремно приїхали, пане офіцер!
— Тут завод, а не цейхгауз!
— Забирайтесь геть, панове!
Гартмант уважно стежив за поліцейськими. Обличчя їхні були похмурі, насуплені, щось неприродно закам’яніле відбилося в їхніх поглядах. Особливо вразило Гартмана поводження двох молодих хлопців з автоматичними карабінами, які стояли до нього найближче. Гартману вдалося, що він впіймав в їхніх очах божевільний вилиск. Вони міцно стискували зброю, злісно поглядаючи на робітників.
«Звідки їх привезли, таких навіжених? — подумав з тривогою Гартман. — Немов кожний робітник — їхній ворог?»
Старший офіцер кілька разів пройшовся вздовж натовпу. На похмурі, насторожені погляди він відповідав неприхованою люттю.
Гартман, виступивши наперед, суворо промовив, дивлячись прямо в лице офіцеру.
— Ваш задум шитий білими нитками, пане офіцер! Ми прекрасно розуміємо, що ви хочете спровокувати нас… Робітники нашого заводу категорично протестують проти подібних дій уряду!
— Не дозволимо! — залунали обурливі вигуки над натовпом.
Підвищивши голос, Гартман говорив далі:
— Я уповноважений заявити вам і адміністрації заводу, що робітники оголошують страйк в знак протесту проти свавільних дій уряду на Голубому Беркуті і таких актів, як ось тепер!..
— Значить, не хочете сказати, де схована зброя, ще й бунтувати надумали? — злісно перервав Гартмана старший офіцер і, повернувшись до свого почту, гукнув:
— Панове, приступайте до обшуку. Дійте рішуче, це наказ нашого володаря!
Згадка про «володаря» немов електричним струмом пройняла офіцерів. Вони одразу ж підтягнулися, напружились і, гостро виблискуючи очима, попрямували до своїх загонів. За мить почулися гучні команди: «По цехах!»
Але поліцаям не вдалося проникнути в приміщення цехів. У дверях кожного цеху стало по кілька десятків робітників. Вони взялися міцно за руки і, створивши живу стіну, перегородили шлях нежданим гостям.
«Вони роблять дурницю, — промайнуло в голові Гартмана. — Нехай краще обшукують. Справа може скінчитися кровопролиттям».
Його побоювання виявилися не марними. Стрівши на своєму шляху опір, поліцаї одразу ж вдалися до зброї, На голови робітників посипалися удари прикладів. Біля одного з цехів гримнув постріл. Можливо, цей постріл був випадковим, але він немов пробудив у душах поліцаїв щось дике й звіряче.
Почулися зойки, прокльони, благання порятунку. Гартман, притиснутий до стіни натовпом, бачив, як поліцаї з озвірілими обличчями стріляли в живу стіну людських тіл. Десятки людей вже лежали на землі, корчачись у передсмертних муках.